«Новий Донбас» — організація, яка займається фізичним, моральним і культурним відновленням маленьких міст на Донбасі. Перший досвід організації в місті Миколаївка, Слов'янського району Донецької області показав, наскільки нам, людям з різних регіонів України, важливо просто спілкуватися. Серед волонтерів «Нового Донбасу» актори, драматурги, журналісти. У Миколаївці вони прибирали і відновлювали місцеву школу, а також проводили різні майстер-класи та уроки профорієнтації зі школярами. Один із волонтерівОлександр Фоменко — актор, грає в київському «Театрі на Подолі». З «Новим Донбасом» крім акторських активностей, він крутить парти, розвантажує машини,прописує бюджети, продумує логістику, оформлює документи. Саша поділився своїми думками про мотивацію, відповідальність та зміни в суспільстві.

Про мотивацію

У якийсь момент, коли ми вже працювали з переселенцями і вся ця історія нагніталася, я розумів, що це процес, що це вже відкрита війна і що реально на ситуацію вплинути тим, що ти скидаєш гроші на бронежилети , каски, автомати, вже не вийде. Люди їдуть — гинуть, ми збираємо нові каски. І я розумів, що потрібно шукати якісь інші варіанти, як вплинути на цю ситуацію, як зупинити цю війну. І навіть звідси, коли я дивився всі ці відео про те, як захоплювали міста, я розумів, що у людей повна каша, коли вони виходили зупиняли ці колони. Плюс ще ти бачиш, що є якісь провокатори, які це все організовують і люди цьому вірять. Я розумів, що туди треба їхати і  розмовляти. Просто спілкуватися. І ми вгадали, дуже вгадали.

Про уроки професійної орієнтації

Я з дітьми проводив уроки профорієнтації. Взагалі я  менеджер проекту і мені в цих поїздках не вистачало часу, щоб поспілкуватися. Я розумів, що я не можу цю всю організацію закинути і займатися більше з дітьми. Але від спілкування з дітьми отримуєш неймовірний фідбек  і я радий, що ми возили туди багато театральних волонтерів. У першу поїздку я ще привіз мультик український —  «Ескімоска» —  український проект, він зараз набирає обертів. Насправді, хотів показати, що ми не хунта і у нас не пустеля. Тут теж є життя і воно цікаве. Ми показували дітям ці мультики і давали уроки профорієнтації. Саме формулювання «профорієнтація» нам запропонували вчителі.  І ось тоді майже кожен за 16 днів провів кілька уроків. Я дуже багато -— спілкувався зі школярами з п'ятого по одинадцятий клас. І це було цікаво, тому що ти приходиш і ти не знаєш, про що з ними говорити. Що значить профорієнтація? Розповісти як працюють на заводі? І воно якось так сталося, що ми всі почали брати вектор на те, як вибирати професію. Були представники різних професій. Це було цікаво, тому що в цьому вся біда.  Зараз покоління дуже хитке. Україна вона незрозуміло в якому столітті живе. Чому ти вибираєш професію? Навіщо? Які у тебе очікування? Навіщо тобі потрібна професія? Не потрібна професія? Коли ти з ними дуже щиро починаєш спілкуватися на цю тему, вони стають живими. Вони розуміють:  все,  не буде вже уроку. А то спочатку: треба висидіти, треба ці 45 хвилин висидіти. А потім ти бачиш, що коли ти з ними починаєш ось так-от просто спілкуватися, вони починають реагувати. У мене були дуже цікаві діалоги, особливо  в 9-му, 10-му, 11-му класах. Навіщо потрібно працювати? Гроші. Навіщо потрібні гроші? Навіщо їх заробляти? На що їх витрачати? А що таке справа і професія? Що таке хобі? І всі ці питання, звичайно, дуже важливі. Ніхто з ними про це не говорив. Це було дуже показово. У них електростанція, але на електростанції працюють не лише прості робітники. Є ж інженери, електрики дуже високих рангів і ти ж туди просто так не прийдеш працювати —  потрібно кілька років провчитися. І там з ними ніхто про це не говорив. Для мене було шоком, коли я ставив їм запитання (в 11 класі): «Хто вже знає, куди піде вчитися?». Реально ніхто не відповів. Я кажу: «Ну а хто хоча б знає приблизно напрямок?». І лише три-чотири людини підняли руки.

Про Руслана, який вирішив вступати на акторський

Я нічого не робив, щоб він прийняв таке рішення. Я їм дуже багато розповідав про акторську майстерність і якось ми вийшли на мотивацію. Я кажу: «Що таке актор?». «Ну актор - це той, хто знімається у фільмі». Я кажу: «А навіщо йти?». «Ну щоб стати відомим». Я кажу: «Ви, наприклад, кого знаєте? Порєчєнкова, Хабенського і всю цю тему. А я знаю кілька тисяч акторів, які реально взагалі не гірше, але їх ніхто не знає. Навіщо ж тоді йдуть люди в акторську професію?». Ми почали виходити на те, що є щось важливіше, ніж слава, жадібність, гроші. Є інші підводні штуки, які громадськості не видно, хоча це і публічна професія. І ми дуже довго про це говорили. Про те, що отримує актор, як це відбувається. Я ніколи не говорив: «Ти повинен вступати». Я здивувався, що він раптом прийняв рішення вступати на акторський, хоча я всі уроки профорієнтації говорив: «Я актор і ця професія без грошей, шалено важка, повна катастрофа, давайте зараз поговоримо, а чому ж люди туди йдуть». І ось рішення Руслана - для мене це було дуже дивно. Я не простежив цього моменту.

Про те, що змінилося в миколаївських школярах

Це дуже колосальні зміни. В першу поїздку вони нас реально боялися. Вони ставилися з дуже великою пересторогою. Потім, коли ми починали з ними контактувати, - це було дуже важко. І вони нам потім самі говорили: «Ми не знали, про що з вами можна говорити, про що не можна». Тому що взагалі не зрозуміло. Вся ця ситуація. Те, що вони пережили. Вони взагалі не розуміли, що відбувається, що це за люди і як це так, приїхали. І вони потім по одному почали включатися. Включатися якісно. Для мене стала відкриттям ця школа. Там дійсно дуже багато талановитих і красивих дітей. Дуже багато. Буває по різному. Буває ти заходиш в клас і - ну так хлопці-дівчата. А тут просто навіть по очах, по тому, як вони слухають тебе, ти розумієш, що дуже цікаві діти. І ось ці діти в першу поїздку спочатку дуже насторожено на нас дивилися. А потім, вони побачили, що ми робимо, як ми робимо, що ми з ними реально ходимо цілий день, що є уроки, є якісь активності, що ми можемо просто гуляти по школі, ходити на цей стадіон, щось придумувати , щось там малювати і так далі. І ось ця атмосфера їх почала робити більш розкутими. І вони почали спілкуватися. А що ви? А хто ви? І пішов вже більше такий особистісний діалог. Вони почали з нами з кожним спілкуватися. Почали ходити за нами. Але все одно це так ще було. Але коли ми вже виїжджали ... У першій поїздці ми зробили багато речей, які були результативними. Вони зняли два фільми, вони зробили виставку на арт-терапію, де кожен намалював картину. Тобто вийшло, що вони відчули ось цей ось етап. Пройшов етап. Шістнадцять днів. Ми їм говоримо: «Ми завтра їдемо. Дивіться, скільки ми зробили». І вони зрозуміли, що щось трапилося. Якийсь етап у їхньому житті. Він їх реально поміняв. Ще було не зрозуміло, що сталося, але щось трапилося. І коли ми приїхали вдруге, це було дуже показово. Я відчув, що вони нас реально чекали. Крім того, що вони писали, по тій атмосфері, як вони нас чекали, як вони нас зустрічали, як вони чекали, коли ми щоранку до них приїжджали. Вони були вже відразу включені. Ми коли перший раз приїхали - це було таке собі. А другий раз вони вже відразу: «Так, що ми будемо робити? Так: це ми зробимо. Спектакль. Все, ти тут, ти тут». І вони вже були з нами. І це було дуже круто. Але і це зрозуміло, тому що в них там нічого не відбувається. Зараз ми спілкуємося - це вже зовсім інша розмова. Я не очікував, що це буде так. Коли ми вперше приїхали, у деяких дітей навіть проскакували фрази, що ви хунта, навіщо ви малюєте синьо-жовтими квітами, вони ж нас вбивають. Але остання поїздка і те спілкування, яке зараз відбувається, що пишуть старшокласники в Facebook - це просто вражає. Вони зробили той стрибок, який ми робили рік після Майдану і досі. Вони його зробили за місяць. Їм треба було просто показати, що є ще інше життя. Що є не тільки те, що показує російське і українське телебачення, не тільки те, що вам розповідають батьки, а реально є ще інше життя і можна жити по-іншому. І це реально. У Георга у виставі є монолог Лєри Ракитянської. Це монолог такий, що у мене відчуття, що вона навчається за кордоном. Ця дівчинка, яка розповідає про такі цінності! Вона каже: «Ось, мені важко тут жити, бо тут всі вірять пропаганді». І вона розказує про такі цінності, над якими я, коли навчався в школі, навіть не замислювався А вона це усвідомлено каже. І для мене це було взагалі відкриттям. Я б ніколи не сказав, що ці діти зможуть через два-три місяці так говорити.

Про власні зміни

Для мене це було дуже корисно, тому що коли ми збиралися тільки їхати, у мене було одне розуміння того, що відбувається там на сході. І воно було дуже неповним, я б сказав. Тому що ми тут пройшли весь Майдан і ти якось думаєш: «Ось це напевно ж відбувається скрізь». Але коли ми приїхали туди, дуже багато таких аспектів, які ти просто так не усвідомлюєш. Ти розумієш, що все набагато складніше. І я вже будучи в проекті зрозумів: так - я буду цим займатися і рік, і два, і п'ять, і десять. Ну це просто нескінченний шлях. Я не знаю, що має статися, щоб там все так змінилося, як у нашій Миколаївці. Це були тільки старшокласники. А як воно піде далі? Тому що старшокласники, вчителі - це добре, але дійсно повинні пройти роки, щоб відбулися такі хороші якісні зміни. І мене це змінило ... Коли я їхав туди, це був такий волонтерський захід. Але коли я туди з'їздив - я повернувся з тим, що я взяв на себе цю відповідальність. Усвідомлено. До цього це було: все, ми їдемо відбудовувати школу, класно. Тепер я розумію, що це має бути місія. І реально я розумію, що у кожної творчої людини взагалі в принципі має бути місія.

Про місію громадянина і людини творчості

У мене ж «Творча Варта». Я це зрозумів ще під час Майдану. За цей рік, за ці півтора року 100% населення всієї України вимушено зіткнулося саме з собою. Кожен, хто жив і живе в Україні, зіткнувся з моментом, що він повинен для себе сказати: «А хто я взагалі такий? А що відбувається?». Якщо до цього ти міг працювати, ти міг ставити запитання «а як мені заплатити за квартиру?» І так далі, то тепер кожен задав собі питання «Хто я такий?». І він залишився один на один з собою. У Києві був Майдан, у Львові були якісь протистояння і так далі. У різних місцях по-різному. І в різних місцях люди проживали це по-різному. І я знаю, що тільки через мистецтво, через культуру ти можеш допомогти. Допомогти не просто граючи спектакль. Потрібно руйнувати цю четверту стіну і виходити ще ближче до людей. Аж до пошуку нових видів мистецтва, якихось нових рішень і для вистав у тому числі. Ми вже не маємо права говорити, що все, ви прийшли в театр, ми закриваємо завісу. Воно за фактом так і є, це специфіка театру, але ми вже не можемо скидати з рахунків те, що з нами усіма відбулося за ось цей рік. І я дуже чітко помітив через 3-4 місяці в кінці минулого сезону, як змінився глядач, який приходить в театр. Це вражає. Взагалі цікаво працювати з залом. Хороші артисти, якщо це не якісь технарі, завжди працюють із залом. Слухають, як реагують, стежать, які енергетичні процеси відбуваються. Спочатку в лютому був дуже сильний спад. І потім, коли почала повертатися наповнюваність залів, ти розумієш, що це реально інший зал. Я ж граю одні й ті ж спектаклі. І я виходжу і розумію, що вони дивляться спектакль соковитіше. Вони уважніше дивляться. Вони яскравіше реагують. Якщо це комедія, ти голосніше смієшся, бо дуже важко і ти вже не можеш дивитися ці новини. Ти прийшов - і тобі тут комедія. І це наштовхнуло на думку, що в принципі кожен повинен взяти цю відповідальність і сказати, що я не можу бути поза політикою. Це вже не політика, це реально наше життя. А об'єкт мистецтва - це життя, слідування життю, тому, як ми живемо. І все - це вже ніяка не політика. І ти не можеш сказати: там щось відбувається, я тут займаюся творчістю. Все. Ці часи закінчилися і потрібно якось щось вигадувати.

Про те, що найважливіше в проекті

Найважливіше в проекті - це те, що ми разом. Що ми все робимо разом. Ми приїжджаємо і ми будуємо разом. Ми разом живемо, ми хочемо, щоб ми їздили один до одного. І ось цей діалог - це найважливіше і найдорожче, бо без цього нічого не має значення. Можна возити буд-матеріали, можна відбудовувати, але якщо не буде ось цього діалогу, якщо не буде цього контексту, то нічого не зміниться. Коли ми приїжджаємо, ми просто ставимо двері, вікно, щось з ними робимо і для нас воно відбувається само собою. А відбувається те, що у них з'являється відчуття причетності до чогось великого. Саме воно їх штовхає на якісь зміни. А ще якщо це почуття до такого нового світу, який не пов'язаний ні з політикою, ні з чим, якісь творчі люди, вони щось розповідають, про інші міста, про інші країни, про якийсь світ. І вони розуміють, що ось воно, я тепер теж з ними - ось це найдорожче. Як все правильно відбувається, тоді ось це їх і штовхає на те, що вони змінюються.