Авторка цього рецепту успіху народилася та виросла в Криму, але під час анексії переїхала до Львова. Як і чимало інших жителів півострову, котрі перебували на території материкової України, вона вирішила не повертатися додому. Читайте історію Вікторії Атанової нижче.

***

Мене звати Вікторія Атанова. Мені 23 роки, і я працюю графічним дизайнером, блогером, тату-майстром. У зв’язку із окупацією Криму я переїхала до Львова, але зараз проживаю у Києві.

Пишу про себе з двох причин:

• надихнути своїх однолітків, надати їм мотивацію для розвитку як у особистому, так і в творчому плані, на власному прикладі пояснити, що можливо все, якщо ти дійсно цього бажаєш
• зруйнувати стереотипи та упереджене ставлення до творчої молоді

До анексії я жила у Севастополі та навчалася у філії Львівської Національної Академії Мистецтв. Родом я із маленького міста Керч. Усе дитинство (з 5-ти років) я прожила з татом, бабусею та дідусем, мама жила окремо. Після закінчення школи вирішила вступити на кафедру графічного дизайну. Батьки мене підтримували як у виборі професії, так і в моєму переїзді до іншого міста. Я складала вступні іспити у Харкові, але не пройшла на очну форму навчання. Проте в останній момент мене зарахували без іспитів у філію Львівської Академії Мистецтв у Севастополі.

2014 рік був найскладнішим періодом мого життя. Все почалося саме в розпал Революції Гідності – на той час я готувалася до захисту диплома. Мій батько 9-й рік працював у Москві і приїхав до Керчі змінити український паспорт (це було потрібно за віком). На жаль, того тижня померла наша бабуся. Я покинула все і поїхала до Керчі на похорони. У зв’язку із цією трагедією погіршилося здоров'я нашого дідуся (по лінії батька), він став недієздатним, тому тато вирішив покинути роботу у Москві і залишитися з ним, щоб забезпечити належний догляд.

Пізніше, вже після завершення мого навчання, у серпні, помер і дідусь. Це стало відправною точкою розпаду нашої сім'ї. Батько взагалі не був зацікавлений у спілкуванні з нами. У нас велика родина, і кожне літо ми збиралися у бабусі з дідусем (батько, його сестра, двоє її дорослих дітей, дві онучки). Однак того літа все було інакше, кожен жив окремо, а ми з батьком постійно сперечалися на рахунок політичних поглядів, і моїх думок щодо продовження навчання у Львові він, звісно, не підтримував. Цьому також сприяли чутки на рахунок «бандерівців» на Західній Україні. Велику підтримку тоді надали мої викладач із ВНЗ – не у фінансовому плані, а саме вірою у мене. Я поїхала до Львова сама на вступні іспити. Це був вересень 2014-го, і з того часу я не спілкуюся зі своїм батьком. Для нього я зрадниця. Прикро, що для людини важливіше, де ти живеш, аніж те, що ти частина його родини.

Але у Львові все складалося краще, ніж я планувала. Мене взяли на бюджет і поселили до гуртожитку. Саме з того часу і почалася історія мого успіху.

Впродовж дворічного навчання я жодного разу не поверталася до Криму. У Львові саме у соціальному плані для мене найскладнішим був період життя у гуртожитку. Рівень знань і професіоналізм у львівських студентів дуже сильно відрізнявся від мого. Вони всі вже десь працювали і реалізовували себе. Саме це пізніше стало моєю основною мотивацією. І думки про те, що я не гірша за інших, привели до першої роботи. Хлопці і дівчата були єдиною командою, більшість вчилися разом із першого курсу, і складалося враження, ніби я аутсайдер.

Тому я почала заробляти на фрілансі. Моєю першою роботою був дизайн мобільних додатків. Ще через рік я захистила диплом і познайомилася зі своїм хлопцем (вже колишнім). Саме тоді замислилася про власний YouTube-канал, і з його підтримкою почала вести відеоблог.

За рік роботи на фрілансі я здобула багато досвіду, співпрацювала як ілюстратор із Канадською компанією Sticker You, Львівською агенцією Designe Republick. Але все одно поверталася до того, що не хотіла працювати в офісі і на когось. Звідси з'явилося бажання робити татуювання – це і творчість, і фінансово вигідна справа.

Відеоблог розвивався, і я все більше і більше почала цікавитися монтажем та процесом зйомки. На той час ми вже переїхали до Києва. Це знаменувало новий етап життя. Я прагнула до розвитку, і столиця цьому посприяла. Цього місяця я взяла участь в інтернаціональному проекті «You Tube and Social Responsibility», основна мета якого – боротьба зі стереотипами і соціальними проблемами за допомогою платформи YouTube. Паралельно я працюю фріланс-дизайнером у великому архітектурному агентстві. І можу сказати, мій успіх у тому, що, не зважаючи на все, я здійснила багато своїх мрій:

• навчатися та жити у Львові (прожила там 3 роки)
• працювати на фрілансі і мати змогу подорожувати
•  жити у Києві
• робити татуювання
•  бути українкою і мотивувати людей
• брати участь у соціальних проектах.

Я розумію, що це тільки початок, але саме ця низка подій привела мене сюди і зробила мене такою, якою я є. Тому я впевнена, що одна людина може змінити всесвіт, бо він всередині кожного із нас.

Хочете розповісти свою історію успіху? Читайте умови за посиланням. 

Матеріал підготовлений у рамках спеціального медіа-проекту «Інформація для свідомих дій: почуй голос постраждалих внаслідок конфлікту на сході України», що  впроваджується Ресурсним центром ГУРТ за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США.