Віталій Бровко ремонтує мобільні телефони, смартфони та інші гаджети. Його робочий стіл завжди завалений купою техніки, а клієнтів більше, ніж він може собі дозволити. Віталій – професіонал, майстер своєї справи і єдиний спеціаліст у цій галузі в невеличкому райцентрі Борова на Харківщині. 10 років чоловік займався цим на Донбасі, та у 2014-му життя змінилося.

«Я жив у Алчевську Луганської області – це індустріальне місто з досить розвиненою інфраструктурою, – згадує Віталій. – В одному з торгових центрів у мене був свій пункт ремонту мобільних телефонів. Я працював сам на себе, й мене це влаштовувало. Крім того, у партнерстві з друзями займався «живим» пивом – це був ще один непоганий бізнес, який стабільно розвивався. Вже напрацювали клієнтів, кількість яких постійно збільшувалася, будували плани… Та, якщо чесно, вже у 2013 році на рівні підсвідомості з׳явилося відчуття, що відбувається щось нехороше. Наче якась загроза висіла в повітрі. Хоча навіть коли почався Майдан, неможливо було уявити подій 2014-го».

Потім люди стали проявляти дивні настрої, з׳явилися розмови про відділення, розподіл країни на частини. «Я спілкувався з ними. Друзі, з якими ніколи не було жодних протиріч, раптом почали втрачати здоровий глузд, говорити неадекватні речі, – ділиться чоловік. – Я намагався пояснювати, що це, наприклад, призведе до знищення банківської системи, але мене ніхто не чув. Потім люди почали ходити з триколорами, агітували за розподіл країни, закривалися банки… Стало зрозуміло, що це надовго».

В Алчевську не велися воєнні дії, і Віталій міг би залишитися, працювати там і сьогодні, але… «Я українець. У мене в паспорті громадянство України, тому ситуація була зрозумілою – я не готовий переоформити бізнес у якійсь неіснуючій псевдореспубліці, – пояснює Віталій Бровко. – Я для себе прийняв єдино правильне рішення: якщо народився в Україні, живеш у цій країні, то і бізнес тут повинен робити, і податки тут платити».

Віталій до останнього ходив там на роботу, щодня передивлявся інформацію в інтернеті про події в Слов׳янську, про те, як розвивається ситуація, і в один день зрозумів – все, нічим хорошим це не закінчиться, треба їхати. «Це був початок червня 2014 року. Тоді ще не було реальної війни, працювала залізниця, але серед населення вже починалася паніка, – згадує Віталій. – Дивом і з великими труднощами мені вдалося купити квитки на передостанній поїзд Луганськ – Хмельницький. Разом із дружиною, її сестрою, кицькою і морською свинкою (ми своїх не кидаємо) подалися на Борівщину, до моїх родичів. Їхали не на голе місце, то вже було легше. Хоча все одно, коли все втрачаєш, одразу починаєш панікувати, а потім розумієш, що треба починати все спочатку і жити далі. Відкривається друге дихання. Так було й у мене – після паніки з׳явилося відчуття, ніби мені 18 років, я приїхав на нове місце і почав спочатку».

Завдяки професійному досвіду Віталію після переїзду одразу вдалося реалізуватися.  «Познайомився з місцевим бізнесменом, власником магазину електротехніки, ми поспілкувалися, знайшли спільну мову, й він узяв мене на роботу. Це не свій бізнес, як раніше, але мене все влаштовує, – говорить Віталій Бровко. – Замовлень на ремонт більше, ніж я фізично здатен виконати. Працюємо, розвиваємося, купуємо нове обладнання, адже світ не стоїть на місці, техніка вдосконалюється, а ми прагнемо йти в ногу з часом і задовольняти потреби своїх клієнтів у міру їх надходжень».

За останні три роки життя колишнього алчевця кардинально змінилося, але він не шкодує про це: «Тут у мене з׳явилися нові друзі, нові інтереси. Я почав займатися спортом. Щодня долаю по 7 км з дому до роботи та у зворотному напрямку, влітку – велосипедом, взимку – пішки, і реально радію з цього, – ділиться Віталій. – Алчевськ відійшов у минуле. Я вважаю, що у мене там не залишилося нічого. Так, було житло, майно, було витрачено час, ресурси й фінанси на розвиток, але… Все це залишилося там, і я вже не вважаю його своїм. У мене тепер інше життя, я живу з нового аркуша. Звичайно не всім це вдалося. На тій території є родичі, друзі, які виїжджали у 2014-му, але не змогли знайти себе на новому місці і були вимушені повернутися. Мені допомогло те, що я завжди був затребуваним спеціалістом у своїй справі, багато працював і прагнув розвитку».

Крім роботи та спорту, Віталій Бровко бере активну участь у житті місцевої громади. Разом із активістами вони власними силами малювали зебру на дорозі, влаштовували прибирання на вулицях селища, зараз займаються облаштуванням майданчика для неформального спілкування у Боровій.

«А що про це говорити? – дивується Віталій. – Я не вважаю це якоюсь громадською активністю взагалі. Потрібна моя допомога чи підтримка – я допоможу і підтримаю. В цьому немає нічого геройського, ніякого подвигу, нічого грандіозного. У 2014 році я зрозумів одну істину – змінювати треба себе, починати з себе. Я не люблю критикувати владу – я не був там, тому не маю права судити, хто що робить правильно чи неправильно. Певно, на кожну дію чи бездіяльність є свої причини і пояснення. Хочеш змін – змінюйся сам і змінюй світ навколо себе».

Авторка: Оксана Дудник

Матеріал підготовлений у рамках спеціального медіа-проекту «Інформація для свідомих дій: почуй голос постраждалих внаслідок конфлікту на сході України», що  впроваджується Ресурсним центром ГУРТ за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США.