Олена Донченко та Юрій Романенко у своїй праці “Архетипи соціального життя і політика” описують архетипи візантійського менталітету, які яскраво проявляються у поведінці українців. Я б хотів тут зупинитись на двох з них, які мають безпосереднє відношення до навчального процесу, в свою чергу, якому я приділяю значну частину свого часу.

Перший, це архетип едукативності психокультури. Кожна культура, кожен народ по своєму здійснює засвоєння свого соціального досвіду. Зі слів авторів, з якими я повністю погоджуюсь, візантизм завжди демонструє перед пересічним індивідом царство високої культури і тим самим травмує його, оскільки це царство було, є, і завжди буде недосяжним для звичайного громадянина. Разом з цим, він (громадянин) не може просто так змиритися з своєю недосконалістю і намагається компенсувати її, зокрема, навчанням.

Тому не дивно, що в народі до сих пір досить часто можна почути як батьки страшать своїх дітей: “Йди дитино вчитися, інакше будеш крутити бикам хвости”, а в районних центрах часто можна зустріти емісарів новоявлених міжнародних академій та університетів, які за прийнятну ціну вселяють надію в батьків на щасливе майбутнє їхніх чад на чільних посадах в транснаціональних компаніях. Саме, виходячи з подібних аргументацій, відомий український етнограф Михайло Возняк, ще в 1924 році писав: “А в тім на саму освіту мало українське громадянство викривлений погляд. На працю дивилося воно як на велике нещастя, а школу уважало інституцією, що має видавати упревілейованих людей.”

Така ситуація призводить до багатьох негативних наслідків, які можна спостерігати в нашому суспільстві. А саме, порушення процесу нагромадження досвіду, неможливість його усвідомлення і врахування в подальшому житті. “Наступати на ті самі граблі”, так характерно для нашого буття. Досить часто в навчальному процесі це проявляється бажанням отримати від викладача готові рецепти на всі випадки життя, такий собі освітній патерналізм. А ще, формування архетипу “вічного учня” (він же «зомбі», читайте допис «Якими бувають дорослі учні») і як наслідок геронтократія в суспільстві, бажання “старців” (не обов’язково за віком) придушити будь-яку ініціативу молодих, зазомбувати їх. Творення, за словами Михайла Возняка, своєрідного псевдоаристократизму.

На превеликий жаль, завдяки ось цьому візантійському архетипу, нікому в Україні не змоглось зробити того, що свого часу зробив Ґрундтвіґ в Європі. Це він голосно заявив, що класичні освітні ідеали епохи Відродження, грецька література і мистецтво, латина і історія Риму є засобом, за допомогою якого еліти тримають свої привілеї і тримають на дистанції простий народ. Тримають для того, щоб виключити його з задекларованого рівного права і позбавити його можливості розвитку в матеріальному житті і духовному, політичному та культурному, можливості реалізовувати власні ініціативи.

У нас же досить часто можна почути, коли представники україномовного високого мистецтва, я вже не кажу про інших, висміюють, так звану, «шароварщину». Тим самим вони потакають засиллю напівкримінального шансону чи гламуру. Адже простому селянину до високого мистецтва далеко, те що співала його бабця, виявляється «шароварщина», а шансон і гламур – ось, поруч, ласкаво просимо! Розуміючи усе це, недаремно апологети комуністичної ідеології твердили – мистецтво належить народу.

Під час свого навчання у Львівському, ще тоді державному, університеті імені І.Франка на занятті з анатомії людини наш викладач Степан Гордій звернувся до нас з словами: “Запам’ятайте, ви прийшли сюди в першу чергу навчитися вчитися, а не стати анатомами. Умітимете вчитися і все решта вам буде до снаги”. Згадав цю історію, тому що власне невміння вчитися вчитися і вчитися жити є ще одним негативним впливом візантійського архетипу едукативності психокультури. Це невміння зумовлене, відповідно, тим, що комунікація, просте спілкування, самопізнання, не сприймаються в рамках цього архетипу як методи навчання.

Щоб подолати це, Європа і, свого часу, Україна, пішли шляхом створення народних шкіл (будинки «Просвіти» в Україні), навчальних гуртків, які створювались з власної ініціативи місцевих громад. Ці школи ставали джерелами знань та інформації про економічні та суспільні зміни. За посередництвом, в першу чергу, бесід та дискусій слухачі дізнавались більше про себе, суспільні стосунки, культуру, економіку, знайомились з новими технологіями, і таким чином, покращували себе, своє життя і світ в якому вони живуть.