Я працюю з дітьми-сиротами, очолюю благодійний фонд, нещодавно видав і поширив по інтернатах України книгу-путівник «З інтернату-до успіху» для випускників… Робимо, що можемо, в силу скромних ресурсів і можливостей. Та й сам – випускник інтернату, тому тема благодійності близька не лише з професійної точки зору…

Як людину, яка все ж дещо бачила зсередини, іноді певні речі мене дивують. Сьогодні на своїй сторінці фейсбук дівчина, котра займається благодійністю, опублікувала цифри, які начебто ілюструють наслідки інтернатного виховання. Для початку скажу: я підтримую деінституціалізацію, вважаю, що діти повинні рости в сім’ях, про що неодноразово говорив,  і писав (зокрема, в своїх спогадах про життя в інтернаті «Путівка 3507 (Мозаїка пам’яті)».  Так, інтернати завдають непоправної шкоди і є неприйнятними для повноцінного розвитку особистості  (хоча це не заважає деяким діячам робити з них вілли, завозити туди плазму, гроші і т.д., тобто допомагати інтернатам, а не дітям). Однак справа була не в цьому..

Я поставив абсолютно логічне запитання: звідки взялись ці цифри, адже в Україні поки що немає нормального комплексного дослідження як складається життя випускників інтернатів. Виявилось, «з органів статистики, і інших офіційних структур». Окей, а де саме дослідження? «Це цифри з Росії». Ну, правдами – неправдами вона мене розфрендила на фейсбуці, бо, мовляв, звинуватив її в непрофесійності.

Але ж як можна оперувати незрозумілими цифрами? Те, що стан жахливий, - це факт. Так би й написала «більше 10%, більше 20%, багато,  чимало, тисячі», - але ж не чіткі цифри зі стелі. Використовувати статистику РФ – теж недобре, бо там є своя специфіка інтернатних закладів.

Та в ступор вона поставила мене фразою: «якщо ці цифри привернуть увагу до освіти сиріт, то вони потрібні». Тобто мета виправдовує засоби.

І тут мене понесло. Це ж питання етики в благодійності! Точно… І чому про це рідко згадують?

Починаю шукати в інтернеті статті. Знайшов лише одну гарну річ з цієї проблеми – «Етика та благодійність» (автор – Н. Савранська), та там мова йде про зовсім інший аспект. Зокрема, виявилось, що мої погляди співпадають з поглядами Г. Форда: «благодійність не приносить користі, якщо вона не ставить за мету знищити саму себе через непотрібність. Тобто, вона є позитивним явищем лише тоді, коли створює умови для того, щоб ті, хто її потребують, отримували змогу самим заробити необхідні кошти». Потішився і замислився.

Та це вже ліричний відступ. Питання, власне, просте: чи можна для того, аби допомогти сиротам, жахати людей не точними цифрами? Чи можна для збору коштів використовувати фотографії дітей з ампутованими кінцівками, від яких накочуються сльози? Де та грань, коли мета вже не виправдовує засоби? І коли етика перестане бути для деяких благодійників порожнім словом?

Велика кількість фондів в країні прогнозовано створюють конкуренцію, в якій всі методи знайти на свою роботу гроші є прийнятними. Чи не всі? Що ви думаєте?

(На питання використання цих коштів зараз очі закриємо. Це окрема тема – бізнесмени від благодійності)…