Ці люди щоденно ризикують здоров’ям, відстоюючи цінності Євромайдану у своїх регіонах. Їх переслідують, розшукують, б’ють, але вони не відмовляються від своїх переконань. Саме завдяки таким, як вони, ідеї єдиної України лишаються актуальними.

З огляду на міркування безпеки, ми приводимо історії цих людей без прізвищ та фото.

Любов, Сімферополь

Нам нав’язали ідею того, що ми - росіяни і що нас, росіян Криму, необхідно захищати. Я росіянка, але мене не потрібно ні від кого захищати. Всі школи - російськомовні, і лише 14 татарських і 7 українських з 550-ти шкіл, що існують на півострові. Усі вищі навчальні заклади російськомовні, та й усі газети... 

Раніше я була однією з координаторів Євромайдану в Сімферополі, беру участь в проведенні акцій «Жінки проти війни». Просто листувалися з дівчатами у соціальних мережах і вирішили створити такий рух. За задумом, ми мали зібратися біля військової частини. Ми вважали, що ці проросійські провокатори не будуть чіпати дівчат. Але вранці ці люди підтягнулися на місце проведення акції, а коли ми розгорнули плакати, за декілька хвилин на нас напало 40-50 людей з георгіївськими стрічками. Вони поводилися брутально, їм було байдуже ми дівчата, чи ні. Вони знищили усі наші плакати і потім навіть спалили їх, хоча там були написані гасла на зразок: «Крим – територія миру» або «Весна, любов, мир». Але для нападників не було жодної різниці, їхнє завдання було зіпсувати нашу акцію. Одна з жінок, яка випадково приєдналася до нашої акції, впала на землю, у неї текла кров на обличчі. Після цього вони виштовхали нас на проїжджу частину, поки міліція просто спостерігала за нами і не робила абсолютно нічого.

Найважче те, що нам нікуди звернутися. Нам не можуть допомогти ані міліція, ані ДАІ, ані прокуратура, усе контролюється нашим незаконним прем’єр-міністром. Я звертаюся до міліції, але вони відмовляються брати дані, заяви просто немає сенсу писати.

Вже другий день на мене нападають. Учора ми, троє дівчат, стояли спиною до дороги і малювали плакати з гаслами, що закликали до миру, коли на нас брутально напали, штовхали. Це культурний шок.

Люди, які на нас нападають, є звичайними провокаторами, деякі отримують гроші. Ми на власні очі бачили, як з ними розраховувались. Це не люди з вулиці, не сімферопольці. За нашою інформацією, вони приїхали з Краснодару, мають специфічний акцент.

З проросійськими силами спілкуватися абсолютно неможливо. Я неодноразово намагалася пояснити, що я росіянка, живу у Сімферополі 27 років, але все це було безрезультатно. Я громадянка України і усі ці російські плани навіть не обговорюються. На усі зауваження, мені одразу волають, що я "бандерівка" і щоб їхала звідси на Майдан.

Дуже важко йти по місту, коли, можливо, ці люди вже знають твоє обличчя і в будь-який момент щось може статися. Ми вже не ходимо по одному. Я не можу говорити українською мовою в публічних місцях, постійно насторожі, бо розумію, що на мене можуть напасти. І так не тільки зі мною, а й з усіма місцевими активістами.

Ті, з ким ми виходимо на акції зараз, – це, здебільшого, не активісти чи політики, а звичайні люди, яким набридло так жити. Вони не можуть звернутися до міліції, прокуратури чи судів, адже ті з бандитами. Ці люди розуміють, що у нас немає абсолютно нічого спільного з Росією.

Наша основна проблема – відстояти цілісність української території. Зараз з’явилося багато людей, які не підтримували сам Майдан, але вони виступають за Крим у складі України. Таких прихильників дійсно багато. Але більшість з них не бачать сенсу виходити на акції, оскільки це реально небезпечно і кожного разу невідомо, чим вона закінчиться. Нас знімають на відео, нам погрожують фізичною розправою.

Мені особисто погрожували: якщо я не поїду із Сімферополя, то мене заберуть звідси фізично. Люди бояться публічно з’являтися, щоб не було подальших репресій.

На акціях все частіше з'являються люди, з якими ми не домовлялися, які десь побачили наш анонс і прийшли, бо їм не сила терпіти далі цей безлад, що почався на півострові. Для цих людей належність Криму до України – це факт.

Ми - громадяни України. У мене на очах люди, які кричали «Росія, Росія», за підтримки військових, знімали із флагштоку український прапор і чіпляли російський. Чи я, громадянка України, можу з таким погодитись? Я росіянка, маю родичів в Росії, яких поважаю і люблю, але в мене є своя країна, тому не можу спокійно сприймати те, що відбувається.

Олександр, Горлівка, Донецька область

У 2004 році я був за Партію регіонів. У 2006 році переїхав у Київ і через місяць роботи від колег, які здавалися мені нормальним, класними хлопцями, я дізнався, що вони допомагали Майдану і Помаранчевій революції. Я був в шоці і просто не міг зрозуміти, як такі нормальні люди могли це робити. З часом, у мене відбулося переосмислення. Я спілкувався з багатьма учасниками тих подій і вони мене  запевнили, що хотіли кращого. Остаточно ж мене зламала книга Ліни Костенко «Записки українського самашедшого», яку я бачу як маленьку «біблію для революції».

Прийшов на Євромайдан у Донецьку 1 грудня, коли почалися події на Банковій і мені здалося, що може щось вийти, може щось змінитися. Ще кілька тижнів я ходив на мітинги як спостерігач, а пізніше став вже активним учасником.

На Донбасі 80% людей люмпенізовані і не проявляють якихось активностей. З решти 20% не більше як  3-7% людей будуть прихильниками Євромайдану, 17 % - виступатиме проти. І хоча більшість людей не є прихильниками якоїсь позиції, ці 17% дуже помітні і усі бачать лише їх.

Зараз багато людей залякані, чекають приїзду якихось міфічних бандерівців або «Правого сектору». Багато з них налаштовані агресивно: мовляв, дайте нам палиці, дайте зброю, ми хочемо когось убивати. Їм дуже добре "промили мізки", залякали.

Я негативно ставлюся до ЗМІ, що вели у нас пропаганду, але те, що зараз є на Донбасі – не наслідок діяльності ЗМІ. Механізм поширення інформації приблизно такий: у маршрутці одна бабця голосно розмовляє, а усі інші це чують. Тобто, на телебаченні чи в газетах немає ніяких заяв, що хтось кудись їде, але інформація про це є усюди, кожен її чув. Схоже, на якийсь масовий психоз.

Психологічний тиск відчувається доволі сильно. Я, наприклад, не рекомендую людям носити стрічки, оскільки місцева "гопота" реагує дуже негативно, навіть з автобусу людину можуть викинути.

Разом із тим, буває, проходиш у місті і помічаєш людину зі стрічкою або якийсь наклеєний плакат і розумієш, що це не людина з нашої команди, вона не ходить на Євромайдан, але підтримує нас.

Людям важко бути білими воронами. Я готовий на це, але більшості змінити себе надто складно. Окрім іншого, у суспільстві дуже низький моральний рівень. Наприклад, львів'яни, яких я зустрічав на Майдані, зазвичай, є віруючими, ходять до Церкви, задумуються над своїми вчинками. Тут же усі живуть, як живуть.

Ісмаїл, Сімферополь

Відколи наші опоненти радикалізувалися, наші заходи (Євромайдан) вже більше не проходять. Суспільство в цілому радикалізувалося і з’явилася реальна загроза для активістів. Такі об’єднання як «Русский блок», «Русское единство» в присутності російських військ на вулицях відчувають, що можуть творити беззаконня.

Жодна наша акція зараз не відбувається мирно і без ексцесів. Проросійські сили нападають на жінок, що проводять акції за мир, атаки постійно здійснюються на наших активістів, які чергують під штабом воєнно-морських сил України. Це стосується не лише активістів Криму. Нещодавно викрали і побили політика Геннадія Балашова, так само напали і заблокували спеціального посланця ООН Роберта Серрі. Ситуація дуже напружена...

Раніше хоч якось діяла центральна влада, зараз же прийшли радикали і вважають, що можуть чинити все, що завгодно. Це схоже на дитячу інфантильність, вони думають: якщо поб’ю активістів Євромайдану, то мені нічого не буде, навпаки - це заохочується. Якщо раніше люди приходили за гроші, головне для них було відстояти певний час і піти додому, то зараз відбуваються постійні провокації, бійки, напади, перепадає як активістам, так і журналістам.

У Криму ми вже звикли бути білими воронами. Зараз нам часто погрожують, при цьому роблять це навіть в присутності міліціонерів. Змінився градус в суспільстві, збільшилась кількість погроз, але три місяці Євромайдану нас загартували.

Ситуація дуже змінилася з часів Євромайдану. Інколи здається, що це два абсолютно різних суспільства.

Підтримка ідеї, що Крим має лишатися в складі України, набагато поширеніша, ніж підтримка ідей Євромайдану. Кількість цих людей зросла в рази, вони говорять, мовляв, ми зовсім не за ЄС, але за єдність України виходити можемо.

Я дуже розраховую на дипломатичне вирішення конфлікту. Крим – це мій дім і ми, кримські татари, не для того десятиліттями страждали, з великим труднощами поверталися назад, щоб знову кудись їхати і перетворюватись у біженців. Усі знають про жахи війни і зовсім не хочеться чогось подібного тут.

 
Володимир, селище Родакове, Луганська область

З інтернету я дізнався про побиття сплячих, беззбройних людей на Майдані о четвертій ранку. З кожним днем я все більше і більше розумів, що не можу бути осторонь, коли мій рідний народ безжалісно б’ють. Мені всього 17 і я не мав змоги поїхати до Київа, не міг залишити батьків. Але був постійним гостем на Євромайдані у Луганську. Я завдячую Богові, що я українець із українською душею. Попри переслідування з боку оточуючих, я не зраджу Україні та своїм переконанням.

Населення у нашому селищі - близько 7 тисяч, а публічно підтримував Євромайдан, здається, лише я. У мене запитували, а я щиро відповідав про свої вподобання. До портфелю в мене прикріплена синьо-жовта стрічка, наш символ.

Звісно, мене сприйняли як фашиста та майже зненавиділи. Нещодавно, після одного інциденту, місцеві однолітки почали волати, що фашисти дісталися до нас і будуть вбивати.

У Луганську, де я навчаюся у коледжі, маю постійні проблеми з одногрупниками. З кожним днем, все дедалі важче. Майже всі хочуть до Росії. Боляче, важко, але на те я й українець, щоб усе витримати.

У людей ще з часів Російської імперії залишився "синдром раба", тому що більше половини говорить: "для чего митинговать, лучше бы работать шли". А заради чого? Заради банди? Вони мені нагадують зомбі, у їхньому понятті "стабільність"  - це коли президент краде і всі на це закривають очі. Вони бояться будь-яких змін, бояться боротьби.

Я би побажав їм, жителям Донбасу, здоров’я, чию сторону вони б не підтримували. Але також  знайти себе, не шукати собі та своїй країні володаря, а бути самим володарем своєї країни та себе.

Читайте також: Єдина країна: історії активістів Євромайданів Криму та Донбасу. Частина 1

Підготував: Сашко Кульчицький