Історично, Україна ніколи не мала сильного профспілкового руху. Можливо, саме тому пересічному українцю важко уявити, що профспілка може не лише організовувати новорічні ранки для дітей працівників та видавати путівки до Криму, але й забезпечувати повноцінну реалізацію прав своїх членів. Тим більше, важко повірити в те, що рух, який починався як профспілка працівників однієї корабельні у Гданську, зміг влаштувати революцію і домогтися демократичних перетворень у всій Польщі.

Історія «Солідарності», здається, починається з кількох малопов’язаних між собою та доволі випадкових фактів: протести проти подорожчання цін на м'ясо, незадоволення звільненням активістки нелегальних профспілкових рухів Анни Валентинович, повна бездіяльність Москви у зв’язку  з Олімпіадою, що тривала у СРСР... У контексті масових страйків та протестів, на фоні різкого погіршення економічного становища Польщі та наростання соціальної напруги, польський соціалістичний уряд вирішив піти на компроміс, дозволивши заснування незалежних професійних об’єднань. Першою такою профспілкою стала «Солідарність» на чолі з Лехом Валенсою. Заснування цієї невеликої спілки на корабельні  у Гданську, де у  серпні 1980-го року почався страйк, стало початком кінця комуністичної Польщі і падіння всього Варшавського блоку.

Головним принципом як створення, так і діяльності «Солідарності» стало висловлене Яцеком Куронем: «годі палити комітети, створюйте власні». За кілька років, із організації працівників гданської верфі, «Солідарність» розросталася до найбільшої професійної спілки Польщі, що включала в себе близько 10 мільйонів людей – майже кожен другий працевлаштований поляк був членом цього об'єднання.

Учасники спілки ставили собі на меті не просто бути в опозиції до комуністичної влади, але й створювати на місцях альтернативні структури, що могли б отримати авторитет і підтримку місцевих громад. Фінансувалося об’єднання у типовий для профспілки спосіб – за рахунок членських внесків.

З часом, «Солідарність» перетворилася на авангард боротьби за демократичні права у Польщі. Часті масові страйки, організовані рухом, неабияк дошкуляли офіційній Варшаві. А коли, наприкінці 1981 року, народні маси під проводом цієї профспілки вийшли на вулиці з вимогою проведення референдуму про роль комуністичної партії у Польщі та перегляд взаємовідносин із СРСР, сама «Солідарність» була заборонена, її лідерів арештовано, а у країні введено військовий стан. Проте процес, запущений у 80-му році, вже не можна було просто згорнути. Профспілка «Солідарність» продовжила свою підпільну діяльність, і надалі користувалась великою популярністю у населення.

У 1987-88 роках, організовані все ще нелегальною профспілкою страйки, знову охоплюють всю країну. Аби хоч якось врегулювати надзвичайно складну економічну ситуацію і припинити протести, польська влада пішла на поступки, заново легалізувавши «Солідарність». На той час вона вже стала не лише профспілкою, але й повноцінною політичною структурою з власною програмою та вимогами. Більшість цих вимог були виконані після «круглого столу» - переговорів між представниками польської влади та «Солідарністю», під час яких народився сучасний політичний устрій Польщі.

Вже у 1989 році «Солідарність» сформувала перший уряд, а у 1990-му - президентом став один з її лідерів Лех Валенса. Організація, що починалася як професійна спілка з нетипово високими цілями, в кінцевому рахунку змогла переламати ситуацію в країні і вивести її на шлях економічних та демократичних реформ.

Усі надзвичайно амбітні 23 вимоги, що були вперше висловлені під час першого страйку ще не сформованої «Солідарності», протягом 10 років було виконано і перевиконано. Люди, яким закидали те, що вони не можуть нічого більшого, окрім як зупиняти верстати на заводах, змінили обличчя Польщі. Країна стала наслідком діяльності однієї впливової профспілки, що вирішила широко тлумачити справу захисту прав робітників. 

Текст: Сашко Кульчицький
Фото: charter97.org