Всього за трохи більше ніж рік вигаданий персонаж Майкл Щур, ведучий програм «Але є одне але», «Вйо до трону» та «Чим живеш, Україно», став одним з найпопулярніших українських журналістів. Натомість ім’я Романа Вінтоніва, який є справжнім автором та ведучим цих програм, залишається в тіні свого комічного альтер-его.

До початку роботи запису своїх інтернет-шоу Вінтонів встиг пропрацювати на декількох телеканалах, в тому числі на «Інтері» та на «1+1», а зараз працює старшим редактором на телеканалі «Україна». ГУРТ відвідав зустріч з Романом Вінтонівим у Києво-Могилянській академії і записав деякі найцікавіші думки людини, яка подарувала Україні Майкла Щура.

Про боротьбу з неякісною журналістикою

При боротьбі з неякісною журналістикою, маніпуляціями необхідно включати ринкові механізми – не вмикати, не дивитися, не репостити, повідомляти про наявність політичного замовлення, якщо є якісь підозри. Коли журналіст виконує чуже політичне замовлення – це звичайна пропаганда, яку зазвичай видно. І якщо її видно нам, то невже ви думаєте, що її не видно усім іншим.

Процес фільтрації таких речей займає певний час. Людина, яка продалася, через рік вже не буде в журналістиці. В журналістиці лишаються тільки ті, хто, власне, займається журналістикою або ж дуже вдало маскується. Чи журналіст є справжнім журналістом, чи пропагандистом, можна відслідкувати за його кар’єрою – якщо через рік-два він стає чиїмось прес-секретарем, то все стає очевидним.

Про об’єктивність у журналістиці

Об’єктивності не існує, не існувало і не існуватиме. У журналістиці ніколи не буде повної об’єктивності. Це як спробувати виплавити стовідсоткову мідь чи золото – це просто неможливо. Хотілося би, щоб усі журналісти одразу стали об’єктивними, але ж у кожного з нас є своя думка.

Припустимо, є формальні правила журналістики, про перевірку інформації з кількох джерел, про висвітлення думки усіх сторін конфлікту, але навіть за таких умов журналісти роблять так, що одні виглядають краще за інших. І усім, хто читає будь-яку пресу, потрібно розуміти, що тут є щось суб’єктивне, потрібно уміти цю суб’єктивність знаходити.

Сама по собі ангажованість не несе страшних наслідків. Наприклад, у США усі телеведучі, редактори відкрито називають себе або республіканцями, або демократами. В Україні ж, на жаль, немає справжніх політичних партій, у нас це радше групи лобіювання інтересів. Тому у нас немає журналістів, які відстоюють партійні політичні погляди, у нас є журналісти, які  допомагають цим групам лобіювання.

Про управління державою

Якщо би я знав, що краще робити політикам, як там краще працювати, то я би був там. Але я не знаю, як там бути. Існує таке узагальнення, що усі політики крадуть, не працюють, не уміють і так далі. Але ж це лише узагальнення.

Наприклад, колись давно я працював шеф-редактором на каналі ЗІК. Коли він тільки створювався. Я ніколи раніше не мав управлінського досвіду і тоді я ледве справлявся з колективом з 10 людей. У мене голова розривалася від цього. І я собі навіть уявити не можу, що означає керувати міністерством, галуззю, і тим більше державою. Навіть уявити не можу! Це ж такий менінгіт!

Про політиків

Я не хочу виправдати політиків. Вони роблять достатньо речей, які мені здаються дурощами. Але я намагаюся себе стримувати. Питання в тому, що бездумна критика ніяк не вирішує проблему. Бо якщо не вони, то хто?

В нас зараз з’являються якісь нові люди, про яких важко щось сказати. Потрібні ті, хто можуть прийти і сказати: я зробив це, це і це. Але  вони не можуть показати цих результатів. Є люди, які говорять: у мене є партія! Є ті, хто говорить: ми знімаємо на камеру, як ми побили ДАІшника. Але де ті, хто дійсно щось створює?

Ті люди, які керують державою, мають бути мегалюдьми. В тих умовах, які зараз є, поки ці мегалюди не виникли, доводиться вчитися з ними комунікувати, змушувати їх працювати. А у нас відсутній зв'язок людей і влади.

Про виникнення політичних рухів

У мене дуже прагматичний підхід до реклами, підтримки політичних сил. Якщо проект не розвивається тільки тому, що Майкл Щур його не прорекламував, то що це за проект такий взагалі? Я не вірю, що з’явиться політична сила, яка раптом почне відстоювати інтереси людей. Вона не з’явиться бодай з тієї простої причини, що немає середовища, яке могло би її породити.

Я бачу собі це так: спершу мають створитися якісь сили, кшталту гуртків за інтересами, і тільки потім, коли ці групи почнуть діяти, коли люди звикнуть взаємодіяти одне з одним вживу, не через Фейсбук, а зустрічаючись щотижня, обговорюючи свої проблеми, тоді вони зможуть організуватися і зможуть зрозуміти свої інтереси.

Наприклад, існує спілка пішоходів. Але обговорюючи свої проблеми, вони виявлять, що деякі інтереси і цілі спілки пішоходів збігається зі спілкою велосипедистів. Тоді давайте може разом об’єднуватися і разом відстоювати ці інтереси? Потім ці спілки вирішать, що у них є спільні інтереси і з автомобілістами, хоч вони одне одного і ненавидять, а ще пізніше – що і з ДАІшниками. І тоді люди об’єднаються, щоб на вищому рівні відстоювати ці інтереси.  Я не вірю, що можна перестрибнути від створення груп для спілкування одразу до рівня створення груп у Верховній Раді.

Поки організації не виникне на нижчому рівні, у «згори» буде творитися те, що твориться зараз. Це фундаментальні ініціативи, на яких побудується все решта. І я готовий це підтримувати.

Записував: Сашко Кульчицький