В суботу мене запросили бути гостею на першому засіданні жіночого клубу, створення якого ініціював фонд громади міста Ірпеня.

Ідея клубу обговорювалася давно. Та критична маса все не набиралася. Жінки діяли окремо, розрізнено, кожна жила своїм життям. Каталізатором став фонд громади, який об’єднав цих різних жінок під одним дахом заради власного розвитку та позитивних змін у своїй громаді.

І ось, у тихий осінній суботній вечір двадцять жінок зібралося аби нарешті створити омріяний клуб та… поговорити про благодійність.

О четвертій я під’їхала до будинку культури Ірпеня, помпезної блакитної конструкції з колонами та багатою ліпниною. Ірпінчанки вже почали збиратися. То були жінки переважно середнього віку: всміхнені, на підборах, вдягнуті як на свято.

Ми почали зі знайомства. Кожна розповідала про себе, про свій життєвий досвід, про свій погляд на життя. І чим далі ми йшли по колу, тим більше розуміли, який величезний потенціал та сила є в цьому зібранні… Пані Світлана, найстарша та найсуворіша, яка спочатку досить критично та з насторогою дивилася на всіх, виявляється має власний невеличкий музей з історії України, який створила самотужки у підвалі власної хати. Пані Ліза, мати дитини з особливими потребами, створила громадську організацію, яка опікується дітьми інвалідами, на власні кошти з колежанкою видає незалежну, політично-незаангажовану газету «Вісник Приірпіння». Пані Тетяна, тоненька та хрупка жінка, захистила один з центральних парків Ірпеня від незаконної забудови. Юля, новий директор будинку культури, працює над створення мистецького центру творчої інтелігенції, який покликаний активізувати громаду Ірпінського регіону та розкрити творчий потенціал його мешканців. Інна, Настя, Валентина, Варвара, Людмила, Галина… Досвід кожної був унікальним та різним. Але всі історії об’єднані одним – любов’ю до своєї громади, бажанням діяти, не бути осторонь.

Далі ми говорили про благодійність, про роль жінок у цій справі: про Ксенію Блаженну, імператрицю Марію Федорівну, княгиню Уварову, жінок декабристів, перші благодійні фонди та організації. Про релігійну, аристократичну та світську благодійність. Про благодійні ініціативи в Ірпені, про важливість брати на себе відповідальність та робити перші кроки, про фонд громади та його роль в популяризації благодійності.

Зустріч тривала… чотири години. І на диво жодна учасниця клубу не покинула його раніше завершення. А наприкінці сталася просто фантастична річ: пані Світлана та пані Валентина, найстарші учасниці засідання (71 та 75 років відповідно), піднялися, відкрили свої гаманці й надали на розвиток жіночого клубу благодійну пожертву в розмірі… 50 гривень кожна. Та ще й вибачилися, що так мало, мовляв пенсія невелика…

Чого ж навчила мене ця суботня зустріч жінок?

В кожній громаді мешкає багато небайдужих активних людей. Людей, які не бояться «висунутися», які не просто готові змінювати світ навколо себе, а вже давно це роблять. Але вони не об’єднані, діють поодинці, тому ми досі не відчуваємо всю силу змін, над якими вони працюють. Потреба в об’єднанні існує, про це сказали майже все учасниці жіночого клубу, під час засідання вони усвідомили, що разом можуть зробити набагато більше. Для фонду громади такі люди – потужний ресурс на шляху розбудови довіри серед решти мешканців громади. А для громадських активістів фонд громади – парасолька, під якою кожен має можливість реалізувати свій лідерський потенціал, знайти однодумців та задовольнити власні потреби в здійсненні позитивних змін спільними зусиллями. Ось така “Win-win” модель…