Цікава з огляду на те, що розвінчуючи міфи, мимоволі можна стати автором нових. П.Ярина Поніжай у своєму блозі під заголовком "Чи не час розвiяти мiфи про дiтей з iнтернатiв та дитячих будинкiв?  " спробувала розвіяти міфи про інтернатських дітей. Її думки  викликали бажання вступити до дискусії  . Отже: "Міф 1: основне – забезпечити сироту матеріально..." "Найосновніше, що потрібно цим дітям, – міцні та близькі стосунки з іншими людьми""" = це потрібно УСІМ людям у світі, але ці діти значно гостріше відчувають фальш того, що ми називаємо міцністю та близькістю стосунків.  Бо насправді рано чи пізно наш інтерес до цих дітей вичерпується (зовсім не тому, що ми черстві тварюки, а просто тому, що шалений ритм сучасного життя диктує новий формат стосунків навіть з найріднішими людьми)  і тоді вони опиняються сам на сам... От до цього їх і треба готувати, готувати до вирішення купи тих проблем, які стануть перед ними після випуску з остогидлого інтернату, який через кілька місяців викличе ностальгію на зразок "а в інтернаті зараз кашу дають". Головне, щоб ми, суспільство, дали їм вудку у вигляді професії, роботи, істинних цінностей,  віри в себе і свої сили!
"Міф 2: колективне виховання – найкраще для дітей".
тут узагалі автор несвідомо, очевидно, здійснила повну підміну понять, легким бігом по клавішах замінивши колективне виховання звичайним побутовим облаштуванням.  Біда...Біда тому, що без колективізму цим дітям взагалі не вижити, а навчені і привчені до високих зразків людської колективної роботи, людської взаємодопомоги, взаємопідтримки, людської спільності у проживанні життєвих ситуацій і дасть їм ту підтримку, принаймні на той період, доки вони не заведуть власних родин.  "Міф 3: усі діти з інтернатів та дитячих будинків – неадекватні."
Неадекватними є не діти ( бо вони ж усе-таки не в спецзакладі психіатрії, правда ж?) . а їхні вчинки... От поведінка якраз і може бути неадекватною так само, як і поведінка чада з цілком благополучної родини. А тут уже треба кваліфікована педагогічна та психолічна підготовка, яка базується на   духовному гуманізмі освіти, який успішно працює на попередження подібного

"Міф 4: це все гени. " Генетика - наука, з нею спорити важко... проте можливо. Цілком підтримую автора, що це не вирок, радше зона ризику, з якої можна вислизнути. Звісно, важливість середовища і цілеспрямованого гуманного виховного впливу можуть стати доброю підмогою на цьому шляху