У Брюсселі готуються до головної події року – запровадження в дію Лісабонського договору, що заплановане на 1 грудня. Кілька днів тому, 3 листопада, останнім під документом свій підпис поставив президент Чехії Вацлав Клаус. Таким чином закінчився складний, часом драматичний, процес ратифікації документа, який засвідчив, що всередині Європейського Союзу є проблеми, котрі вимагають вирішення.

Не тільки офіційний Брюссель, а й країни європейської спільноти й поза нею не могли не зауважити цього, виразного за своєю суттю факту: польський президент Лех Качинський, який підписував Лісабонський договір передостаннім, як і всі його попередники, зробив це в урочистій обстановці, в присутності голови Європейської комісії Жозе Манеуля Баррозу, прем’єра, інших офіційних гостей. Цілу процедуру транслювало телебачення.

Натомість, як і де підписав Лісабонську угоду чеський президент Вацлав Клаус, повідомлень не надходило. Чи хтось був присутнім при цьому, чи Вацлав Клаус це зробив наодинці, – не відомо. Сам президент тільки сказав, що під Лісабонським договором стоїть його підпис, але цей факт не міняє його принципово негативного ставлення до цього документа.

На тлі неподоланих суперечностей між Чехією й рештою ЄС подальший процес розвитку співпраці в Євросоюзі не видається простим. Перша проблема, що вимагатиме компромісів і взаєморозуміння – вибори так званого «президента Європейського Союзу». Вже на 10 листопада Фредрік Райнфельдт, прем’єр Швеції, яка головує нині в ЄС, скликає саміт, на якому мають обрати нового «президента Європейського Союзу».

Ідеться про неформальну назву посади постійного голови (президента) Європейської ради – найвищого політичного органу Євросоюзу. Нині на засіданнях Європейської ради, тобто на самітах ЄС, головами стають по черзі керівники держав чи урядів країн, що головують у ЄС.

Запланована і ще одна нова посада, яку вже прозвали «міністром закордонних справ Європейського Союзу». Це має стати посада верховного представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки – поєднання нинішніх верховного представника ЄС зі спільної зовнішньої і безпекової політики (нині це Хав’єр Солана) і комісара ЄС із закордонних справ (її обіймає Беніта Ферреро-Вальднер).

На думку польського аналітика Пйотра Качиньского з Центру європейської політики в Брюсселі, було б добре мати «президентом ЄС» представника невеликої держави, а «міністром закордонних справ» – від великої.

«Виходимо з того, що Європейська рада, в якій представлені всі країни-члени ЄС, стає органом Європейського Союзу і не має негативного впливу на позицію Європейської комісії та її президента. Мати президента з меншої країни в цьому відношенні демонструє позитивний розвиток», – зазначає аналітик.

Це, звичайно, був би бажаний компроміс. Наприклад, учора президент Франції Ніколя Саркозі заявив, що країни Вишеградської групи – Чехія, Польща, Словаччина та Угорщина – йому нагадують змовників усередині Євросоюзу. Ймовірно, Саркозі так відреагував на єдність Вишеградської «четвірки», вбачаючи в ній конкуренцію німецько-французькому тандемові.

Не полегшить праці майбутньому президентові ЄС і Чехія з її євроскептицизмом. Та у пошуках спільної мови Євросоюз тільки зміцніє, вважає аналітик із лондонського Європейського комітету міжнародних відносин Нік Вітні: «Це тільки піде на користь і допоможе окремим країнам – членам ЄС зосередити зусилля на виробленні спільної позиції», – каже він.

У час глобальної економічно кризи спільна позиція Європейського Союзу особливо важлива. Адже ЄС – це 500 мільйонів громадян, голос яких в діалозі зі США, Китаєм та Росією мав би бути відчутним.

Джерело