Рефлексії з приводу 8-го з’їзду Національної спілки письменників України, що відбувся в «Конференц-Холі Ірпінь» 31 березня 2017 року

Жодним чином не беруся аналізувати ні проведення з’їзду (поза межами столиці, з квотою одного від 30-ти), ні затвердження Статуту НСПУ (з порушеннями чинного законодавства), ні укладання угоди з Ірпінською міською радою (з приводу Будинку творчості письменників «Ірпінь»), ні продажу 14 соток землі в Одесі, ні того, що НСПУ програло суд Державній податковій, ні навіть того, що на відкритті не звучало Гімну України…

Не коментуватиму й того (а я була вже на трьох письменницьких з’їздах), що цього разу ой-як бракувало провідних письменників, які, переважно, з різних причин, не приїхали на «рандеву» з «літпроцесом», бракувало потужної молодої хвилі. Було й таке: Голова НСПУ перед моїм носом, принципово закрив засідання, тільки-но я, вистоявши в черзі до мікрофону, мала бажання висловитися не з одного питання…

Не аналізуватиму подальшого розвитку подій, бо я – не Ванга, і мої передбачення не мають жодної ваги; кому потрібні мої переживання щодо долі самої Спілки? Коли спілка як письменницька організація, позбудеться майна, фінансування з держбюджету, чи буде вона потрібна сьогоднішньому чинному керівництву…

Чомусь захотілося провести паралель із 1934 роком. Нагадаю, що оргкомітет по підготовці до з’їзду очолив «відомий письменник» Іван Кулик. Підбирали ідейно-правильних делегатів, які відповідали заданій ідеї і квоті «збіговиська». У делегати не потрапили ні колишні марсівці, ні панфутуристи, ні «неокласики». (На Всесоюзний з’їзд М. Семенко і В. Поліщук поїхали, як гості, бо їх не вважали письменниками). Щойно народжену СРПУ очолив не письменник, а просто аспірант (!) Інституту червоної професури А. Сенченко. Чи не напрошуються паралелі?

Нагадаю, що в ті часи Спілка займалася, як і зараз, не творчими проблемами, а – боротьбою з «інакодумцями». У 30-і роки було знищено три чверті українських письменників. І лишилися, звісно, «наближені» до керівництва, або оспівувачі партії. Та й самого керівництва не помилував панівний режим. Лише подекуди зустрічалися «білі круки»: О. Довженко, Ю. Яновський, М. Рильський, В. Сосюра…

Бачите, коло замкнулося… НСПУ повертається до того, з чого починало… А – шкода… Бо система сама себе знищує… Хіба що влада не втручається в літературний процес.

А ще дозволю собі нагадати Голові НСПУ його давнє інтерв’ю, 2009 року, стосовно керівництва В. Яворівського: «Нині Спілка письменників деградована, керівництво її значною мірою корумповане, провід Спілки на сьогодні переважно становить собою товариство холуїв Яворівського і графоманів. Довкола керівника Спілки утворився вакуум. Поважні, авторитетні письменники або були витіснені з керівництва, або ж самі відійшли, не бажаючи мати справу з одіозними персонажами.

Власне, для чого існує Спілка? Для організації похоронів письменників і фуршетів? Чи, може, все-таки для того, щоб видавати книжки, сприяти їхній розкрутці, допомагати матеріально немічним письменникам? Зрештою, мати безпосередню причетність до сучасного літературного процесу. А ще – стояти в обороні українських цінностей, українського слова, української культури»

Михайло Олексійович 8 років тому наче передбачав і нашу теперішню ситуацію, коли він обійняв ту ж посаду, що й В. Яворівський: як у воду дивився…

То ж щасти Вам, пане (чи б, пак, товаришу) Голово, у всіх Ваших діяннях, бо досі, як Ви сказали - «час фарисеїв і лихварів, і вони виходять сухими з води»…

Щиро –

Ваш екс-секретар і член Правління, якого Ви зробили «ворогом українського народу», Леся Мудрак