Війна, яка триває в Україні, впливає на кожного. Ми постійно переживаємо стреси та відчуття загрози життю, адже в нашій державі зараз немає цілком безпечних куточків. Сотні тисяч українців живуть у стані постійної тривоги – за своїх дітей, за близьких на фронті та на окупованих територіях. Багато хто переживає втрати і горює, бо війна забрала те, чим людина жила. 

Кожен по-своєму справляється з життєвими випробуваннями. Наша героїня Василина Корсун, переселенка 2014 року, дружина військовослужбовця, який пройшов полон, вірить: її досвід може допомогти людям у схожих життєвих ситуаціях. Жінка не просто прийняла та пережила те, що випало на її долю, а й знайшла в собі сили активно підтримувати інших! 

*** 

ПРО ПЕРЕЇЗД ДО ХМЕЛЬНИЦЬКОГО У 2014 РОЦІ 

Я народилася у місті Олександрівськ Луганської області. Більшу частину свого життя проживала там. Все було добре, я працювала, будувала плани на майбутнє, але у моє життя, як і багатьох, хто мешкав у східних областях, увірвалися «освободітєлі». 

У червні 2014 року я та мої близькі прийняли рішення поїхати на місяць до Хмельницького, щоб перечекати військовий конфлікт. Планували, що до кінця липня повернемося додому, я навіть жодних теплих речей не брала з собою. А вже минуло понад 9 років. Ні я, ні моя родина так і не повернулися на Луганщину. 

У Хмельницькому нас тепло прийняла місцева церква, ми відчували підтримку цих людей. Але якщо говорити загалом про суспільство, то тоді, у 2014-му, багато хто не розумів, що в Україні почалася велика війна. Далеко від лінії фронту люди продовжували жити, як і раніше, у їхньому побуті нічого не змінилося. Від цього нерозуміння в декого з’являлося насторожене ставлення до тих, хто «понаїхав». Хоча залишали свої домівки і переїжджали якраз ті, хто любить Україну та не уявляє свого життя десь на росії чи за кордоном. Так, різниця в менталітеті різних регіонів є, але ми всі – українці! Мені спочатку було непросто, але я для себе вирішила: якщо сприйматиму людей такими, як вони є, буде легше. Стався до людей так, як хочеш, аби вони ставилися до тебе. Тож я обрала шлях любити і поважати інших. 

У Хмельницькому я зустріла свого майбутнього чоловіка, вийшла заміж і в нас народилася дитина.  

***

ПРО ПОЛОН ЧОЛОВІКА 

Події, які почалися 24 лютого 2022 року, мене не здивували. Усі вісім років до цього я казала, що скоро розпочнеться повномасштабне вторгнення, бо заморожений конфлікт має якось дійти до логічного завершення. Війна принесла нашій родині нові випробування, але ми їх, дякувати Богу, пройшли. 

Мій чоловік Ігор – професійний військовий. Він брав участь у, як тоді називали, АТО, ми навіть жили рік у Краматорську. Напередодні вторгнення, 22 лютого він перевівся на службу до Маріуполя. А 24 лютого розпочалися масштабні воєнні дії. 

Через місяць Ігор потрапив у полон і пробув там 9 нескінченно довгих місяців. Це був дуже складний період, про нього навіть згадувати тяжко. Немає зв’язку з рідною людиною, невідомо, що з ним. Ти не знаєш, куди бігти, що робити. У тебе наче і є намічений план – що за чим робити, як того вимагають офіційні органи, але ця схема не завжди працює. 

Чоловіку дозволили зателефонувати мені і сказати, що він у Донецьку. Я не побоялася написати туди, на окуповану територію. Спілкування з «тією стороною» дуже виснажувало – ти отримуєш відповіді, але ніколи не знаєш, правда це чи ні.  

Зовні я трималася. Але мені було так важко! Я посміхалася, бо розуміла, що біля мене є люди, які потребують моєї посмішки. Не тому, що вони звикли бачити мене усміхненою, а тому, що я розуміла: якщо буду сильною в цей час, це дасть їм можливість не зламатися. 

В останній день 2022 року відбувся великий обмін військовополоненими, у рамках якого звільнили 140 українських захисників і захисниць. Ігор нарешті повернувся додому. 

***

ПРО ГРУПИ САМОДОПОМОГИ 

З груповою соціально-психологічною реабілітацією я познайомилася у 2022 році завдяки Ресурсному центру ГУРТ та заходам, що проводилися за підтримки Уряду Швеції та Національного фонду демократії (NED). Зараз я фасилітую групи самодопомоги для членів родин військовослужбовців і внутрішньо переміщених дітей у ГО «Центр реабілітації та відновлення». Я маю відношення до обох цих категорій і за обидві болить серце. Хочеш допомогти людині, дати пораду – взуй її взуття і пройди її шлях. Так склалося, що навмисно я не взувала «взуття», але в певній мірі шлях пройшла. Саме мій особистий досвід, складний, місцями навіть страшний, спонукав мене спробувати вести групи.  

Я відвідувала ГСД для вимушених переселенців, які живуть у Хмельницькому з 2014 року. Багато чого лишилося непроговореним за ці роки, тому полегшенням було потрапити в коло однодумців, отримати можливість поділитися наболілим, послухати інших, зробити певні висновки і рухатися далі.  

Знаю із власного досвіду, як важливо мати поруч людину, з якою можна поділитися своїм болем. Необов’язково це має бути хтось близький, але відчуття, що поруч завжди є той, хто готовий тебе вислухати, допомагає проживати складні часи. Не треба залишатися зі своїми болючими думками, зі своїми емоціями сам на сам. Тож я наважилася вести ГСД, аби допомагати іншим. Пройшла навчання для фасилітаторів, організоване ГУРТом, і весною 2023 року розпочала. Зараз я повністю занурилася в цю справу. 

Я не можу сказати, що це просто. Дуже важливо навчитися адекватно приймати той біль, яким діляться люди, бути з гарячим серцем, але з холодним, тверезим розумом. Усі набуті знання та життєвий досвід стають у нагоді. Та мені дуже подобається те, чим я займаюся. Я бачу результати своєї роботи і радію, коли відчуваю щиру вдячність людей. 

Людина приходить на групу, бачить, що вона не одна з такою проблемою. Є ті, хто після історій інших усвідомлює: не все так погано у житті. На групі можна отримати психоемоційне розвантаження та поспілкуватися. Це дуже важливо. 

Завдяки ГУРТу ця методика впроваджується в наше суспільство і набирає обертів. Саме ГУРТ дав нам цей поштовх обʼєднатися та допомагати іншим.  

*** 

ПОРАДИ ФАСИЛІТАТОРУ-ПОЧАТКІВЦЮ 

1. Найперше – фасилітатор має бути людяним, розуміти потреби тієї групи, яку він збирається вести. Бо інакше від інформації, яку він чи вона отримає в процесі роботи, можуть закипіти мізки. Це може бути дуже важко психологічно. 

2. Пам’ятай: ти – не рятівник світу. Можна порадити людині щось, підтримати її, але ти не проживеш за неї її життя. 

3. Навіть якщо щось не вийшло – не зупиняйся і йди далі. 

4. Ніколи не зневажай себе – у кожної людини є чим поділитися. 

5. Не лукав – це одразу відчутно. 

6. Проявляй доброту – це притягує людей. 

***

Чоловік Василини – Ігор після повернення з полону також зацікавився роботою груп самодопомоги. Він пройшов навчання для фасилітаторів, яке проводить ГУРТ, і готується працювати з ветеранами. Легше відкритися тому, у кого є такий же досвід, як і в тебе, а для військових це особливо важливо.  

Цей матеріал підготовлено у рамках проєкту «Психосоціальна самодопомога для підтримки громад України», що здійснюється Ресурсним центром ГУРТ за фінансової підтримки Швеції.  

Думки, висновки чи рекомендації належать авторам/авторкам цього матеріалу і не обов’язково відображають погляди Уряду Швеції. Відповідальність за вміст матеріалу несуть виключно його автори/авторки. 

_________________________________________________________________________

Щоб завжди бути в курсі найактуальніших можливостей та подій громадського сектору - приєднуйтеся до спільноти змінотворців ГУРТа в соцмережах: 

• • Facebook
• • Telegram
• • YouTube
• • Twitter
• • Instagram 
• • WhatsApp