•  

Остап Сливинський: «В розмові людей звучить третій голос, який є голосом самої мови»

Остап Сливинський – поет, есеїст, викладач Львівського національного університету імені Івана Франка, кандидат філологічних наук, перекладач польської, болгарської, македонської, англійської, російської, білоруської літератури розповів ГУРТу про найдієвіші способи вивчення мов, непрості взаємини між видавцем та перекладачем, найкращу спостережну точку для письменника, аналогії між країнами внутрішньої драми – Македонією та Україною.

- Остапе, як у Вас з'явилася пристрасть до вивчення іноземних мов?

- В мене є така улюблена історія, яку я часто розповідаю, про те, як батько навчив мене читати польською, коли мені було п’ять років. Це був мій перший досвід читання. Я тоді ще не вмів читати українською. Я сприймав українську як мову розмовну, а польську, якою мене вирішив навчити читати батько, – як мову літератури. Через роки два я вивчив кириличні букви і почав читати українською. Тобто я із самого дитинства жив між двома мовами плюс російська, яку весь час можна було почути по радіо і з телебачення.

Оскільки я в тримовній ситуації перебував із дитинства, у мене природно з'явилося бажання перекладати. Мій тато читав і продовжує читати дуже багато перекладної літератури. Він добре читає польською і формувався як особистість в ту епоху, коли все найкраще можна було прочитати в польських перекладах, принаймні в Західній Україні було так. Якусь заборонену чи небажану в Радянському Союзі літературу можна було купити польською мовою. Оскільки це була дружня соціалістична країна, то культурний обмін був легальним, і можна було привозити польські книжки, в тому числі польські переклади французьких екзистенціалістів, які неможливо було почитати ні в російських, ні в українських перекладах.

Мій батько вирішив навчити мене читати польською, щоб я теж міг читати хорошу літературу. То були часи, початок 80-х, коли ніхто не знав, що Радянський Союз розвалиться. Мій батько вважав, що треба весь час іти до західної культури, намагатися брати в неї все найкраще. Він купував джазові платівки, польські книги. Потім, коли після 91-го року з'явилася можливість кудись поїхати, йому раптом це стало якось не дуже цікаво. Він навіть не мав закордонного паспорта дуже довгий час. Був за кордоном один раз, може, двічі. Але приватну Європу він для себе збудував.

- Ви вивчали болгарську мову в університеті. А білоруську і македонську?

- Білоруську я опанував сам. На початку двохтисячних брав участь у дуже цікавому польсько-українсько-білоруському проекті «Трансліторіум», яким керував Адам Поморський – чудовий польський перекладач. Там я познайомився з польськими і білоруськими перекладачами. Македонською мовою я не розмовляю, володію нею пасивно. Почав перекладати із македонської, бо я один в полі воїн, як виявилося. З болгарською мовою ситуація трохи краща, але не набагато. Наразі мені вдалося тільки одну книжку видати. В мене перекладів набагато більше, але вони в шухляді.

Так само виявилося із білоруською мовою. Правда, там було взаємне зацікавлення. Ми підготували і видали спільну двомовну українсько-білоруську антологію сучасної поезії у взаємних перекладах. Вона вийшла у 2005 році у видавництві «Критика». Мені дуже гарно над нею працювалося. Ми робили її разом із Дзвінкою Матіяш та чудовим білоруським поетом та перекладачем Андрієм Ходановичем.

- Які рекомендації Ви дали б тим, хто хоче вчити мови?

- Мені, чесно кажучи, здається, що зараз занадто сильно домінує тенденція комунікативного вивчення мови, тобто тільки через спілкування і через практику. Я думаю, що елемент нормативності, граматики в мові дуже важливий. Без розуміння граматичної структури, внутрішньої логіки дуже важко збагнути мову. Через комунікацію добре вивчити мову неможливо. Звичайно, це легше, це приємніше. І виникає ілюзія, що ти вже гарно опанував мову, коли ти володієш комунікативним набором формул. Але в якийсь момент впираєшся лобом у стіну і не можеш рухатися далі, бо ти не збагнув, як ця мова влаштована. Тому я не дуже вірю в експрес-курси. Я не вірю, що можна вивчити мову за місяць чи за два.

- За скільки часу, на Вашу думку, можна опанувати мову?

- Потрібно не менше року. За рік-два можна оволодіти мовою настільки, аби далі вже її удосконалювати. За цей час можна опанувати мову так, як майбутні водії навчаються базовим принципами водіння автомобілю.

- Як до Вас приходять книги, які Ви перекладаєте?

- Дуже по-різному. Іноді вони до мене приходять від інших людей, іноді від видавців. Часом буває, що видавці замовлять щось для них перекласти. Я переважно радий, якщо видавці самі замовляють, готові це видати. Не завжди, але дуже часто беруся за таку справу. Однак частіше я сам натрапляю на твір, який мені б дуже хотілося перекласти. Перекладаю якийсь фрагмент з нього, пересилаю видавцям. Переконую, що це треба перекласти. Останнім часом я працюю із львівським видавництвом «Піраміда» і дуже радий, що видавець мені довіряє. Мені не треба дуже довго переконувати його в тому, що це хороший твір. Усяку довіру треба тяжко здобувати. Але це спрощує механізм, коли ти приходиш до видавця із цілим перекладеним твором і мусиш дуже довго, використовуючи всі засоби психологічного переконання, мало не вдаючись до гіпнозу, запевняти видавця, що це треба видати.

- Чи буває так, що історія, описана в книзі, збігається з етапом життя, який Ви зараз проживаєте?

- Буває таке, що мені дуже близький герой. Якийсь неймовірний резонанс виникає. В 2013 році вийшов мій переклад польського автора Міколая Лозінського «Reisefieber». Це невеличкий роман. Мені страшенно зімпонувало, як мислить головний герой, котрий виявився настільки близьким, що я зрозумів: я мушу це перекласти. Найцікавіше, що історія там цілком списана із життєвого досвіду автора. Потім, коли я познайомився з ним, то ми вже нібито були друзями. Я впізнав себе в його автобіографічному романі. Буває таке, що книга може зріднити автора і перекладача.

Ще в мене є така книга сучасного польського есеїста, оскільки вона ще не вийшла, не хочу поки називати. Мені дуже подобається, як він мандрує, як він дивиться на світ і як описує свої подорожні враження. Я приблизно на ті самі речі звертаю увагу. Але він дивиться трохи з іншої перспективи – з боку своєї культури, свого середовища, свого віку, проте використовуючи приблизно ті самі методи спостереження. Я зрозумів, що якби мені довелося побувати в цих країнах (він пише про Італію), то я, можливо, написав би таку книжку.

- Як Ви тримаєте себе в творчому тонусі, уникаєте творчих криз?

- Якби я знав, як уникати творчих криз, я б, можливо, щось порадив. Можу розповісти, як я переживаю творчу кризу, як даю раду самому собі. Я, наприклад, дуже багато читаю, прогулююся, кудись їду. Іноді творча криза пов'язана з тим, що вичерпується ресурс активного досвіду. Є дуже простий, але дієвий рецепт – змінити середовище свого існування, зірватися з якоря, почати займатися тим, чим ніколи раніше не займався, поїхати в дивну подорож в нікуди, на болота якісь поліські.

- У режисерів є брейк після того, як вони відзняли матеріал. Вони чекають декілька місяців, щоб почати монтаж. У Вас є щось схоже в процесі перекладацької роботи?

- Тут навіть варто так робити. Я дуже ціную ситуації, коли не мушу відразу віддавати в друк зроблений переклад, а маю можливість потримати його в комп'ютері. Потім новими очима десь через місяць на нього глянути і побачити щось таке, на що я раніше не звертав уваги. Якщо йдеться про переклад складних текстів, змістовно дуже насичених, наприклад, поетичних, то взагалі варто дати їм можливість відлежатися тривалий час. Тобто не поспішати їх публікувати. Я сам собі це завжди раджу і раджу іншим, кому це цікаво. Іноді в процесі перекладу треба зробити перерву. Але не завжди є така змога. Часом видавці так підганяють, що голова відлітає і свідомість каламутніє. І намагаєшся до дедлайну якось дотягти, щоб не вмерти від напруження і нудьги. І найгірше, що це часто відображається на тексті. Відчувається, коли перекладач втрачає сили, уже ледь добігає до фінішу.

- Чи може втома бути «наркотиком»?

- Я згадав собі, що колись їхав в потязі в Польщі і читав книгу поета Рафала Воячека. Я якраз перекладав його в той період. Переклади ці досі неопубліковані, вони відлежуються, чекають свого часу. Рафал Воячек відомий тим, що він дуже багато пив, був алкоголіком. Але він був чудовим поетом, фактично геніальним.

Я його читаю, і, як часто буває в потязі, сусід по купе намагається почати розмову: «Ну, що читаєте?». – «Та Рафала Воячика читаю», – відповідаю я. – «О, Рафала Воячека, а чого б то?». – «Та перекладаю його», – мовляв. – «То ви мусите, певне, багато пити», – і тут вмикається червона лампочка: «Failed». Мені здається, що перекладати потрібно при дуже тверезій прозорій свідомості, тому що перекладач завжди іде по тонкій линві між мовою оригіналу і мовою перекладу. І він не має права зірватися з цієї грані. Він має тримати баланс. Тобто тут якраз варто не впадати у гіпнотичні стани чи стани сп'яніння. Самоконтроль у перекладі дуже важливий. Можна писати в різних станах зміненої свідомості, але перекладати треба при дуже тверезому розумі.

- Якось я читала Роберта Вальзера «Есе про письменника», де герой веде скромний, майже аскетичний спосіб житті. І мені хочеться уявляти письменника саме таким. А у Вас є Ваш образ письменника?

- Коли я думаю про архетип письменника, то уявляю якогось натурфілософа, людину, яка живе дуже природним життям у напіввідлюдництві, все-таки в якомусь середовищі, але не в надто соціальний спосіб. До мого своєрідного архетипу письменника найбільш наближеною людиною є Тарас Прохасько. Чомусь така асоціація в мене спрацьовує, коли я чую слово «письменник». Це для мене людина, яка дуже інтенсивно проживає своє життя, але також є дуже уважною до всього – пейзажу, рослин, тварин, взаємодії стихій. Точка, в якій перебуває натурфілософ, – це найкраща спостережна точка, з якої видно всі ці сфери існування.

Мені весь час хочеться шукати якісь дуже універсальні історії. Я поки мало опублікував з того, що пишу останнім часом. Я пишу, навіть не знаю, як це назвати… Це щось середнє між есе і оповіданням. В основі цих текстів лежить якась коротенька історія. Дуже часто це фрагмент розмови. Мені взагалі дуже важлива розмова. В мене і в поетичних текстах є дуже багато розмов. Мені здається, що в розмові людей звучить третій голос, який є голосом самої мови, голосом серединного існування. Юлія Кристєва називала це «об'єктом». Щось між об'єктом і суб'єктом. Щось невідоме мерехтить в розмові, якась нічия мова. Мені завжди цікаво, про що цей третій нечутний голос говорить. Я зараз пишу про це тексти. Три з них були опубліковані. Вони стосуються якихось важливих для мене речей. Що є чудо? Що є любов? Що є страх? Це відлуння відповіді, яке народжується в розмові, на перший погляд абсолютно з цими поняттями не пов'язаній. Такі розмови часто мають документальне підґрунтя, але я їх дотворюю. Тобто уявляю, як би ці співрозмовники могли говорити далі. Часто я є учасником цих розмов. А часто ці розмови просто підслухані. Я не знаю, як цей жанр назвати.

- Що для вас громадський активізм?

- Я готовий схиляти чоло перед людьми, які присвячують весь свій час невеликій, але важливій справі, наприклад, облагородженню конкретного скверу. В мене є знайомі, які намагаються вберегти сквер на площі святого Юра від поховання його під гранітом. Недавно я був на запрошення місцевих активістів культурного життя в Бучачі. Я побачив людей, які живуть у маленькому місті і які його люблять. Їхнє місто оточене опікою мешканців. Я спілкувався із зовсім молодими людьми. Вони роблять там культурний центр з нічого.

Мені здається, що справжня допомога навіть із точки зору християнської етики мусить бути тихою. Мусить відбуватися у зосередженні. Популяризувати можна ідеї, а не персоналії. Я завжди більше довіряю ідеям, ніж конкретним особам, тому що ми всі змінюємося. Якщо мені близькою є ідея або ініціатива, то не так уже й важливо, хто її творить, пропагує. Якщо людина готова залишатися в тіні своєї ініціативи, я маю глибшу повагу до неї. Мені здається, що в культурі це теж могло б працювати. Тобто твори без авторства, які живуть своїм життям. Є багато творів, які покидали свого автора, як пісенька про Лілі Мерлен. Її стільки разів перекладали різними мовами, вона пережила стільки перевтілень, що особа автора не є важливою. І це нічого не забирає у самого твору. Зникнення самого автора дає можливість творові перейти на новий рівень.

- Розкажіть про свої найсильніші мандрівні враження.

- Я мало з представниками якої національності відчував таку теплоту, як із боснійцями. Так я почав перекладати боснійську поезію. В нас є чудова перекладачка Катя Калитко. Вона переклала майже всю боснійську літературу. Я завдяки їй великою мірою зрозумів Боснію – країну між культурами, яка розірвана між ісламом і християнством, між Заходом і Сходом. Це країна внутрішньої драми. Ми теж великою мірою країна драми. Вони нас дуже добре в цьому розуміють. Але в мене є своя ще інтимніша Боснія – Македонія – маленька країна, за розміром як Львівська й Івано-Франківська області. Ця країна розділена, по суті, між трьома різними спільнотами з трьома різними культурними орієнтаціями. Одна спільнота – це македонські патріоти, які мають чітку македонську ідентичність. Друга спільнота – проболгарська, яка більше ідентифікує себе з Болгарією, ніж з Македонією. Третя зовсім окрема спільнота – це албанський елемент. Недавно знову були конфлікти в місті Куманово. Якраз я прочитав у новинах про збройні сутички між македонцями та албанцями. У них є проблеми міжетнічної напруги. Багато хто каже, що Македонія – це країна, яка концентрує в собі Балканську драму. Країна, на території якої зав'язаний балканський вузол, який не можна ні розв'язати, ні розрубати. Кілька разів я був у Македонії. І, коли намагаюся осмислити це все, мені щоразу здається, що наші проблеми далеко не найгірші проблеми серед країн Європи. Принаймні ми не розділені на три частини і поділ не йде по самому центру. Це країна, в якій конфлікт перебуває в замороженому стані, але в будь-який момент може вибухнути. Нам потрібно обмінюватися досвідом, обмінюватися історіями. Оскільки ми великою мірою в подібних ситуаціях, пливемо в одному човні, нам важливо вести діалог через літературу.

Аудіо-версію інтерв’ю слухайте на ГУРТрадіо

Спілкувалася Леся Дяк

Контакти

Share
Чи вважаєте цей матеріал корисним + Так 2  - Нi  

Коментарі

Тетяна Єрко   1493 дні тому   #  

Дякую за інтерв*ю!
Для мене як для філолога дуже цікавий та корисний матеріал!

  •   Пiдписатися на новi
  •   Пiдписатися на новi

Мої активи

Нові можливості з ГУРТом!



Щоб розмістити свою новину, відкоментувати чи скопіювати потрібний текст, зареєструйтеся та на портал.