bg-img bg-img bg-img
Увiйти в ГУРТ
Забули пароль?

Ще не з нами? Зареєструйтесь зараз

Ганна Пирог: «Проговорений біль перестає бути травмою – він перетворюється в життєву історію»
24.01.2024

За офіційними даними, в Україні майже 5 млн внутрішньо переміщених осіб, з них 3,6 млн стали переселенцями від початку повномасштабного вторгнення у 2022 році. Багатьом потрібна психологічна та соціальна підтримка. 

Ми поспілкувалися з Ганною Пирог, яка працює з вимушеними переселенцями, використовуючи методику групової соціально-психологічної реабілітації. Ганна разом з родиною ще у 2014 році залишила свій дім у Криму та переїхала до Житомира, тож у роботі спирається не тільки на професійний досвід психолога, але й на життєвий. 

 

*** 

ПРО ПЕРЕЇЗД ДО ЖИТОМИРА 

За фахом я психолог, кандидатка філософських наук, працюю у системі вищої освіти з 2001 року. Зараз доцентка кафедри соціальної та практичної психології Житомирського державного університету імені Івана Франка. 

До 2014 року ми з чоловіком і двома дітьми жили та працювали в Криму – у Севастополі. Це досить специфічне місто, яке відрізняється від інших кримських міст. Воно у значній мірі проросійське, там завжди було багато росіян, зокрема тому, що це база російського Чорноморського флоту. 

Анексія Криму розпочалася саме з Севастополя. У лютому 2014-го в місто почали масово заїжджати російські військові. Тоді в Україні про вторгнення ще ніхто не говорив та навіть і не думав! Ми з острахом спостерігали за тим, що відбувається, зокрема страшно було через те, що не з’являлося жодної офіційної інформації, яка би роз’ясняла ситуацію. У цей час українці стояли на Майдані, уже сталися розстріли учасників Революції гідності – і суспільство було шоковане цими подіями та зосереджене на них, не помічаючи того, що діється в Криму. А відбувалося захоплення міста, а потім і всього півострова.  

Рішення залишити Севастополь приймалося дуже важко. Ми два тижні не спали й не їли. У нашій родині двоє дітей, на той момент молодшій донечці ще не виповнилося трьох рочків, а старша була в дев’ятому класі. За старшу дочку я особливо переживала: вона мала активну проукраїнську позицію, постійно і всюди наголошувала, що Севастополь – це українське місто, вступала в суперечки. Я боялася, що її можуть просто побити за ці висловлювання! На превеликий жаль, немало людей навколо притримувалися іншої думки, ніж моя дочка, тож я фізично відчувала небезпеку. Уже тоді в мене було відчуття, що починається війна.  

Попри те, що не було зрозуміло, куди їхати, як бути з роботою і житлом, ми все ж вирішили залишити Севастополь. 16 березня – у день так званого кримського «референдуму» – ми приїхали до Житомира. Речей багато з собою не брали – буквально тільки валізи. 

До Житомира поїхали тому, що тут була змога оселитися у квартирі, де колись жили дідусь і бабуся чоловіка. Мій чоловік – військовослужбовець, тож йому могли підшукати житло і в іншому місті, але наша молодша дочка має серйозні проблеми зі здоров’ям – у неї цукровий діабет і їй особливо потрібні нормальні житлові умови.  

Ми стали першими офіційно зареєстрованими переселенцями міста Житомира. Коли звернулися в служби соцзахисту, вони спочатку навіть не знали, що з нами робити, та й статусу ВПО тоді ще не було. Зрештою, нас зареєстрували як першу родину ВПО у Житомирі. 

З вересня я вийшла на роботу. Звичайно, ми болісно переживали травму вимушеного переїзду та відчуття втрачених зв’язків. Немає поруч друзів, тобі більше недоступні улюблений магазин, лікар чи перукар, до якого ходив роками. А ще на руках маленька дитина, до того ж хвора, і треба влаштовувати її побут. Старша донька два місяці плакала кожного дня, і я з нею. 

Одним із найскладніших моментів відразу після переїзду було те, що багато людей не розуміли, що відбувається. Перший час нас неодноразово питали, чому ми виїхали, дехто дивувався нашому вибору. І тільки з розгортанням бойових дій на Донбасі такі питання припинилися. 

Але разом з тим люди, котрі були поруч – учителі в школі, сусіди, – дуже нас підтримували. Може, і не всі розуміли наші проблеми, проте щиро допомагали та виявляли турботу. У мене швидко з’явилося багато добрих знайомих серед місцевих жителів. 

 

*** 

ПРО ГРУПИ САМОДОПОМОГИ 

Робота з методологією груп самодопомоги почалася в моєму житті після повномасштабного вторгнення. У 2022 році на одному з психологічних навчальних курсів я познайомилася з Оксаною Трибун, керівницею ГО ЖОО «Воскресіння». Вона й розповіла мені про групову соціально-психологічну реабілітацію, якою організація займалася вже не перший рік, та запросила долучитися до їхньої діяльності. 

Мене дуже зацікавив цей напрям. Після початку повномасштабного вторгнення багато людей потребували допомоги і така робота в групах здавалася мені дієвим інструментом. Я спостерігала за тим, як стихійно формувалися маленькі спільноти, зокрема серед вимушених переселенців, у яких люди намагалися підтримати один одного у складний час. Тож коли дізналася, що Ресурсний центр ГУРТ пропонує навчання для людей, які хочуть фасилітувати групи самодопомоги, одразу ж вирішила пройти його. Передусім я хотіла допомогти переселенцям, бо сама проходила цей шлях і знаю ці болі. Такі види психологічної допомоги, як консультування та психотерапія, мають індивідуальний характер і людина повинна свідомо по них звернутися, «дозріти» до відповідного рішення. А от формат групи самодопомоги простіший і доступніший. На жаль, доволі часто думка про необхідність звернутися до психолога лякає людей, а до того ж, відверто кажучи, скільки з нас, щойно переїхавши не зі своєї волі в чуже місто, на наступний день піде шукати спеціаліста? Та таких практично немає! А от до групи все-таки ставлення інше. 

Для вимушених переселенців групова підтримка особливо важлива. Вони потрапляють у чуже середовище; людей навколо ніби й багато, але це незнайомці, які далеко не завжди розуміють твої проблеми. Однак кожному з нас важливо мати коло, де ти можеш говорити і тебе чують. Таким колом для тих, хто втратив звичне оточення, стає група самодопомоги. 

Після навчання у школі фасилітаторів я почала працювати з групою для переселенців. На перших зустрічах люди багато плакали, розповідаючи про себе, – відбувалося опрацювання травматичного досвіду. Після першого етапу сильних емоцій починається поступова адаптація, хоча багатьом потрібна постійна підтримка. Наприклад, у декого з жінок з нашої групи чоловіки чи інші родичі – військові на фронті, за яких вони постійно хвилюються. Тож група стає для них місцем, де можна щиро розповісти про свої переживання. 

Залізне правило – у групі ніхто нікого не вчить жити і не дає порад. Досвід кожної людини унікальний. Спільність у тому, що всі учасники – вимушені переселенці, проте кожен переживає його по-своєму, і це треба поважати. 

 

*** 

ПРО ТЕ, ЯКИМ МАЄ БУТИ ХОРОШИЙ ФАСИЛІТАТОР 

Щоб стати хорошим фасилітатором, треба бути відкритим до нового досвіду та готовим прийняти іншу, іноді зовсім не схожу на тебе людину. Притому необов’язково бути екстравертом чи дуже комунікабельним – тут не це головне. Набагато важливішими є уміння слухати та створити атмосферу, де люди могли би розслабитися та відкритися.  

Важливо бути гнучким – відчувати ті процеси, які відбуваються в групі, та змінюватися разом із групою. 

Не треба нав’язувати допомогу. Люди приходять розповісти щось про себе, вони, як правило, не хочуть у цей момент слухати повчань. Також необхідно пам’ятати, що неможливо людині допомогти, поки вона сама того не захоче. Можна інформувати, закликати, розповідати про різні варіанти; на сьогоднішній день є сервіси, які надають різноманітну допомогу навіть безкоштовно, але поки не буде внутрішньої мотивації, усе це не матиме результатів! Людина має бути готовою до змін.  

 

*** 

Я працюю з групою для вимушених переселенців з вересня 2022 року, тобто вже півтора року. Бачу, як за цей час у людей змінилися життя, як допомагає їм групова робота. Оглядаючись на свій досвід, згадую, як з 2014-го по 2022 рік я самостійно проходила процес адаптації, і розумію, наскільки швидше це відбувається в групі! На кожній зустрічі є можливість проговорити свій біль, а це дуже терапевтична річ. Проговорений біль перестає бути травмою – він перетворюється в життєву історію. 

 

 

*** 

Читайте більше історій на порталі ГУРТ 

 

*** 

Ресурсний центр ГУРТ працює над розвитком групової соціально-психологічної реабілітації за підтримки Уряду Швеції та Національного фонду демократії (NED).  

Цей матеріал підготовлено у рамках проєкту «Психосоціальна самодопомога для підтримки громад України», що здійснюється Ресурсним центром ГУРТ за фінансової підтримки Швеції.     

Думки, висновки чи рекомендації належать авторам/авторкам цього матеріалу і не обов’язково відображають погляди Уряду Швеції. Відповідальність за вміст матеріалу несуть виключно його автори/авторки.   

_________________________________________________________________________

Приєднуйтеся до спільноти змінотворців ГУРТа в соцмережах:  

Коментарі

Олександр Карташов   33 дні тому   #  

Цікаво)

  •   Пiдписатися на новi
  •   Пiдписатися на новi



Щоб розмістити свою новину, відкоментувати чи скопіювати потрібний текст, зареєструйтеся та на портал.