bg-img bg-img bg-img
Увiйти в ГУРТ
Забули пароль?

Ще не з нами? Зареєструйтесь зараз

Фахівець з подолання психотравм: «Кожному причетному до журналістики пощастило жити в Україні зараз»

Журналісти мають розказувати історії людей для того, щоб суспільство розуміло передумови подій та їхні можливі наслідки. Іноді журналістські розслідування міняють систему й стимулюють до виправлення недоліків в ній, іноді – ні. Однак важливе завдання для журналіста-розслідувача – не стільки висвітлити саму подію, скільки показати її з різних ракурсів.

Таку тезу висловив журналіст The New York Times Ендрю Лерен, який разом із директором Dart Center for Journalism and Trauma (Columbian University) Брюсом Шапіро провів відкриту лекції у столичному Будинку вчителя. Захід організували Інститут розвитку регіональної преси спільно зі Свободною школою журналістики. І, якщо Ендрю Лерен сконцентрувався на моментах пошуку суті історій та технологічних особливостях пошуку потрібної інформації, то Брюс Шапіро висвітлив тему роботи з людьми, які зазнали травм, психологічній безпеці самих журналістів та подоланню посттравматичного синдрому.

Ендрю Лерен на прикладах конкретних журналістських матеріалів (як власних, так і тих, що були написані студентами, у яких він викладав) пояснив, на що в першу чергу мають звертати увагу кореспонденти.

«Треба розмірковувати як журналіст, дивитися на історію з того ракурсу, над яким ніхто не думав, – зазначив пан Лерен і як прикладу навів статтю про вибух газопроводу: - Під час однієї з аварій на газопроводі, внаслідок якої загинули та постраждали люди, я зацікавився, хто має відповідати у разі виникнення подібних ситуацій. Адже якщо хтось скоїть вбивство, очевидно матиме справу з судом. З'ясувалося, що до вибухів на газогонах найчастіше призводять технічні збої з боку компаній, які їх обслуговують. Але також я виявив, що механізму їхньої відповідальності не існує. У владних органах погодилися з фактами, викладеними в статті, і з тим, що вони не допрацьовують».

Журналіст переконаний: події, навіть гарячі, мають під собою значно більший простір для роботи, аніж звичайна поява в ЗМІ під заголовком «breaking news».

«Варто ставити перед собою запитання: «А що далі?», «Хто постраждав внаслідок цього?». З технічного боку слід максимально використовувати бази даних та законодавство для отримання інформації. Колись моя студентка надіслала запит, щоб з'ясувати, чи стежило ФБР за Солженіценим. У відповідь отримала чималий стос документів. Стаття на основі її дослідження отримала відзнаку», – розповів Ендрю Лерен.

Для Брюса Шапіро робота з посттравматичними станами почалася з особистого досвіду. Тривалий час він писав матеріали про вбивства та наслідки катастроф.

«Я думав, що розумію, що відчувають жертви. Аж доки одного вечора в кафе чолов'яга, який сидів неподалік, не дістав ножа і не поранив сімох інших відвідувачів. Серед них був і я. З людини, яка пише, я сам став героєм історії. Деякі журналісти були делікатними у спілкуванні, інші ж вчиняли грубо і не мали поваги до мого особистого життя. Внаслідок неточностей у текстах з'явилася інформація, що у мене є дружина, якої на той час не було. Жінка, з якою я живу нині, інколи жартує, що та вигадана персона колись з'явиться за аліментами, – сміється Брюс, якому на той час було зовсім не до жартів. – Фактично, журналісти поламали моє життя, і здавалося, що єдина ситуація, яку я можу контролювати, – це історія з моїм пораненням».

Колумбійський університет, де працює Брюс, займається дослідженням змін, які тягне посттравматичний синдром на тих, хто пережив травму, але також і на тих, хто працює з такими людьми. Тривала робота у стресових ситуаціях має певні наслідки і для журналістів, які теж стають жертвами історій, з якими вони працюють.

«Коли наші фахівці відвідували з лекціями редакції різних видань і розповідали про симптоми посттравматичного синдрому, завжди озивався який-небудь журналіст із досвідом, який зазвичай працював над висвітленням поліцейських хронік, вбивств, і говорив: «Док, так це ніби про мене ви розповідаєте», – поділився спостереженнями Шапіро.

На його думку, тексти про насилля «продають» газети, але працювати з цією темою потрібно обережно і делікатно, а увагу приділяти потрясінням, які насильство приносить суспільству, бо кожен із нас чекає на безпеку від світу. Також необхідно розуміти природу насильства і говорити про це, бо воно є недомекратичним за своєю суттю. Його смислове навантаження однакове, будь-то зґвалтування, поранення в міській перестрілці, травмування від землетрусу чи шкода, завдана на війні.

«Нас намагаються змусити забути, як виглядають тортури. Генерали не хочуть, щоб ми знали, що відбувається на війні і як страждають ветерани. Політики не хочуть, щоб ми думали про систему охорони здоров'я, внаслідок проблем в якій гинуть хворі. Коли ми пишемо про травму, ми воюємо з ними. Саме тому це важливо», – наголошує фахівець.

У контексті того, що журналісти в умовах бойових дій в Україні тісно взаємодіють з постраждалими бійцями та мирним населенням, особливо цінними були поради Брюса Шапіро щодо роботи з такими людьми.

«Коли ми беремо інтерв'ю у політика чи посадовця, ми ніби забираємо у нього шматочок влади. Протилежна ситуація з тими, хто зазнав травми. Часто вони втрачають контроль над власним життям, відчувають безпомічність. І своїм спілкуванням з ними ми маємо ніби допомогти їм повірити в себе, надати можливість контролювати ситуацію. Ми маємо бути чутливими, попросити зайвий раз і не ставити дурних запитань на зразок «А що ви відчували?». Кращим варіантом буде – «Розкажіть, що з вами сталося». Часто саме це формулювання пробиває дамбу».

Шапіро переконаний, що з точки зору журналістики кожному причетному до цієї професії... пощастило жити в цей час в Україні. Відбуваються зміни, у яких місце ЗМІ якщо і не визначальне, то точно не останнє. Але в цих умовах варто дбати про особисту безпеку, контролювати власний психоемоційний стан, бо травму для журналіста Брюс називає одним із видів самоцензури. Якщо ж все-таки психотравми не вдалося уникнути, фахівець радить проводити більше часу з близькими людьми, бути в соціумі. Не варто відмовлятися від своєї роботи, за винятком, коли людина взагалі не може виконувати обов'язки. Бути потрібним – це теж своєрідний вид захисту. Однак інколи для відновлення все ж варто зробити перерву.

Джерело  фото

Контакти

Share
Чи вважаєте цей матеріал корисним + Так 0  - Нi  

Коментарі

  •   Пiдписатися на новi



Щоб розмістити свою новину, відкоментувати чи скопіювати потрібний текст, зареєструйтеся та на портал.