У кожної людини, котра прийшла в групу самодопомоги, власна мотивація. Головне – що різним людям із різними проблемами групова соціально-психологічна реабілітація дає змогу відновитися, а коло стає ресурсом і «місцем сили».  

Особистою історією з Ресурсним центром ГУРТ поділилася Єлизавета Мельник, яка у свої 20 років уже декілька разів вимушено переїжджала. Уперше їй довелося залишити дім ще у 2014-му. У 2022-му вона переїхала з Луганщини в Полтаву, сюди ж пізніше перебралася її родина. Батьки дівчини мають порушення слуху, тож Єлизавета допомагала їм адаптуватися на новому місці, у тому числі використовуючи той досвід, який набула в ГСД. Наша героїня мріє пов’язати своє життя з творчими соціальними проєктами і бачить у групах великий потенціал для цієї сфери. 

*** 

ПРО ПОДІЇ ВІД 2014 РОКУ І ДО СЬОГОДЕННЯ 

Чесно кажучи, я вже інколи не знаю, як відповідати на питання, звідки я – тому що переїжджала кілька разів. 

Зараз живу в Полтаві. Я студентка, працюю лаборанткою на кафедрі Луганського національного університету. 

Я народилася в місті Кіровську на Луганщині, у ранньому дитинстві жила з бабусею у маленькому селі під Попасною. До школи пішла в Луганську, та у 2014-му наша сім’я повернулася в село до бабусі, і там я закінчила 9 класів. 

Переїзд 2014-го року пам’ятаю дуже добре, це було у травні. Я тоді ходила у п’ятий клас, тож, звісно, політичні перипетії мене не цікавили, а воєнні події сприймалися по-дитячому. Я якраз збиралася до музичної школи, коли прийшла старша двоюрідна сестра і просто сказала: «Привіт. Ми їдемо». Нічого не було зрозуміло, ми швидко зібралися, поїхали на вокзал, сіли на потяг. Люди говорили про те, що ось-ось у місто приїдуть танки і, пригадую, мене це дивувало. 

Ми поїхали в село до бабусі. Десь до середини літа взагалі нічого не було ясно, та ще й дітям зазвичай не розповідають про серйозні проблеми. Проте пам’ятаю, що дорослі сподівалися, що все якось владнається. Спочатку я сприймала все як типові літні канікули у бабусі. А потім ти починаєш уважніше дивитися новини, прислухаєшся – і розумієш, що це ніякі не канікули. 

Згодом почалися перші обстріли. Я не розуміла, що це таке. Думала, що то просто гроза. А через деякий час ти просто звикаєш. Людина звикає до всього, як би страшно це не звучало.  

Після дев’ятого класу я вступила до коледжу в Сєвєродонецьку. Увесь час у нас на Луганщині періодично були якісь прильоти, обстріли, але в останні роки це пішло на спад. Внутрішньо я була готова до того, що попереду нас можуть чекати воєнні події. У певний момент почастішали обстріли, стало «голосніше». Проте я не думала, що все буде аж настільки масштабно.  

24 лютого наша родина виявилася розкиданою по різних містах. Я з батьками була в одному місці, мій старший брат – в іншому, близькі родичі – ще в третьому. Зникли світло і зв’язок, і найбільше дошкуляла саме невідомість: ти не можеш зателефонувати рідним, щоб дізнатися, чи взагалі живі вони.  

У селі, де перебували ми з батьками, стало дуже небезпечно. Знайомі їхали на Бахмут (який на той момент був безпечнішим) і в машині лишалося одне вільне місце, його запропонували мені. Я сильно вагалася. Мої батьки нечуючі, і я дуже за них переживала: хто їх попередить про обстріли, про необхідність іти в укриття? Усвідомлювала: якщо щось станеться, я собі не пробачу. Мене переконала мама – і я поїхала в Полтаву, де на той момент перебував мій брат. 

Нас прихистили родичі. Пам’ятаю ці відчуття, коли прокидаєшся після першої ночі і розумієш: ти знову переселенець, біженець. Здається, що ти собі не належиш, нав’язуєшся іншим, і хоча усвідомлюєш, що вибору не було, це все одно складні і неприємні почуття, яких непросто позбутися. 

На свій черговий день народження я дізналася, що в нас більше немає дому. Прямо в будинок влучив снаряд, при цьому батько отримав складне поранення в живіт. Мама теж була вдома, але вона встигла сховатися під стіл. Батьки з великими труднощами вибралися з села, і буквально за кілька днів після того населений пункт потрапив в окупацію.  

Після лікування у львівському шпиталі батьки приїхали до Полтави. Незвичним і дивним стало усвідомлення, що тепер ми, діти, відповідальні за них. Ми ніби помінялися місцями. На батька чекала довга реабілітація після поранення. Важко було бачити, як йому складно пересуватися, робити якісь елементарні фізичні вправи, хоча він раніше займався спортом. Але тепер, коли оглядаєшся на той шлях, що батько пройшов, бере гордість: він не здавався і робив усе для відновлення. 

Батьки залишилися з нами в Полтаві. Тут є обласна організація Українського товариства глухих, і вони почали ходити на різні заходи. Мама дуже активна, тож у неї з’явилися подруги. Я розумію, що для батьків цей вимушений переїзд пішов на краще – у них тут насичене соціальне життя. Адже раніше ми сиділи в маленькому селі і спілкуватися з друзями вони могли переважно лише онлайн, а тут значно більше можливостей! Я щаслива бачити ці зміни у своїх батьках, вони чудово адаптувалися. 

*** 

ПРО ГРУПИ САМОДОПОМОГИ 

Триматися допомагало навчання, повсякденні справи, підробітки. Я почала працювати не тільки тому, що були потрібні гроші, а і щоб зайняти себе. Займалася репетиторством з дітьми, працювала в лікарні, волонтерила в різних організаціях.  

Вперше про групи підтримки дізналася від подруги, яка вивчає психологію. Вони проводилися в одній з тих організацій, куди я приходила допомагати. Ми почали відвідувати групу, і я спостерігала, як це працює. Часто люди не хочуть визнавати, що їм треба підтримка, а слово «психолог» узагалі багатьох відлякує. Проте часто людині потрібна навіть не стільки якась фахова допомога, стільки розуміння того, що ти нормальний, що поруч люди, такі ж, як і ти, що в принципі поруч є життя, воно триває. Твій досвід і все, що з тобою трапилося, назавжди залишається з тобою, але це не визначає того, яким буде твоє завтра. 

Я дізналася, що групи підтримки проводяться в нашому університеті. Їх організовує ГО «Полтавська філія Суспільної служби України» у співпраці з Ресурсним центром ГУРТ. У цих групах збиралися мої однолітки, такі ж студенти. Ми в колі багато говорили про свої емоції, почуття, які часом складно ідентифікувати навіть для себе. Часто незрозуміло, куди йти з усім цим багажем, де це залишити – і от група якраз і стає тим місцем, де можна над цим порефлексувати. Це такий безпечний простір, де тебе приймуть і зрозуміють, ти можеш розповісти про те, що в тебе сталося, заспокоїтися. Також учасниками групи могли бути викладачі – і це цікавий досвід, бо в колі ми звертаємося один до одного на «ти» і просто по імені, що кардинально відрізняється від звичного спілкування студентів і викладачів. Так створюється атмосфера рівності та єдності. 

Через деякий час я запропонувала батькам попрацювати такою міні-групою, використовуючи ті принципи, за якими працює класична група. Розуміла: якщо важко мені, то наскільки ж важко їм! Така робота стала для батьків справжнім відкриттям. Це можливість розкрити свої почуття, а ще розмова в колі дає відчуття згуртованості. Та і просто це хороше спільне проведення часу, якого не вистачало і мені, і їм.  

Я дедалі більше занурювалася в цей процес, спробувала вести групу. Через деякий час фасилітаторка нашого кола запропонувала мені пройти навчання для фасилітаторів, яке організовує ГУРТ, і я його успішно завершила.  

*** 

ПРО МАЙБУТНЄ 

Я навчаюся в Інституті культури і мистецтв, усе моє життя пов’язане з музикою і творчістю. Я хочу займатися соціальними проєктами, які будуть піднімати суспільні проблеми через призму мистецтва. Багатьом людям потрібна допомога зараз, і, на жаль, буде ще дуже багато таких людей у майбутньому.  

А ще мені завжди хотілося ділитися мистецтвом з моїми батьками. Вони не чують, тож не приходять на мої виступи. Мрію робити за допомогою мистецтва щось, що б було доступно і зрозуміло всім, що б об’єднувало людей. І от ті навички, яких я набула в групі, принципи кола можна адаптувати та використовувати в подальшій своїй діяльності.  

Одна з важливих і одночасно важких речей для фасилітатора є вміння зректися – своїх упереджень, очікувань, але при цьому залишитися відкритою людиною, готовою ділитися особистим досвідом. Не оцінювати, залишатися трохи збоку, але при цьому бути зануреним у процес. Це буває дуже нелегко, але, гадаю, без такої внутрішньої роботи неможливо бути справді хорошим фасилітатором. 

Для кола дуже важливим є оцей момент довіри. На такій довірі та повазі, яка панує в колі, має формуватися нова культура спілкування, щоб люди виносили з групи певні цінності і керувалися потім ними в житті. 

*** 

Ресурсний центр ГУРТ працює над розвитком групової соціально-психологічної реабілітації за підтримки Уряду Швеції та Національного фонду демократії (NED). 

Цей матеріал підготовлено у рамках проєкту «Психосоціальна самодопомога для підтримки громад України», що здійснюється Ресурсним центром ГУРТ за фінансової підтримки Швеції.   

Думки, висновки чи рекомендації належать авторам/авторкам цього матеріалу і не обов’язково відображають погляди Уряду Швеції. Відповідальність за вміст матеріалу несуть виключно його автори/авторки.