bg-img bg-img bg-img
Увiйти в ГУРТ
Забули пароль?

Ще не з нами? Зареєструйтесь зараз

Сергій Іванюк: «Не економіка, а література і культура можуть врятувати нашу націю»

Чому підлітковий вік – найважчий період у житті, чим друкований журнал цікавіший за Інтернет, і з яких причин підлітки надають перевагу  позашкільній літературі - у інтерв’ю ГУРТу розповів головний редактор єдиного україномовного журналу для підлітків «Однокласник» Сергій Іванюк. Про те, чим живе сучасна молодь, про цінності підростаючого покоління та чому не варто використовувати нецензурну лексику, ховаючись від своїх дітей, у цьому випуску PRoГОну.

 
ГУРТ: Сергію Семеновичу, як виник «Однокласник»?

- Журнал з’явився дуже давно, коли мене й на світі не було, – у 1923 році. Минулого року ми відзначали його 90-річчя. Я працюю у виданні вісім років. У 1980-ті роки був заввідділом, зараз повернувся головним редактором. «Однокласник» орієнтований на тих підлітків, які люблять і вміють читати. Таких, насправді, не так багато, порівняно із загальною кількістю. Були раніше ідеї зробити масовий ілюстрований журнал, але ми від неї відмовилися, адже це має бути мінімум тексту, максимум фотографій, глянець, висока собівартість… І це було б нецікаво всій редакції. Тому журнал орієнтований, у першу чергу, на тих, хто читає. Це, як правило, та категорія підлітків, яка має найменше уваги від держави і від суспільства. У класах вони бувають вигнанцями, до них ставляться досить скептично – ну, як ще можна ставитися до того, хто розумніший за тебе? Тому ми прагнемо звертатися  саме до цих дітей.

ГУРТ: Чи правда, що «Однокласник» - це єдиний україномовний журнал для підлітків?

- Так, «Однокласник» -  це перше і останнє видання такого формату, що виходить українською мовою. Я думаю, це взагалі єдиний часопис для підлітків в Україні. З точки зору комерції, видання для підлітків – майже безнадійна справа. Скажімо, ми свій журнал по передплаті продаємо дешевше, ніж його собівартість. Якщо ми піднімемо ціну, то можемо втратити якусь частину читачів, і ця втрата може бути вирішальною. Не хотілося б робити журнал для однієї тисячі людей – прагнемо, все-таки, щоб читачів було більше. Але сьогодні це дуже важко реалізувати, навіть при тому, що у нас є спонсори, є люди, які нас підтримують. Хоча їх, звичайно, менше, ніж хотілося б. Співробітники редакції одержують суто символічну зарплату – щоб оплатити проїзд до редакції і назад. На гідну зарплату ми просто не маємо коштів.

ГУРТ: У чому, на Вашу думку,  криється причина таких комерційних труднощів?

- Головна причина – це, звісно, відсутність організованого ринку. Щоб продати журнал, спочатку треба увійти в мережу. А для цього треба заплатити торговим організаціям шалені гроші – 25-40 тисяч гривень. І це тільки за входження! А ще треба цей журнал надрукувати, розповсюдити... Собівартість видання зростає страшенно. І ці гроші ніколи не окупляться. Звісно, є багато журналів, які продаються, але вони живуть не стільки з передплати і виручених коштів, скільки з реклами. А підліткам можна пропонувати далеко не кожну рекламу. Безглуздо було б, якби ми рекламували годинники Нардін чи автомобілі Порш. У нашої аудиторії немає таких грошей. Це може бути якийсь дитячий одяг, спортивні, канцелярські товари, тобто дуже обмежене коло. До того ж, це товари недорогі. А для того, щоб хоча б таку рекламу давали в журнал, він повинен потрапити в торгові мережі. Чому? Бо рейтинг журналів визначається за тим, як вони продаються в супермаркетах. Тобто треба внести гроші, завоювати якесь місце в рейтингу і тоді нам, можливо, дадуть якусь рекламу. Це все виглядає, як у анекдоті: навчитеся плавати – ми вам у басейн воду пустимо.

ГУРТ: В Україні, за статистикою, 95 % журналів виходять російською мовою. Вочевидь, це відображає кон’юнктуру ринку, запити споживачів. Проте «Однокласник» залишається україномовним. Це позиція чи комерційний хід?

- Я думаю, що журнали видаються російською мовою не через запит аудиторії, а через кон’юнктуру ринку праці. Тому що набагато легше знайти журналістів, які вважають, що вони знають російську, ніж тих, які володіють українською. Це дуже добре видно по рекламі. Я завжди прислухаюся, сподіваючись, що  почую україномовну рекламу, у якій немає помилки. Поки що жодної не чув. Люди, які роблять цю рекламу, закінчили університети і вважають, що вони володіють українською мовою. Російськомовна реклама також безграмотна. Але там безграмотність така, що її менше помітно... Тут кадрові проблеми. Чому у нас телевізійні ведучі різноманітних шоу, найпопулярніших передач, у яких потрібна реакція, вміння пожартувати, переключитися тощо – всі російськомовні? Тому що набагато важче знайти україномовного ведучого, який би добре володів мовою.

ГУРТ: А як Ви цю проблему  вирішуєте у журналі?

- По-перше, ми самі україномовні – уся наша редакція. По-друге, добірка літературних творів, що друкується у журналі, найкраща в Україні. У цьому плані ми хіба що конкуруємо з «Кур’єром Кривбасу», де дуже добра література. А серед дитячих і підліткових видань – у нас справді все найліпше. Молода письменниця Галина Ткачук очолює відділ літератури. Юні письменники із задоволенням до нас дописують. Гонорари у нас суто символічні, але люди з радістю віддають нам свої твори, навіть великі. Зараз ми почали друкувати продовження шкільної повісті Ольги Купріян «Останнє літо дитинства». Про школу, кохання, дружбу, інтриги, секс. Сильна повість і, як я вважаю, гостроактуальна. Думаю, згодом вона буде опублікована окремою книжкою, але поки що виходить з продовженням у журналі. Окрім того, я в університеті викладаю курс основ літературної творчості. Мої студенти щотижня пишуть мені якісь твори. Я ці твори читаю – і з точки зору, наскільки вони виконують домашнє завдання, і з точки зору, наскільки вони можуть бути цікавими для наших читачів. Тому чимало з цих творів потрапляє на сторінки нашого журналу. Із україномовними текстами проблем немає. Якби постало питання, що треба збільшити штат втричі, скажімо, для того, щоб випускати журнал в кілька разів товщий, друкувати велику прозу – у нас і в такому разі не виникло б кадрової кризи. Тому вважаю, що проблема, яка нібито існує на ринку праці з нестачею україномовних журналістів – це або відверта лінь, або цілеспрямована політика власників. А щодо останніх, ми знаємо, що вони часто і самі не володіють українською, тому збереження мови їх турбує щонайменше у цій ситуації.

ГУРТ: А як справи із сегментом підліткової літератури в книговиданні?

- Знаєте, 10 років тому на це питання я б відповів однозначно: підліткової літератури просто немає. Сьогодні я вже так сказати не можу. Це не означає, що вона вже може складати сферу читання українських підлітків. Але, значною мірою, ця сфера заповнюється. Щойно, наприклад, вийшла книжечка тієї ж Галі Ткачук «Вечірні крамнички вулиці Волоської». Це лукава книжка, вона нібито для маленьких дітей, хоча насправді - цілком підліткова. Казкова повість, дуже дотепна і симпатична. І таких книжок зараз з’являється дедалі більше. До їхнього числа, я сподіваюся, найближчим часом додасться книжка Ольги Купріян «Останнє літо дитинства», про яку говорили раніше. Сьогодні, принаймні, в книгарні «Є» можна вибрати, крім перекладної,  з десяток оригінальних творів для дітей.

ГУРТ: Чи можете Ви порадити для наших читачів цікаві книжки українських авторів?

- Є серія про дитинство великих людей, визначних особистостей. Є твори Дерманського. Дуже симпатичні книжки молодих українських письменників, наприклад, Дереша, Прохаська. Ціла низка дуже гострих і таких, що їх педагоги ніколи не будуть радити дітям. Це про ПТУ-шників, про середовище дітей, які не реалізували себе, яким нема що робити. Вони курять траву, п’ють, б’ються, думають тільки про випивку і секс. Але це підлітки 14-15 років! Уже майже втрачене покоління. Це дуже гострі і дуже жорсткі книжки, але вони існують.

ГУРТ: Яких саме авторів Ви маєте на увазі?

- Дністрового, Жадана, Ушкалова, того ж Любка Дереша, Прохаська… Подібних творів багато зараз. Але, знаєте, із цими рекомендаціями педагогів взагалі біда. Є шкільний стандарт, який недалеко відійшов від соцреалістичного канону. І тому, якщо в книжці зустрічається слово «всрався», то ця книжка дітям вже не рекомендується. А кастрація мови нікому на користь не йде. Всі ці уявлення про пристойну і непристойну лексику досить умовні, і такого вже немає ніде в світі. Виходить фільм «Вовк з Уолл-стріт» і там півтори тисячі разів зустрічається слово «fuck». Його перекладають у різний спосіб: чорт, ще якось. Але візьмемо англомовне суспільство, де це слово розуміють всі однаково і його ніхто не перекладає. А фільм дивляться й підлітки теж – вони, в основному, і ходять до кінотеатрів. Чому мусить бути така диференціація: в кіно можна, а ось в книжці не можна? Де тут логіка? Її немає!

От у нас є чудова українська письменниця Галина Малик. Вона пише книжки для підлітків 10-13 років, і не соромиться вживати ті самі слова, що й молодь у своєму щоденному мовленні. І це нормально, бо діти ці слова все одно знають, і їхні батьки знають. Ну чому діти повинні «нецензурні» слова вживати тільки між собою, а батьки, у свою чергу, теж – лише поміж себе… Ми ж хочемо говорити однією мовою з підлітками, правильно? І самі ж ставимо ці перешкоди на шляху до нашого спілкування… Не можна встановлювати якісь табу. Знаєте, ще колись в Радянському Союзі вийшла книжка для дітей, яку одразу ж зарубали і вона не пішла в тираж. Називалася «Детки в клетке» - книжка про те, як народжуються діти, як сперматозоїд потрапляє в яйцеклітину, як розвивається плід, як народжується. Я пам’ятаю, як був на семінарі дитячої літератури у Ленінграді. Тоді усі учасники розповідали про ту книжку як важливий крок, який мусить бути здійсненим. Загалом, не може бути табуйованих тем. Згадайте, що саме ми читали у підлітковому віці. Ми читали дорослу літературу: і пригодницьку, і фантастику, і просто дорослу класику – я, наприклад, і «Мадам Боварі» читав, і Мопассана читав, і Толстого, і Тургенєва... В 14 років моїм улюбленим романом був «Герой нашого времени» Лермонтова. Це підліткова література? Звичайно, ні. Тому відмежовування підлітків від того, що їм, нібито, не слід знати – це фарисейство і снобізм, адже вони усе й так знають!.. То від чого ми їх бережемо? У нас якось був в журналі репортаж з Кунст-камери. Ми там розмістили фотографію такого заспиртованого виродка, дитини-виродка, що народилася мертвою у батьків-наркозалежних і має просто жахливий вигляд. Ми підписали: «Наркоманія призводить до найгіршого». Що тут здійнялося! Бабусі, вчительки, мами закидали нас листами: «Як ви можете! Я більше ніколи не дам своїй дитині читати ваш журнал! Хіба можна такі жахи показувати?!». Ну а чому не можна? А якщо дитині 14 років, чому їй цього не показувати? Вона саме знаходиться на цьому роздоріжжі. Підлітку і треба показувати, 30-літнім наркозалежним  буде запізно. Вони вже на своєму шляху. А от таким саме й треба.

ГУРТ: Як, на Вашу думку, впливають фільми і література (у тому числі, і журнали на кшталт «Однокласника») на зростання підлітка, на формування його як особистості?

- Я не прихильник тієї точки зору, яка була поширена в Радянському Союзі, що журнали, література повинні щось виховувати в дітях.

ГУРТ: Але вони впливають, так чи інакше…

- Безперечно. Все, що оточує дитину, має вплив на формування особистості. Наш журнал покликаний допомогти підліткам пережити цей найважчий період у житті. За все своє життя – а я прожив 62 роки – складнішого періоду, ніж підлітковий, у мене не було. І не думаю, що я - виняток. Це просто болісний період, коли ти хочеш завоювати свій простір. Для підлітка так важливо, аби в нього була своя кімната і в неї ніхто не лазив, щоб був свій стіл і в ньому зберігалися тільки його речі!

Підліток – людина, яка абсолютно позбавлена прав, яка вже почала формуватися як особистість і усвідомлювати це. Але де прописані права підлітка? У якій школі батьки, віддаючи туди дитину, підписують угоду, що дитина буде мати конкретні права? Дітей у школу здають як у в’язницю. Під повну відповідальність вчителя: що вчитель схоче, те він і зробить. І коли підлітки розповідають батькам, що там коїться і як з ними поводяться деякі вчителі, то батьки просто не в змозі їх захистити. Немає механізму! Батьки вважають, що обзивати дітей в класі – неприпустимо. А вчитель вважає не так: «А як із ними інакше? А ви побудьте з ними на уроці, і  побачити те, що вони витворяють!» Ну де в законі прописано, що так не можна? Ніде, ні в якому. Немає прав і обов’язків учня в школі. Хоча ні, у деяких школах таки є, але вони ж там просто якісь гротескні: «Учень має право: відмінно вчитися, мати зразкову поведінку, сумлінно опановувати знання, звертатися до вчителів із запитаннями з приводу предметів і навчального процесу. Учень має обов’язки…». І тут пішло! Ці обов’язки займають у п’ять разів більше місця, ніж права. А ще ж після цього буває: «Учням забороняється…». Тобто обов’язки і те, що забороняється – це, нібито, різні речі.

Школярі виростають в умовах правового нігілізму дорослих і, немов у в’язниці, не мають прав. Покликання в’язниці – зламати особистість, не дати розвитися почуттю власної гідності. І через те серед в’язнів виникають неформальні стосунки, жахливі «вовчі закони». Абсолютно те саме відбувається і з підлітками в школі. Ми знаємо безліч жахливих історій, які відбуваються в підліткових колективах: як знущаються з ровесників, як крадуть, як убивають – все є. Чому? Вони перебувають за ґратами! Школярі повинні 11 років день в день ходити до будівлі, яку вони ненавидять.

Підлітковий вік – страшний, дуже тяжкий. Ідеальних умов для підлітків ніхто не створив. І він страшний навіть в країнах із гуманною школою, де є всі умови для розвитку особистості і де в учнях плекають почуття власної гідності. У нас же яка чеснота вважається найкращою в учневі? Слухняність… Дитині три роки, приходить подруга мами, каже: «Ой який ти гарненький, як тебе звуть?» - «Вова!» «Ой, а скільки ж тобі років?» - «Три». «Ой, який розумний! А ти слухняний хлопчик?» - «Так…». Слухняність виховують як головне, що має бути в дитині. Але слухняність для формування особистості – це катастрофічна риса! Це конформізм, іншими словами. Це вміння прилаштовуватися. У дитини все одно існують свої бажання: прагнення завоювати свій простір, самоствердитися як особистість і зрозуміти, хто ти такий.  Але вона знає, що цього показувати не варто – треба демонструвати, що «я слухняний». І виходить, що вдома підліток один, а поза домом – інший. Оце роздвоєння призводить до страшних наслідків.

Лише невелика частина дітей, яка читає книжки і  формує свою особистість не тільки на тому, чого навчають у школі, має змогу розширити цю сферу. І робить це не тільки за рахунок того, що відбувається в реальному житті, але й завдяки тому, що відбувається в інших світах, створених письменниками. Ці підлітки вириваються із кризи з найменшими втратами, хоча вони все одно колосальні. Тому ми намагаємося писати в журналі все як є, закликати підлітків до відвертої розмови. У нас публікується дуже багато матеріалів, надісланих нашими читачами, і ми пишаємося цими матеріалами. Ми просто хочемо допомогти їм пережити цей страшний період. Якщо також допомагаємо формуванню їхніх особистостей, то слава Богу. Але ми не беремо на себе клопотів виховувати якісь чесноти. Що там виховувати? Це підлітки. Виховувати треба було дітей п’яти-семи років і це повинні були робити батьки, навчальні заклади… Але школа тільки гальмує цей процес. Наша школа, яка не реформувалася ще з радянських часів (та й в радянські часи вона реформувалася востаннє, мабуть, в 1927 році) – це жах.

ГУРТ: Якщо порівнювати підлітка часів початку незалежності і сьогоднішнього підлітка, – чи існує між ними різниця?

- Наскільки я можу судити, зараз підлітки стали значно прагматичнішими. Всесильна влада грошей на них впливає значно більше, ніж це було 20 років тому. Це, мабуть, дуже багатозначне слово – «прагматизм», але воно, по-моєму, найкраще характеризує стан речей. «Навіщо мені читати художні книжки, що вони дадуть?» - оце така постановка питання. Такий прагматизм виховується в школі: «Якщо я буду неслухняним, якщо я буду самостверджуватися і  намагатися показати вчителям, що я особистість і що у мене є свої переконання, це призведе до страшних втрат, до обмеження свободи, до непотрібних діалогів з батьками… Тому я буду вдавати, що я «хароший мальчік». А от вийду – там вже буду стверджуватися на тих, хто менший, хто слабкіший від мене…».

ГУРТ: А що стосується Ваших читачів, як змінюються вони?

- Я думаю, що ця категорія людей не дуже змінюється. Мені важко судити, я дуже мало спілкуюся з підлітками, які мало читають книжок. Я буваю в бібліотеках, в школах, але ці люди не беруть участь в розмові. Чи я йду до них як головний редактор, чи як письменник – мені ставлять питання і уважно слухають ті діти, які читають книжки. Я викладаю в Києво-Могилянській академії. Це вершки покоління, це все-таки люди, які прийшли вчитися і пройшли суворий відбір. Через те мені важко говорити про всіх загалом. Але на тих же зустрічах я вирізняю тих, хто починає агресивно говорити: «А навіщо мені журнали, якщо в мене є Інтернет?». Я кажу: «Інтернет – це цілий світ. Навіщо тобі дім, якщо в тебе є цілий світ?». Можливо, не зовсім коректне порівняння, але, загалом, правильне, тому що ти в Інтернеті що дивишся? Ти дивишся Інстаграм – хто як класно сфоткався і де там «хароші дєвачькі». Це не справжній світ, не реальні стосунки… Це не ключ до розуміння того, як до тебе справді ставляться і до пізнання самого себе. Це ерзац якийсь, спрощений алгоритм добування псевдорозуміння світу. Прочитай один роман – і ти побачиш цілий світ. А журнал – це зібрані матеріали, які можуть бути цікавими саме для тебе. Він є паперовим, ти його щомісяця отримуєш, дістаєш його зі скриньки. Це саме твій журнал, дуже інтимна річ. Журнал – це зовсім інша якість. Далеко не всі підлітки це сприймають, і до того ж, передплачувати журнал вважається дорогим задоволенням. Хоча Інтернет на місяць коштує 40-50 гривень, а передплата на журнал - 100 гривень на рік. Тим не менше, якщо підлітку дати 100 гривень, він витратить їх, здебільшого, не на придбання журналу. Є, слава Богу, чимало батьків, які передплачують для своїх підлітків «Однокласник». На жаль, ми дуже залежимо від ситуації в країні в цілому. Якщо бюджет не виконується, бібліотеки не одержують грошей на розширення фонду і відмовляються від передплати. В Україні 1200 дитячих бібліотек. І ось, в один рік всі бібліотеки перестали передплачувати наш журнал. Для нас це був дуже страшний фінансовий удар.

ГУРТ: Їм не вистачило 100 гривень для передплати журналу?

- Розумієте, там є фонд зарплат, фонд комунальних послуг і утримування бібліотеки. Є окрема стаття витрат в кошторисі – комплектація фонду. Якщо за рік бібліотеці не дають ані копійки, з чого вона передплатить журнал? Є така програма – «Державна підтримка видань для дітей і підлітків». Ось уже шість років, як ми жодної копійки з цієї програми не одержали. Здебільшого, ця стаття в бюджеті навіть не фінансується – вона прописана, затверджена,  є в бюджеті, але на неї просто не виділяють грошей.

ГУРТ: Продовжуючи тему підлітків: як змінюються Ваші студенти, вчорашні підлітки?

- Я можу сказати, про що вони пишуть. З цього аспекту не помічаю якоїсь докорінної, типологічної різниці між тим, що було десятиріччя тому. Двадцять років тому відрізнялося, але тоді був просто інший тип студента. А десять років тому ми писали про те ж саме: про кохання, про якісь цінності… Я, навіть, сказав би, що мені стало симпатичніше їхнє світобачення. Адже, наприкінці 1990-х - початку 2000-х, більшість студентів орієнтувалися на швидку кар’єру, величезні гроші, життя в Ніцці, яхту, мерседес і так далі. Тоді це було модніше, про це писали більше. Зараз такого мало. Натомість, є Майдан і загальнолюдські цінності, які він стверджує – і це те, що для всіх… Але, знову ж таки, це про студентів, які прийшли на мій курс. Що робиться в головах економістів, правників чи компютерників, які не ходять на мої лекції, – я не можу знати, мало з ними спілкуюся. Хоча я переконаний, що ті люди, які читають і хочуть писати – це і є краща частина суспільства. Зрештою, рівень суспільства визначається не тим, скільки класів закінчив двірник, правильно? А тим, які є духовні й освітні досягнення найвищих. Вони ж формують духовну ауру суспільства. Це, може, звучить трошки зухвало, але я вважаю, що наше покликання – як в університеті, так і в журналі – дбати про цю інтелектуальну еліту молодого покоління.

ГУРТ: Як потрібно дбати про молоду еліту, щоб вона не була загубленою?

- По-перше, надати підростаючому поколінню доступ до інформації. По-друге, забезпечувати молодь якісними художніми текстами, допомагати сформувати літературні смаки, свій естетичний рівень, так би мовити. І, я думаю, це й усе. Ми звикли недооцінювати вплив культури на розвиток суспільства. У нас в радянські часи була ця матеріалістична позиція: спершу, базис, а потім - надбудова, буття визначає свідомість, а не навпаки. І тому промисловість і сільське господарство були на першому місці, а інтелігенція – це вже щось другорядне. Нової ідеології, на жаль, за часи незалежності ми не створили. Ось послухайте дискусії на телебаченні. Якийсь там Колєсніченко: «А вы подумали о тех 12 тысячах рабочих, которым нечем платить зарплату при переориентации рынка?». І це правда. Це люди, їм треба платити зарплату. Але я можу зробити те, що я можу.

Я вважаю, що моє покликання – це думати про тих людей, які можуть підняти культуру цієї країни. Той самий Мазепа будував монастирі, школи, церкви.. Він розвивав культуру, підтримував Києво-Могилянську академію, тобто дбав про інтелектуальну еліту. Ми завжди хочемо йти вгору, але чим більше людина неосвічена, тим менше сходинок вона перед собою бачить. І навпаки - чим більше освічена, тим більше вона бачить, і тим більше небезпек вона помічає на цьому шляху. І цими знаннями вона ділиться з іншими. Через те я думаю, що література і культура – це те, що може врятувати нашу націю. Не економіка! Не армія, не міліція, а саме культура принесе звільнення від тіней минулого.

Спілкувався: Олександр Кульчицький
Літературне редагування: Анастасія Сімашова
Фото з приватного архіву Сергія Іванюка

Контакти

  • Журнал ”Однокласник”
  • вул. Дегтярівська 38-44
  • +38 (044) 483 32 20
Share
Чи вважаєте цей матеріал корисним + Так 6  - Нi  

Коментарі

Хренова Вікторія    2326 днів тому   #  

дуже цікаве інтерв'ю - гостре та прямолінійне, дякую автору!

  •   Пiдписатися на новi
Віктор Оліфіров   2324 дні тому   #  

Вельмишановний Сергію Семеновичу, вдячний Вам за відвертість, майже філософічну! Для дітей не пишу, хіба - для підлітків? Принаймні для тих, кому цікаво - хто Я є, в чому сенс Життя, пізнай себе, Людина-Творець, актуальні задачі, любов до України, любов до дитини, до вчителів - земних і Небесних, до мови, слова, любов-кохання - отакі зокрема теми сонетів на моєму сайті www.lifesense.com.ua де в розділі "Сонети" їх багацько, і в новинах - теж. Якщо Вам для Однокласника згодиться хоча б єдиний сонет з 2852 - буду щиро радий!
От наприклад, про місію Людини на Землі:

Сонет 1731

Як Сенс Життя, є й Місія в Людини,
А Місія у кожного – своя!
В Людини є нетлінне Вище „Я”,
Що Духом володіє щогодини,

Енергіями повнячи судини.
Небесне у Людини є Ім’я,
Небесна у Людини є Сім’я –
В Людини не буває самотини!

Людина є духовності взірець!
Людина є Гармонії творець!
Прямим Людина сяє Світлом Бога!

Людина є просвітлений борець
Зі Тьмою, унікальний Світла жрець,
А Місія – Життя Земна Дорога!

3.03.2008 р.

Мир Вам!

  •   Пiдписатися на новi
Михайло Тавда   2324 дні тому   #  

Ти обираєш сам.

Годі правду пресувати,
Україні час служити
І в Ютубі просувати
«Ще не вмерла й буде жити»!

Ти б’єшся проти кривди,
Бо бруд її відкрив ти.
І вимагаєш правди,
Бо сам її обрав ти.

Або твій шлях – до кривди,
Бо правдоньку закрив ти.
Тремтиш, боячись правди,
Бо сам її поправ ти.

  •   Пiдписатися на новi
Ірина Кононова   2322 дні тому   #  

Квітне! Любить! Сіє, жне, радіє! Й Живе й буде жити!

  •   Пiдписатися на новi
Ірина Кононова   2322 дні тому   #  

Погостювала на Вашому сайті, Віктор. Скопійювала в групу "Успіх" ВКонтакт та на Фейсбук. selenasmuga@i.ua

  •   Пiдписатися на новi
Ігор Алексєєв   2324 дні тому   #  

Дякую за інтерв'ю. Рідкісне відчуття, що є сказати настільки багато чого, що ліпше промовчати :)
Довгого життя журналу та його редакторові.

  •   Пiдписатися на новi
Анастасія Малинка   2321 день тому   #  

Я теж отримала задоволення від прочитаного інтерв'ю! Величезне спасибі пану Сергію за розвиток молоді!

  •   Пiдписатися на новi
Ольга Латиш   2318 днів тому   #  

Як би наші вчителі так мислили! Освіту реформувати треба першою, бо це ж наші діти і майбутнє нашої України! Спасибі за висвітлення теми , що болить кожному

  •   Пiдписатися на новi
Ірина Кононова   2318 днів тому   #  

А чи є у журналу програма дружби з бібліотеками України?

  •   Пiдписатися на новi
Сергій Іванюк   2317 днів тому   #  

Пані Ірино, у нас програми як такої немає. Але ми дружимо з великою кількістю бібліотек, звісно, дитячих і юнацьких. І ніколи не відмовляємося приїхати й зустрітися з працівниками й читачами, розповісти про журнал, редакцію та книжки, написані працівниками редакції. Тож якщо у Вас є конкретні пропозиції, ми їх радо розглянемо.

  •   Пiдписатися на новi
Ірина Кононова   2315 днів тому   #  

В Україні працює Асоціація бібліотек. Колись ми налагодили співпрацю з журналом "Пізнайко". Це був Клуб журналу "Пізнайко" в нашій районній бібліотеці. Я зараз не готова щось запропонувати. Але була вражена фразою: "ГУРТ: Чи правда, що «Однокласник» - це єдиний україномовний журнал для підлітків?
- Так, «Однокласник» - це перше і останнє видання такого формату, що виходить українською мовою. Я думаю, це взагалі єдиний часопис для підлітків в Україні. З точки зору комерції, видання для підлітків – майже безнадійна справа. Скажімо, ми свій журнал по передплаті продаємо дешевше, ніж його собівартість. Якщо ми піднімемо ціну, то можемо втратити якусь частину читачів, і ця втрата може бути вирішальною." Сподіваюсь разом ми зробимо журнал найпопулярнішим серед підлітків України.

  •   Пiдписатися на новi
  •   Пiдписатися на новi



Щоб розмістити свою новину, відкоментувати чи скопіювати потрібний текст, зареєструйтеся та на портал.