До Дня вшанування Героїв Небесної Сотні, який згідно з указом Президента, відзначатимуть щороку 20 лютого, ГУРТ вирішив нагадати вам історії фотографів та стрімерів, які постійно перебували у центрі подій Євромайдану, але залишалися по той бій об’єктиву.

Ці люди постійно були в гущі подій революції, усіх гарячих точках, і не з чужих слів знають, що таке сльозогінний газ чи світлошумові гранати. Саме завдяки їм та іншим таким самим, ми знаємо про те, що насправді відбувалося. Кожне їхнє фото, кожна хвилина знятого відео є живим свідченням подій в ті буремні дні та прямою відповіддю пропагандистам з обох таборів.

Максим Кудимець

Фотограф The Insider

- Я не відвідував Майдан лише кілька днів за три місяці революції і був присутній практично під час усіх сутичок, які там відбувалися. Не застав лише розгін студентів у ніч на 30 листопада 2013 року. А взагалі постійно знімав всі спроби штурму і розгону, бої на Грушевського і по всьому урядовому кварталу. Редакція мене не змушувала "лізти" в епіцентр подій. То було більше моє власне бажання там знаходитися. Все робив на свій страх і ризик. 

Коли починаються сутички, емоції відходять на другий план, мозок відразу починає дуже активно включатися в роботу. Ти оцінюєш ситуацію, прогнозуєш варіанти розвитку подій, прокладаєш можливі шляхи відступу в разі штурму, обираєш позицію для зйомки, слідкуєш за тим, щоб не опинитися на траекторії куль, бруківки чи коктейлів... І в цей самий час будуєш у видошукачі композицію кадру і натискаєш періодично на кнопку спуску затвору. У такі моменти присутнє відчуття страху і переживання за людей, але емоціями, зазвичай, накриває, коли виходиш звідти. Проте розумієш, що не можна їм віддаватися, адже розслабишся на кілька секунд і "зловиш кулю в лоб".

1-го грудня я знімав сутички на Банковій, знаходячись збоку між протестувальниками і працівниками внутрішніх військ. У момент, коли на поле бою вибіг "Беркут", усі почали панічно тікати в сторону Інститутської, в тому числі я та інші фотографи, які були поруч. Добігаючи до Інститутської, я почув від якихось жінок, що "Беркут" не чіпає тих, хто не тікає. Побачивши, що я на безпечній відстані, зупинився, щоб сфотографувати їх. Частина з них пройшла повз. Проте, одному беркутівцю не сподобалася моя нога і він по ній вдарив кийком. Інший працівник спецпідрозділу, не зважаючи на те, що я підняв руки догори і казав, що  журналіст, вдарив мене по нирках і ще два рази по ногах. Дивом, мені вдалося після того звідти втекти.

Найбільше емоційно вразила жорстокість і бездушність "Беркуту" та інших структур, які били і вбивали людей. Також хоробрість і доброта людей на Майдані. А палаючі шини, "коктейлі Молотова", БТРи, водомети, перестрілки і сутички - просто вражали видовищністю. 

Цікавим було все, що знімав, адже чимало з того бачив вперше. Найбільше запам'яталися люди, які вийшли в перший день на Майдан, бійка на Банковій 1-го грудня, тисячі людей в помаранчевих касках проти тисяч чорних шоломів беркутівців і ВВшників 10-го грудня, барикади, вогонь і лід на Грушевського, розмови з "тітушками", вбивства на Інститутській... Якщо щось почнеться знову, я піду знімати у самий центр подій. Але краще хай цього не буде.

 Ольга Шатна

Стрімер Спільно.ТВ

- На Майдані я була постійно, десь з 24 листопада фотографувала, але це було для себе, не як робота. Спершу, допомагала в прес-центрі, пізніше в Міжнародному центрі журналістів, а стрімінгом почала займатися вже після початку подій на Грушевського. Я просто фотографувала там і познайомилась з людьми, які працюють на Спільно.ТВ, почала співпрацювати з ними.

Відчувався екстрим, який важко з чимось порівняти. Коли спиш з 10-ї до 14-ї, увечері йдеш на нічний патруль стрімити, кров наповнена адреналіном. Найскладніше працювалося, коли температура була -24 градуси, у нас були грілки на ногах, руках і телефонах. Самі телефони вимикалися, доводилось виймати руки з рукавичок, вмикати все. Тоді у нас не було якогось робочого дня абощо, щойно відігрієшся – повертаєшся стрімити. Гонитва була не за сенсаційним матеріалом, а за тим, щоб встигнути в усі місця, висвітлити усі події.

Часто, рятувало тільки те, що навчилася на уроках фізкультури швидко бігати. У гарячих точках відбувалося серйозне полювання на журналістів - людей в помаранчевих жилетах. Під час одного стріму я нарахувала 5 світлошумових гранат, які були кинуті в ту точку, звідки я знімала.

Одного разу, поряд зі мною, буквально протягом хвилини, двом журналістам розбило голови бруківкою, випущеної зі сторони "Беркуту". Ще за хвилину, коли бруківкою розбили голову медику, мене просто "порвало" зсередини. Я підбігла до міліцейського кордону і почала кричати до них: "Що ви робите?! Схаменіться! Не кидайте бруківку в журналістів!". У мене текли сльози, я кричала... Був такий запал, що бійці внутрішніх військ, в прямому сенсі цього слова, відступали на півкроку назад, коли я підбігала до них.

22 січня у мене була сутичка з беркутівцями. П’ятеро із них підбігли до мене, вклали обличчям на сніг, забрали телефон, протигаз. Я пішла у прес-центр і вже там дізналася, що помер Нігоян. Ми з Сергієм трохи дружили. Я майже кожного дня з ним розмовляла. Тоді, щоб абстрагуватися від всього цього, я поговорила з психологом, випила заспокійливого і пішла знімати далі. Тоді дуже чітко зрозуміла, що ми вже стоїмо на Майдані не за європейську інтеграцію, а за людей, яких ми знали.

Таке, мабуть, було в кожного стрімера тоді, коли ти знімаєш, рахуєш секунди, шукаєш хороші ракурси, а в цей час ще читаєш коментарі і саме вони тебе надихають. Коментатори постійно запитували, чи нормально все зі мною, чи ціла. Це приємно. Бувало, що мої стріми дивилось дуже багато людей, іноді, мало. Найбільше – 53 тисячі. Я нарахувала 25 країн, звідки мені писали люди або які "лайкали" моє відео.

Коли почалися події середини лютого, я перестала стрімити. Це було щось психологічне, можливо, якийсь такий блок. Я була в центрі цих подій, бачила все, і мені не хотілося брати до рук камеру, було не до того. У цей час я працювала в прес-центрі, допомагала з координацією сотень, але стрімити не хотілося. Було важко бачити як горить Будинок профспілок, згадувати, що там, на другому поверсі, я працювала, а зараз там живцем згорають люди. Стрімів було багато, я розуміла, що моя допомога може бути потрібною в іншому місці. Тому ми носили і  шини, і  дрова, і багато всього іншого… Це було страшно.

Я досі не відкривала списки Небесної Сотні, боюся знайти там знайомих. Можливо, коли в країні все налагодиться, дозволю собі туди зазирнути.

Зараз я почала знову стрімити. Звісно, є "ступор" з приводу того, що робити, куди далі йти, з приводу людей, які померли. Але потрібно перемагати себе і виходити працювати. А як інакше?

 Ольга Якимович

Фотограф та більд-редактор у «Киевский Телеграф»

- З 1 грудня майже весь час була на Майдані - якщо і не спочатку якоїсь події, то під'їжджала через пару годин. Хіба що під час бійки під Адміністрацією Президента не була і 20 січня приїхала, вже коли найстрашніше закінчилося.

Приїздила, виключно, за власним бажанням - зняти події і показати їх нашим читачам. Редакція залишила рішення з приводу перебування в найгарячіші моменти на мій власний розсуд, оскільки із захисту у мене була помаранчева накидка «Преса» і рожева шапочка на голові. Всі ці події мали історичне значення, за будь-якого варіанту закінчення, тому я бачила особливу важливість їх фіксування. Кожен мій знімок є фактом і доказом!

Мій стан під час основних сутичок був абсолютно рівним, краще назвати дистанційованим. Можливо, в цьому моя сила, хто його знає... Все сприймалося через видошукач, виключно як фіксація - нервам і істерикам тут не місце, цим ти тільки послаблюєш свої можливості вижити, швидко зорієнтуватися, вчасно залягти, не потрапити під кулю чи гранату. Просто зібраність і спокій. Чекала відкату, але його не було.

Із відзнятого цікавим є, напевно, все - де і що б ти не знімав. Усе це люди: і "Беркут", і опозиційний їм Майдан. Все це людські життя - однаково страшно і боляче дивитися на закривавлених людей, які гинуть через те, що політики повели себе непрофесійно і нерозумно. Просто низка найдурніших рішень влади, коли все могло б вирішитися простим розумінням ситуації і двостороннім діалогом. Я дуже рада, що це закінчилося, хоча б у Києві. Сподіваюся, що безкровно закінчиться в Криму. Дуже сподіваюся.

Якщо буде подія, будуть потрібні фотографи та журналісти, то знову піду знімати. Справа ЗМІ  - донести реальні факти, не спотворені суб'єктивними і редакційними оцінками. Звичайно піду, звичайно, буду знімати і намагатися бути неупередженою - для мене це найголовніше!

Розмовляв: Сашко Кульчицький

Фото: Максима Кудимця з сайту theinsider.ua та Ольги Якимович з її Facebook-профілю