Єдина країна: історії активістів Євромайданів Криму та Донбасу. Частина 1

Діяльність цих молодих людей не вкладається в межі звичайного активізму. Забуваючи про небезпеку, вони послідовно відстоюють цінності Євромайдану на Донбасі та в Криму, руйнуючи міфи про те, що ці регіони є цілковито проросійськими. Вони знаходяться в меншості, але продовжують виходити на площі, щоб донести до перехожих свою позицію. 

ГУРТ починає серію публікацій про молодих активістів Криму та Донбасу, які протягом останніх місяців виходять на вулиці із закликами до змін. Їхні історії – це яскраві свідчення того, що Україна єдина і заклики до сепаратизму є не більше, ніж спекуляціями.

 

Анастасія Рожкова, Луганськ

- Поки питання стосувалось інтеграції в політичні та економічні системи, я утримувалась від підтримки будь-якої позиції, бо в цих питаннях не є компетентною. Але, в день розгону студентів в Києві, мого хорошого друга порізали в Івано-Франківську за те, що він очолював місцевий Майдан. Такі речі не пробачають.

У Луганську на акції збираємося щодня. Почали збиратися після розгону 11-го грудня - просто кілька людей, які не змогли в такій ситуації сидіти вдома. Спочатку ми просто ділилися емоціями та думками між собою, потім вирішили робити серйозні акції – покази фільмів, Вуличний університет тощо. Тоді нас помітили і почали з’являтися опоненти. Несподівані "новорічні акції" з апаратурою, що "лупить" на територію всього цетру, люди, які псують обладнання (залили кавою ноутбук, зеленкою екран тощо), якісь ряжені козаки, гвардійці. Складається враження, що більшість луганчан не розуміє, хто ми такі і чого ми хочемо.

Багато з наших опонентів є дійсно ідейними. Це люди, накручені неправдивою інформацією про Майдан, яку транслює місцеве телебачення. У нас в Луганську люди реально вірять в історії про те, що «фашисто-бандерівці їдуть автобусами в Луганськ, щоб захоплювати ОДА, валити пам’ятники та виривати плитку із землі». Частина з гвардійців щиро любить Радянський союз та Леніна і готові в мороз цілодобово нести чергування з охорони того нещасного пам’ятника цілком безкоштовно. В голові у людей повний "треш" і повне нерозуміння того, що відбувається насправді.

Одного разу довелося стояти на акції самотужки. У той день гвардійці оголосили «изгнание евромайдаунов из Луганска», ситуація була важка, бо в Києві почалися вбивства і відкриті протистояння. Наш актив вирішив на площу не виходити і це було вірне та розсудливе рішення. Але сама я не змогда всидіти вдома.  Я уявила, яким шоком для людей, що ідуть зараз під кулі на смерть, буде інформація про те, що Майдан в Луганську розійшовся через якихось "фріків". Тому не стала сперечатися з активом і говорити, що піду сама, адже люди або не пустили б мене, або пішли б за мною. А нести відповідальність, якщо вони постраждають, я не хотіла.

У результаті мене ніхто не побив, вирвали плакат та й все. Міліція підійшла і вивела подалі. Окрім мене, підійшов іще один з наших хлопців, а також бабуся, яка щось кричала гвардії та пішла вся у сльозах. Історію журналісти розпіарили, сотні людей написали, що я "крута", тепер не знаю як виправдовувати очікування та настільки завищену оцінку мого вчинку.

Звісно, самотнім воїном бути важко. Але відстоювати своє «я» та право на власну позицію і перед ворогами, і перед друзями неймовірно важливо. Тільки так можна подорослішати.

Сміливості і бунтарству зобов’язана панк-року і аніме героям. Любові до України - факультету української філології, молодіжній організації ФРІ та всім громадським активістам і лідерам, з якими знайома.

Своїм сусідам по місту я хотіла би сказати, щоб вони перестали боятися. Не треба спустошувати банкомати і закуповувати місячний запас гречки. Війна майже скінчилась і ми з вами перемогли. Я не знаю, хто і що буде далі, але ми вже не такі як раніше, ми стійкі та сміливі. Ми втратили занадто багато, щоб дати комусь нас образити. Ще трохи часу і ви побачите, яка сильна та прекрасна наша країна, ви будете пишатися та закохаєтесь у неї так само, як я.

 

Яна Горюнова, Сімферополь

 

- Перший Майдан у Сімферополі вийшов 24 листопада. Тоді ходою по місту пройшло близько 300 людей, для Сімферополя це надзвичайно велике зібрання. У нашому місті великі мітинги збирають тільки тоді,  коли зганяють бюджетників, тому для Криму це було щось екстраординарне із самого початку. Потім люди почали збиратися кожного вечора. Після розгону студентів, вийшло дійсно багато людей, в тму числі кримських татар.

Після Нового року регулярні акції припинилися. Частково, все це було через новорічні канікули, святкування і таке інше, частково, через те, що найактивніші люди виїжджали до Києва, я сама їздила кілька разів. Пізніше було вирішено згорнути акції через провокації з боку тітушок і проросійських сил, які натравлювали на нас деяких своїх неадекватних прихильників.

Навряд чи можна говорити, що населення було налаштоване проти нас. Була невеличка частина людей, що нас підтримувала, була більша група людей, що виступали проти нас, проте більшості було просто байдуже.

Якогось сильного особистого тиску я не відчула, проте були і цікаві випадки. На одну з наших акцій прийшли представники руху «Народно-освободительное движение», місцевої кальки з російської організації «Наши». Вони стояли з плакатом, на якому були фото та прізвища опозиційних лідерів, одного місцевого депутата і кількох активістів Майдану, серед яких була і я. На плакаті було написано «Предатели интересов Крыма». Фотографія з цим плакатом обійшла усі місцеві ЗМІ, це фото показували навіть на екранах в тролейбусах у ролику про "коричневу чуму", який там крутили. Мої родичі трохи розізлилися, трохи посміялися, але сприйняли це нормально.

У Криму цікава ситуація: з одного боку, є багато людей, які згодні будь-що робити за гроші, але є й велика група тих, хто дійсно сприйняв усі ці міфи про те, що бандерівці зараз будуть їхати потягами на Крим і так далі. Тобто, з одного боку гопники, яким або заплатили, або  просто налили чарку, а з іншого - проросійськи налаштовані люди, фанатичні бабусі та дідусі  тощо.

Я виросла в родині університетського викладача, моя мама спеціаліст з міжнародних відносин та євроінтеграції. Тож я гармонійно розвивалася з орієнтацією на Європу. Крім того, бувала в Європі, а це є важливою складовою, адже багато жителів Криму не виїжджали ніколи далеко за межі півострову, варилися в замкненому просторі з російськими каналами...

На мою думку, щоб переламати ситуацію, найперше необхідно забути легенду про те, який Крим особливий. Нам це занадто часто повторювали, але насправді ми такі ж самі, просто маємо інше інформаційне поле. У це поле потрібно втручатися і давати інші меседжі, давати їх російською мовою, щоб люди розуміли їх. Інше, що може змінити ситуацію – це робота в сфері освіти. Тут відбуваються страшні речі, наша освіта знаходиться у напівклінічній стадії. Я вірю, що ситуація може колись змінитися, в цьому сенсі я - оптимістка.

 

Марія Ворончук, Донецьк

- Я давно займаю активну громадську позицію, працюю в громадській організації, в якій займаюся різними соціальними акціями. Крім того, мешкала в Польщі, була там у рамках одного проекту, тому процес Євроінтеграції почався у мене раніше.

У перші дні я виходила на акції, розуміючи, що наш колишній президент не підпише Угоду про асоціацію з ЄС. Я вже майже втратила запал, пропав настрій щось робити. Але після подій в Києві, коли вперше розігнали студентів, в Донецьку вийшло досить багато людей на знак солідарності. Я була серед цих людей. Тоді Майдан тривав протягом місяця кожного дня, хтось приходив в обідній час, хтось після роботи.

Місяць тому почалися провокації з боку тітушок, різних кримінальних елементів і ми вирішили згорнути активні дії  через небезпеку. Зараз ми не збираємось на площі, але проводимо окремі акції: вшанування Небесної сотні, акція з революційним піаніно тощо. Останній раз, навколо знову зібралися люди з бітами в руках, але вони нас не чіпали.

У Донецьку дуже багато людей, які не сприймають те, що ми робимо. Це ті люди, які вважають себе частиною Росії і не можуть думати в іншому векторі. Здебільшого, вони ніколи не були у Західній Україні або ж взагалі ніколи не виїжджали за межі Донецької області. Вони щиро вірять у те, що «приїдуть бандерівці і будуть захоплювати владу». Ці байки дуже насторожують людей, які звикли жити в стабільності, хай навіть вони самі не розуміють, що слово «стабільність» означає насправді.

Інша проблема міста – люди доволі пасивні та перелякані. Я знаю людей, які підтримують Євромайдан, але бояться виходити на вулицю. Тут справа в тому, що в Донецьку є немало недоброзичливо налаштованих до нас кримінальних елементів, до того ж зараз вулиці патрулюють дивні люди, що вважають себе самообороною Донецька від бандерівців.

Досить важко терпіти, коли тебе оточують тітушки, обливають фарбою, кричать образливі гасла. Ти не знаєш насправді, як дійдеш додому, чи будуть за тобою слідкувати, чи не поб’ють по дорозі. Коли пішли найбільші погрози, деяким активістам  довелось навіть переховуватись по два тижні. Адже комусь погрожували вбивством.

Жителям Донецька я хотіла би сказати, що Україна - єдина, і жоден заклик до сепаратизму не є логічним. Ми живемо в Україні, тож маємо поважати її, не сперечатися стосовно особистих поглядів. Хтось підтримує Майдан, хтось ні, але треба погодитись з тим, що більшість із нас хоче перезавантаження та змін. Тож варто прийняти це і йти за змінами. Я просто хочу, щоб люди почули і зрозуміли те, що потрібно щось робити, щоб стало краще.


Далі буде...

 

Розмовляв: Сашко Кульчицький

Фото: з мережі Facebook

Контакти

  • Ресурсний центр ГУРТ
  • https://gurt.org.ua/
  • (044) 296 1052
  • info@gurt.org.ua
  • kulchytsky@gurt.org.ua
Share
Чи вважаєте цей матеріал корисним + Так 7  - Нi  

Коментарі

  •   Пiдписатися на новi

Мої активи

Нові можливості з ГУРТом!



Щоб розмістити свою новину, відкоментувати чи скопіювати потрібний текст, зареєструйтеся та на портал.