У родині Світлани та Романа троє малих дітей. На початку великої війни у 2022 році найстаршій дитині тільки виповнилося 10 років, наймолодша була ще геть немовлям. Сім’я виїхала з міста Бровари, що під Києвом, до Івано-Франківська, однак чоловік одразу ж повернувся назад, аби вступити до лав Збройних сил України і боронити свій дім від ворогів. Світлана з дітьми залишилися у Франківську. 

Випадково жінка дізналася, що місцева громадська організація «Дружина воїна» проводить групи самодопомоги для рідних військовослужбовців. Вона пішла на одну з таких зустрічей – і знайшла людей, у колі яких відчула підтримку та розуміння.  

***

ВІД ЄВРОМАЙДАНУ ДО ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ 

Ми з Романом – батьки трьох дітей: Іванці зараз 12 років, Миронові – 8, а Олесі – усього 2. 

Ми завжди уважно слідкували за подіями в нашій країні та розділяли прагнення багатьох українців жити у вільній, демократичній державі. Пам’ятаю, як десять років тому з чоловіком та зі старшою дитиною, яка тоді була ще крихіткою, ходили на Євромайдан. Як і більшість людей, котрі приїздили тоді до Києва з усієї України продемонструвати свою позицію, ми були налаштовані рішуче, прагнули справедливості. Нас глибоко вразив розстріл мирних протестувальників у лютому 2014 року, та ми вірили в ідеї Майдану.  

Початок війни в 14-му році, звісно, викликав гнітючі настрої, однак тоді воєнні події не торкнулося нашої родини безпосередньо, як багатьох інших, чиї рідні пішли воювати в АТО. Ми жили у Броварах, і до 2022 року в нашому місті почувалися в безпеці. 

До повномасштабного вторгнення ми готувалися. Слідкували за повідомленнями в іноземних ЗМІ про те, що біля кордонів України на території сусідніх росії та білорусі стягнуто багато техніки і російських військових, деякі українські експерти також про це говорили. Такі дії свідчили про підготовку до нападу і нам здавалося, що ймовірність його висока, попри офіційні заперечення. За декілька днів до нападу дізналися, що знайомим, котрі працювали в іноземних компаніях, поприходили повідомлення з рекомендаціями покинути територію України в цілях безпеки. Тож усі ці факти красномовно свідчили, що напад таки буде.  

Приблизно на початку лютого ми зібрали сумки з необхідними речами. У багажник автомобіля були завантажені пляшки з водою, каністра бензину, аптечка, спальники, каремати. Десь за тиждень до нападу я почала щодня виставляти собі будильник на четверту ранку: прокидалася, перевіряла новини, гортала соцмережі – чи нічого не відбувається. Від нашого міста до кордону три години їзди. Ми розуміли, що якщо щось почнеться, виїжджати треба буде негайно. Вдосвіта 24 лютого мене збудив чоловік. Спросоння я запитала: «Почалось?». Чоловік кивнув головою і ми хутко стали будити та одягати дітей. Поспіх, звуки вибухів, від яких німіли руки й калатало серце, і лютий гнів на мерзенних ворогів з перших секунд! Покидали дім, не знаючи, чи повернемось… 

Наш маршрут був продуманий наперед: вирішили, що через Київ їхати не варіант – адже будуть страшні затори. Так насправді потім і було – ми виїжджали через Білу Церкву, Умань, Канів, Дніпро перетинали у Каневі, а не в Києві. 

Наша дорога пролягала до Івано-Франківська – там живуть батьки мого чоловіка. 22 години добиралися до Тернопільщини, де проживали дідусь і бабуся Романа, нині покійні. Приїхали туди серед ночі, після майже доби за кермом. До Франківська дісталися вже на наступний день, 25 лютого. Я з дітьми зосталася, а чоловік нічним поїздом повернувся до Броварів, лишивши авто у батьків. 

За певний час до повномасштабного вторгнення ми з Романом неодноразово обговорювали план дій. Він одразу сказав, що якщо росіяни нападуть, то він піде обороняти наше місто. Бо хто ж буде його боронити, якщо люди поїдуть, якщо він поїде? Тут наш дім, наша квартира, школа наших дітей – і це все треба боронити, заради майбутнього! Завдяки нашим Захисникам, військовим і невійськовим, усім, хто долучився до оборони нашого краю, ці орки і не дійшли до Броварів, а були дуже близько, зайняли кілька сіл у Броварському районі. Якби вони дійшли до міста, то було б те саме, що й в Ірпені, Бучі, адже вони нищать усе й усіх на своєму шляху. 

Відразу після повернення з Івано-Франківська чоловік пішов до військкомату і за кілька днів його прийняли до ЗСУ. 

*** 

ГРУПА САМОДОПОМОГИ ЯК РЕСУРС 

Ми з дітьми залишилися у Франківську на півтора року. Перші півроку пройшли ніби в тумані. У голові крутилися думки, виїжджати за кордон чи лишатися. Однак коли на руках троє дітей, серед них одне грудне маля, приймати такі доленосні рішення важко і страшно. Попри все, ми вирішили зостатися в Івано-Франківську, бо тут є рідня і це Україна, а для мене це дуже важливо! Я розумію, що як би там гарно не було за кордоном, ти завжди залишаєшся чужинцем. Так, тебе підтримають на перших порах, буде якийсь соціальний пакет, однак невдовзі треба буде думати про те, де і як працювати, як заробити на себе і трьох дітей. Наскільки все це можливо і реально, для мене було під великим питанням. А вдома є вдома. Тому ми залишилися. 

Друзів у мене в Івано-Франківську не було, лише знайомі чоловіка, але ж то інше. Минуло кілька місяців, почалося літо. Одного дня мені випадково на очі потрапило оголошення, що організація «Дружина воїна» збирає жіночі кола для дружин військових. Я зацікавилася й одразу перетелефонувала за вказаним номером. Мене запросили на зустріч, я пішла – і так почалася моя дружба з дівчатами з «Дружини воїна». 

Для мене важливим було те, що я опинилася в середовищі схожих на мене жінок. У декого так само, як і в мене, троє дітей і чоловіки служать. Є дівчата, у яких рідні воюють з 14-го року. У цьому колі не потрібно зайвих пояснень: їм болить те ж, що й мені. Мені, наприклад, нестерпно слухати, коли деякі жінки розмірковують про те, як заховати свого чоловіка, не допустити, щоб його забрали до військкомату, як відмазати, заплатити. І вони це кажуть дружині військового, жінці, чий чоловік ТАМ! Чий чоловік свідомо пішов захищати нас і вас, усіх українців! 

У групі я зустріла дівчат, з якими могла просто поговорити, посміятися і поплакати, порадіти і посумувати. Разом з ними ми відвідували багато різних заходів, які організовувала «Дружина воїна». Працювали в групі з психологом, ходили на зустрічі з військовим капеланом Ярославом Рохманом, співали в колі пісень, плели вінки на Купала, робили фотосесії, креативили на майстер-класах. Якось у нас було заняття з тайського масажу – чудова практика для розслаблення та можливість навчитися робити масаж самостійно. Ці навички стали в нагоді, коли чоловік приїжджав на вихідні (він раз на квартал міг приїхати на кілька днів). 

Групи справді допомагають у соціально-психологічній реабілітації. Чути про досвід іншої людини, яка в такій же ситуації, як і ти, дуже цінно. Ти розумієш, що не тільки з тобою таке-от відбувається, ти не самотня у своїх хвилюваннях, страхах і сльозах. У групі важлива повага – треба з розумінням ставитися до кожного переживання, до болю кожної учасниці кола: якщо вона про щось переживає – значить, це проблема, з якою слід рахуватися.  

Люди, які не були «у твоїй шкірі», не зможуть сповна тебе зрозуміти. Якби навіть і хотіли розрадити, вони цього не можуть зробити, бо в них немає такого досвіду, як у тебе. А на групах, що організовує «Дружина воїна», я знайшла дружню атмосферу і підтримку, якої так потребувала на той момент. Півроку тому ми з дітьми повернулися до Броварів, але мене й зараз гріє думка, що ці люди є, що я можу прийти до них у будь-який час, коли буду в Івано-Франківську. Цієї зими ми навідувалися до батьків чоловіка і я ходила побачитися з дівчатами, це була щира, тепла зустріч. 

Люди часто не хочуть розповідати про свої проблеми вголос, бо думають, що це неважливо для інших, що їх не зрозуміють або засудять. Але говорити важливо, якщо не на публіку, то хоча би самій собі проговорити свій біль уголос або записати на диктофон. Можна розказати подрузі по телефону, навіть якщо вона десь далеко і бачитеся ви рідко. Не треба тримати все в собі. Один у полі не воїн. Найкраще, як на мене, – піти на дружнє коло, де люди з такими ж проблемами і запитами, як і ти. Коли виговорюєшся – справді стає значно легше.  

*** 

Читайте більше історій на порталі ГУРТ  

*** 

Ресурсний центр ГУРТ працює над розвитком групової соціально-психологічної реабілітації за підтримки Уряду Швеції та Національного фонду демократії (NED).  

Цей матеріал підготовлено у рамках проєкту «Психосоціальна самодопомога для підтримки громад України», що здійснюється Ресурсним центром ГУРТ за фінансової підтримки Швеції.

Думки, висновки чи рекомендації належать авторам/авторкам цього матеріалу і не обов’язково відображають погляди Уряду Швеції. Відповідальність за вміст матеріалу несуть виключно його автори/авторки. 

_________________________________________________________________________

Приєднуйтеся до спільноти змінотворців ГУРТа в соцмережах:   

• Facebook
• Telegram
• YouTube
• X
• Instagram 
• WhatsApp