Переглядаючи телевізійні програми, почула в блоці новин каналу “Інтер” ( http://podrobnosti.ua/podrobnosti/2010/12/26/742749.html ) розповідь про події року в сфері культурного життя України. Режисер Сергій Лозниця, фільм якого був показаний, вперше в історії Канського фестивалю в основному конкурсі представляв Україну – «Щастя моє», з гіркотою розповідав, що держава, яку він представляв зовсім не цікавиться його роботою. Навіть не запустили в прокат для перегляду фільму громадянами нашої держави. Вартість копіювання фільму «Щастя моє» становить декілька тисяч Евро (за його словами), але на жаль цих грошей не знайшлось, фільм не матимуть змогу переглянути мільйони українських телеглядачів. Не за сприяння, а «супротив все» перемагали в цьому році й інші українські митці у різних сферах культури. Ніхто з них не був підтриманий нашою державою. Чому? Ми часто чуємо: Україні потрібна національна ідея… Чи Україні не потрібна власна культура і мистецтво? Чи Україні не потрібні творчі, креативно мислячі люди, вболіваючи за неї на міжнародних змаганнях та конкурсах, створюючи Україні позитивний імідж у світі? Та чи зможуть громадські організації та приватні ініціативи в сфері культури своєю діяльністю вплинути на існуючий стан речей?  >>>>