4 вересня 2009 року з 14.00 до 17.00 у приміщенні НЦНК “Музей Івана Гончара” відбудеться майстер-клас у програмі фольклорного фестивалю “ОРЕЛІ” “Традиційні головні убори українських жінок”.

Головні убори кожного народу світу становлять особливий інтерес. Вони вирізняються великим розмаїттям за формами, колоритом, використанням матеріалів, що зумовлено віковими, соціальними, майновими, кліматичними та обрядовими особливостями.

Окремо серед головних уборів українських жінок виділяються дівочі вінки та вінкоподібні убори. Дівчатам дозволялося носити зачіску неприкритою, на відміну від заміжніх жінок, та прикрашати її квітами і стрічками. У весільних вінках вживали квіти з тканини, паперу, пір’я тощо, вовняні кульки, намистини, бісер, лелітки.

За давніми віруваннями, весільний вінок повинен був зберігатися в родині як запорука щастя, гармонії подружжя. З часів введення християнства на наших землях жінки по весіллі прикрашали своїм вінком та букетом нареченого образ Богородиці у кіоті… Простіші, більш буденні варіанти дівочих уборів передбачали прикрашання голови стрічкою, за яку при бажанні закладалися пучки квітів – ззаду, чи з боків, над вухами.

Наприкінці весілля, коли відбувався обряд покривання, на молоду одягався жіночий головний убір, що відділяло веселе, безтурботне дівоцтво від жіночої долі. Одним із найдавніших таких елементів вважаються намітки – головні убори рушникового типу з прикрашеними тканням, або шитвом кінцями, обруси, плати прямокутної форми, які вже пізніше трансформувалися у простіші в користуванні прямокутні та квадратні хустки. Намітки були довжиною до 7 або й більше метрів. Найдорожчі з привізного шовку, майже невагомі. Власне такі намітки були імітацією коштовних заморських паволок, які були доступні заможним верствам. В зимовий час вони могли поєднуватися з хутряними шапками. У селянському побуті намітки ткалися з тонкого льону, мали розріджену фактуру. Таке полотно називалося серпанком і досить високо цінувалося. Кожен регіон України мав свої способи вив’язування наміток. Найдовше вони побутували і найбільше збереглися на Поліссі.

Процеси глобалізації виявляються у різних сферах життя. В одязі особливо. Часу на вив’язування наміток немає. І на заміну складним, цікавим уборам приходять прості у вжитку хустки квадратної форми. Початок свій вони ведуть від моди на ношення перських шалей та хусток, які поширились в Російській імперії завдяки мануфактурам француза Гійома Луї Терно (200 років тому). Тернові хустки названі якраз на його честь, і не мають нічого спільного з рослиною терном. Це фабричні вироби з тонкої вовни з квітковим, або східним малюнком “в огірки” (“турецький”), який наносився на тканину за допомогою вибійки. Вибійчані хустки імітували набагато дорожчі перські, індійські шалі, виготовлені вручну за допомогою багатоколірного жакардового ткання, батика, або вишиття.

На майстер-класі в НЦНК “Музей Івана Гончара” своїм досвідом виготовлення головних уборів, а також вив’язування наміток та хусток поділяться наукові працівники з Національного музею народної архітектури та побуту України, Музею українського народного декоративного мистецтва, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського, а також пані Віра Наконечна (м. Філадельфія, США), мисткиня, яка займається реконструкцією українського народного вбрання і зокрема головних уборів у діаспорі.

Вхід вільний.