Увiйти
+ Пiдписатися
Як українська ментальність заважає інституційній спроможності і що з цим робити?
Коли в громадському секторі йдуть розмови про те, що заважає нам розвиватись, мені завжди спадають на думку 5П Якова Рогаліна: песимізм, пофігізм, профанація, патерналізм, пасивність. Відповідно громадські активісти закликають населення бути відповідальними, бути оптимістами, бути активістами, не бути байдужими і тд і тп. 20 років закликів з різних сторін поки що не суттєво допомагають. Це означає, що копати, напевно, треба ще глибше.
Мені видається, що ми звертаємось до народу з проханням бути тим, ким він ніколи не був. А якщо був, то забув як це – бути, наприклад, відповідальним. І взагалі, яке ми маємо моральне право вимагати від когось те, що йому не притаманно. Усе це називається культурною агресією. Єдине, що можна в таких випадках зробити, це те, щоб особа самостійно усвідомила, а чому вона є такою як є.
Те саме (самоусвідомлення) слід зробити для цілого народу, в даному випадку як етнічної спільноти. Сподіваюсь у нас достатньо сил, щоб стерпіти правду про себе. Філософська рефлексія власної культури є протверезуючим засобом проти солодкої отрути ідеологічної пропаганди.
Оскільки даний допис стосується мого виступу на Ярмарку інституційного розвитку у Києві, очевидно у Вас виникає питання, а де ж тут йде мова про інституційний розвиток громадянського суспільства? Тому, в подальших розмірковування спробую дати відповідь, зокрема, на такі питання. Чому ми так не любимо писати протоколи? Чому ми самі створюємо правила, а потім їх не дотримуємось? Чому за 20 років незалежності громадський сектор не створив своєї представницької структури? Чому розвіявся соціальний капітал після Майдану? І як усе це пов’язане з попередньовикладеним.
Дозволю собі стверджувати, що причина в специфіці українського індивідуалізму. Фахівці розрізняють два типи індивідуалізму: спільнотний і нормативно-рольовий. Українцям притаманний перший вид – спільнотний. Здається, як все класно для громадянського суспільства. Якщо притаманний спільнотний індивідуалізм, значить є схильність до творення спільнот, громад. Ніби то й так, але насправді не все так добре, як здається. Річ в тому, що для спільнотного індивідуалізму є характерним те, що комунікація обмежена найближчим оточенням і домінує в ній образно-чуттєвий елемент. В свою чергу, це паралізує критичне мислення; відбувається формування самодостатньої особи, яка не потребує абстрактної соціалізації і не сприймає формально-інституційних відносин; стосунки між людьми на рівні індивідуальної психіки ідентифікуються з речовими. Ще далі - “втеча” в неформальні структури. В результаті отримуємо соціум, що складається з безлічі атомізованих мікрогруп. Таким чином сам соціум є великою мікрогрупою.
У той час, як при нормативно-рольовому індивідуалізмі (характерний для європейської та американської психокультури) людина в колективі сприймається як персоніфікована соціальна роль і особа, яка виконує цю роль, для інших значення не має. Відповідно, немає усіх тих негативних наслідків, про які я щойно згадував. Інституціалізація відбувається ніби сама по собі.
Задля справедливості слід сказати, що при нормативно-рольовому індивідуалізмові в групах виникають інші проблеми, які не притаманні для наших малих спільнот. В свою чергу ніби саме про наші спільноти свого часу польський філософ Кемпінський сказав: “Переміщення центру ваги з великих соціальних груп на малі було б найліпшим захистом від небезпеки технічного погляду на людину. Тільки в малій групі людина може зберегти свою індивідуальність, вкусити насолоду від спілкування з іншими членами групи». Але ми ведемо розмову про інституціалізацію. Слід зазначити, що деколи доводиться спостерігати, коли представники нормативно-рольового індивідуалізму, проводячи аналогію зі своїми спільнотами намагаються нас навчити тому, що нам і так притаманно. І навпаки, на те, що для них само собою зрозуміло, не звертають у нас увагу і дивуються чому у нас усе не відбувається так як у них.
Тепер треба дивитись ще глибше, а чому сформувався саме такий тип індивідуалізму. Причина на думку психологів у дистресовому архетипі. Іншими словами – у суспільній свідомості наявні завчені реакції на певні події. Якщо ззовні з’являються певні ознаки розвитку таких подій – дистресовий архетип починає відтворюватись. Такий собі психологічний вірус!
Важливо знати, а якими є чинники, що сформували цей архетип і саме вони запускають його знову і знову. На думку українських вчених О. Донченко і Ю. Романенка, по-перше – це переймання вмираючої культури (Візантія); по-друге – постійні напади, війни; по-третє – постійні зради верхівкою простого народу. Під впливом усього цього і сформувався український індивідуалізм зі стратегією виживань одиниць, а не спільноти. Він відтворює, а не творить, він зосереджується на дрібницях і забуває про стратегію, йому бракує «чоловічого» начала (мати виховує сина для родини, а не для спільноти).
Що робити? В одному з своїх дописів я згадую 7 підходів до розвитку громади. Один з яких – терапевтичний. Саме про нього слід зараз згадати. В щоденній діяльності слід звертати увагу на процедури інституціалізації. Писати протокол засідання керівного органу організації. Затверджувати цей протокол на наступному засіданні цього ж керівного органу. Ця процедура має стати як чищення зубів для людини. Увага має бути зосереджена на масових організаціях – профспілки, наприклад. Або на організаціях, де суб’єктом виступає не окрема особа, а господарство, родина – ОСН, кооперативи тощо. Запровадження формально-нормативних процедур в культуру взаємодії між громадськими організаціями, які в переважній своїй більшості є невеликими неформальними спільнотами.
Мені видається, що ми звертаємось до народу з проханням бути тим, ким він ніколи не був. А якщо був, то забув як це – бути, наприклад, відповідальним. І взагалі, яке ми маємо моральне право вимагати від когось те, що йому не притаманно. Усе це називається культурною агресією. Єдине, що можна в таких випадках зробити, це те, щоб особа самостійно усвідомила, а чому вона є такою як є.
Те саме (самоусвідомлення) слід зробити для цілого народу, в даному випадку як етнічної спільноти. Сподіваюсь у нас достатньо сил, щоб стерпіти правду про себе. Філософська рефлексія власної культури є протверезуючим засобом проти солодкої отрути ідеологічної пропаганди.
Оскільки даний допис стосується мого виступу на Ярмарку інституційного розвитку у Києві, очевидно у Вас виникає питання, а де ж тут йде мова про інституційний розвиток громадянського суспільства? Тому, в подальших розмірковування спробую дати відповідь, зокрема, на такі питання. Чому ми так не любимо писати протоколи? Чому ми самі створюємо правила, а потім їх не дотримуємось? Чому за 20 років незалежності громадський сектор не створив своєї представницької структури? Чому розвіявся соціальний капітал після Майдану? І як усе це пов’язане з попередньовикладеним.
Дозволю собі стверджувати, що причина в специфіці українського індивідуалізму. Фахівці розрізняють два типи індивідуалізму: спільнотний і нормативно-рольовий. Українцям притаманний перший вид – спільнотний. Здається, як все класно для громадянського суспільства. Якщо притаманний спільнотний індивідуалізм, значить є схильність до творення спільнот, громад. Ніби то й так, але насправді не все так добре, як здається. Річ в тому, що для спільнотного індивідуалізму є характерним те, що комунікація обмежена найближчим оточенням і домінує в ній образно-чуттєвий елемент. В свою чергу, це паралізує критичне мислення; відбувається формування самодостатньої особи, яка не потребує абстрактної соціалізації і не сприймає формально-інституційних відносин; стосунки між людьми на рівні індивідуальної психіки ідентифікуються з речовими. Ще далі - “втеча” в неформальні структури. В результаті отримуємо соціум, що складається з безлічі атомізованих мікрогруп. Таким чином сам соціум є великою мікрогрупою.
У той час, як при нормативно-рольовому індивідуалізмі (характерний для європейської та американської психокультури) людина в колективі сприймається як персоніфікована соціальна роль і особа, яка виконує цю роль, для інших значення не має. Відповідно, немає усіх тих негативних наслідків, про які я щойно згадував. Інституціалізація відбувається ніби сама по собі.
Задля справедливості слід сказати, що при нормативно-рольовому індивідуалізмові в групах виникають інші проблеми, які не притаманні для наших малих спільнот. В свою чергу ніби саме про наші спільноти свого часу польський філософ Кемпінський сказав: “Переміщення центру ваги з великих соціальних груп на малі було б найліпшим захистом від небезпеки технічного погляду на людину. Тільки в малій групі людина може зберегти свою індивідуальність, вкусити насолоду від спілкування з іншими членами групи». Але ми ведемо розмову про інституціалізацію. Слід зазначити, що деколи доводиться спостерігати, коли представники нормативно-рольового індивідуалізму, проводячи аналогію зі своїми спільнотами намагаються нас навчити тому, що нам і так притаманно. І навпаки, на те, що для них само собою зрозуміло, не звертають у нас увагу і дивуються чому у нас усе не відбувається так як у них.
Тепер треба дивитись ще глибше, а чому сформувався саме такий тип індивідуалізму. Причина на думку психологів у дистресовому архетипі. Іншими словами – у суспільній свідомості наявні завчені реакції на певні події. Якщо ззовні з’являються певні ознаки розвитку таких подій – дистресовий архетип починає відтворюватись. Такий собі психологічний вірус!
Важливо знати, а якими є чинники, що сформували цей архетип і саме вони запускають його знову і знову. На думку українських вчених О. Донченко і Ю. Романенка, по-перше – це переймання вмираючої культури (Візантія); по-друге – постійні напади, війни; по-третє – постійні зради верхівкою простого народу. Під впливом усього цього і сформувався український індивідуалізм зі стратегією виживань одиниць, а не спільноти. Він відтворює, а не творить, він зосереджується на дрібницях і забуває про стратегію, йому бракує «чоловічого» начала (мати виховує сина для родини, а не для спільноти).
Що робити? В одному з своїх дописів я згадую 7 підходів до розвитку громади. Один з яких – терапевтичний. Саме про нього слід зараз згадати. В щоденній діяльності слід звертати увагу на процедури інституціалізації. Писати протокол засідання керівного органу організації. Затверджувати цей протокол на наступному засіданні цього ж керівного органу. Ця процедура має стати як чищення зубів для людини. Увага має бути зосереджена на масових організаціях – профспілки, наприклад. Або на організаціях, де суб’єктом виступає не окрема особа, а господарство, родина – ОСН, кооперативи тощо. Запровадження формально-нормативних процедур в культуру взаємодії між громадськими організаціями, які в переважній своїй більшості є невеликими неформальними спільнотами.
- 09.11.2011
Василь Полуйко 
20
Коментарі
Василю, скажу чесно - перечитав три рази і стільки ж намагався почати писати коментар :) Прокоментую в основному останній абзац, який починається з "що робити", але, як на мене, звучить надто романтично-декларативно: робіть те, що вам не притаманно, отже майже те саме що "продовжуйте так, як звикли". Терапевтичний підхід може спрацювати, коли "пацієнт" не тільки потрапив до лікаря, але й дисципліновано виконує рекомендації для одужання без зовнішнього контролю. Мені таке зараз складно уявити. Навіть типусамовідставка Хари, пояснюється ним як відповідь на несприйняття неспроможності керівників низових профспілкових організацій забезпечити елементарний розвиток своїх структур. Хоча у цього "лікаря" було достатньо інструментів контролю за "пацієнтами"...
Богдане, дякую, що все таки написав :) В питанні що робити, я не претендую на останню істанцію, яка затверджує план дій. Питання відкрите і сподіваюсь, що на Ярмарку буде змога його обговорити. Стосовно романтики, звичайно можна було викласти і в більш приземленій формі. Вибачай, але так пішло. Терапевтичний підхід насправді полягає в тому, що "лікареві" постійно потрібно завдавати "пацієнту" правильні запитання. Правильність полягає в тому, що клієнт після цього повинен мати силу сказати правду хоча б сам собі. Про профспілки мені важче говорити (хоча вже років п'ять назад я почав говорити донорам, зверніть увагу на профспілки, вони також частина громадянського суспільства), можливо давайте продискутуємо, чому за роки незалежності не було створено жодного представницького органу в середовищі НДО. А якщо і був створений, то з часом припиняв свою діяльність. Стосовно "робіть те, що вам не притаманно", прийшло на думку романтичне :) "хочеш змінити когось, зміни сам себе".
https://gurt.org.ua/articles/12533/
Дякую Євгенії Кравченко за посилання і дякую Наталії Мисаченко за статтю. Основне, що хочу підкреслити, це те, що я не зневірився, я працюю і вірю в те, що в нас буде все гаразд, оскільки побачив шлях яким можна досягти результату. Хочу також звернутись до Гурту з процедурним запитанням, а яким чином мені провадити діалог з пані Наталією? Стаття на статтю? Запитую, тому що посилання розмістила Євгенія, за що їй ще раз велике спасибі.
пане Василю, обирайте самостійно шлях, яким варто продовжувати діалог із пані Наталією ;)
Ок
А чи не здається Вам більш слушною думка, що доцільніше деконструювати постколоніальний синдром, аніж дошукуватися деструктивних ментальних рис, реконструюючи їх?)
Підтримую, Вашу думку, про брак «чоловічого» начала. Хоча б тому, що в освіті не вистачає чоловіків і середньостатистичний батько витрачає на спілкування з дитиною 4 хв. на добу. І дуже б цікаво було почути, Ваші поради чоловікам у цьому напрямі?
Юля, дякую дуже Вам за дискусію. Стосовно першого запитання на мою думку не можливо деконструювати постколоніальний синдром, не реконструюючи деструктивних ментальних рис. Трішки про успішний польський досвід і неуспішний український читайте тут http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?organichna_pratsya_z_dosvidu_pidavstriyskoyi_galichini&objectId=1241909. Щодо порад чоловікам, я б сказав, що їм завжди необхідно пам'ятати, що психологічно здоровою дитина виростатиме лишень тоді, коли в її вихованні в однаковій мірі приймають участь як батько так і мати. Щодо поширення цієї ідеї в нашому суспільстві, я б провів дослідження на рахунок того, хто приймав участь в дитячі роки у вихованні, наприклад, трьох категорій осіб: ув'язнених; працівників і працівниць сексуальної індустрії; осіб нетрадиційної сексуальної поведінки. І результати цього дослідження широко поширив, наприклад, в "чоловічих" виданнях.
Якщо справді проведете таке дослідження - діліться результатами. Цікаво, чекатиму, буду вдячна)
http://atnews.org/news/sovremennykh_malchikov_prevrashhajut_v_devochek_nauchnyj_fakt/2012-01-04-533
Василю, у мене питання про "стандартну" українську ментальність та її виховання. Я постійно спостерігаю непереборне бажання та невтомну практику жителів України роздавати вказівки всім навколо щодо того, що ІНШІ мають робити ПРАВИЛЬНО, замість того, щоб подумати, що ти САМ можеш зробити, та ЗРОБИТИ це САМОМУ. Чого і як треба уникати у вихованні жителів України (хлопців і дівчат, молодих та старих), аби подувядшєє гасло "не словом, а ділом" стало загальною практикою, яка, разом з тим, не перетвориться на інший екстремум: "пацан сказал, пацан сдєлал"?
Дякую Юля, це просто фантастично, стисло та конкретно: "доцільно деконструювати постколоніальний синдром, аніж дошукуватися деструктивних ментальних рис та реконструювати їх?"
- тобто почати з себе та своїх можливостей..., - я так розумію...
А от ф.Відродження блокує та спотворює мої наміри... от Василю і маєш відповідь у послідовності: "що висота крісла та надмірно гордовите "его" + бажання видавати бажане за дійсне, - формують так звану українську ментальність (по випендрюватися), яка у свою чергу заважає інституційній спроможності..."
- тепер я Вас усіх спитаю: "І що у моїй конкретній ситуації робити?"
https://www.youtube.com/watch?v=ERLzERezslQ&feature=fvwrel
Богдане, дякую за запитання! Якщо дивитись з точки зору змісту, вислів “пацан сказал, пацан сдєлал" для мене є ближчим ніж “не словом, а ділом”, тому що "СПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО" (Іван, 1: 1-3). Щодо порад у вихованні, можу навести слова одного з героїв дитячого мультику "Панда Кунг Фу": "Секрету успіху немає, треба просто вірити в те, що робиш".
Повністю згоден з викладеними там думками. Підкреслюю - повністю. Причому і з висновками, включаючи відповіді автора на коментарі до статті. Згоден з тим, що терапія можлива тільки в тому випадку, якщо "терапевт" і сам робить так, як пропонує "пацієнту". Головуючи в громадській раді при одному з органів державної влади надаю великого значення процедурам: підготовки питання для обговорення, підготовці проекту рішення, протоколу і далі контролю виконання ухваленного рішення.
Єдине ще хочу додати. Є цікава книжка назва якої (російською), по моєму "Русский стиль управления", автора не пригадаю. Раджу. Там можна знайти деякі пояснення витокам того ментального синдрому, про який пише автор.
Василю, сподіваюсь, що те СЛОВО, яке було спочатку, все ж не було словом "пацан" - це вже було б якось надто гендерно нечуйно з точки зору змісту ;) а "панда кунг фу" класний мультик, і цитата теж класна, дякую за пораду. шкода тільки, що дуже багато "вже вихованих" громадян нашої країни вірять в те, що НЕ роблять :) може тому в українському мультиматографі досі не з'явилось "поросятка кунг фу" :)
До речі, Богдане, наші казки і не лише вони, це велика проблема. Дякую за ідею, спробую розвити її в окремий допис. Хай живе "поросятко гопаківець"! :-)
Дай Боже! :)
а комусь ніхто і нічого не заважає втілювати в життя свої мрії ) https://www.youtube.com/watch?v=Lc7hSbUC2_g
http://nbnews.com.ua/news/31587/ - Некоторые украинские политики ведут себя, как женщины