Анні Добентон - журналістка і есеїстка, яка прожила чотири роки в Україні  і стільки ж у Москві. Є автором доробків: «Україна: метаморфози незалежності», «Росія: країна-хижак», «Громадянське суспільство в Україні: охоронці демократії», «Україна, нова учасниця інтернаціональних ігор». Сьогодні до Вашої уваги – її роздуми про феномен пострадянського простору.

Жити в країні, якої більше не існує

«Чи хотіли б ви повернутись в цю країну?» – «Так, але не надовго, щоб порівняти теперішнє з минулим, володіючи інформацією про справжні причини того, що відбувалось, і повернутися назад». Така відповідь лунає частіше, ніж очікуєш.

Незважаючи на те, що Радянського Союзу (СРСР) не існує, 15 країн-членів ще й досі відчувають ностальгію за минулим. Розповіді, зображення і монументи, які залишись, створюють заново цей показний союз – «пострадянський простір»

Виявляється, у колективній свідомості залишилось вкорінене поняття подорожі-повернення, яке виникає спонтанно і не обов’язково означає наявність необхідних засобів для її здійснення.

Вулицями зниклої держави

Сьогодні завдяки всесвітній павутині, пострадянський простір можна детально вивчити. Ще двадцять років тому це було майже неможливим.

Не зважаючи на географію знайдених фотографій та почутих розповідей – чи то Азія, прибалтійські країни, Росія, Молдова чи Вірменія, - всі вони свідчать про велику різницю між тим, що було і тим, що є сьогодні. А ці пішоходи уявних вулиць не існуючих країн, висловлюючи задоволення щодо існуючого стану речей, досі згадують непідвладні географії відстані.

«Я живу тут, а не там, тільки коли не в Інтернеті, як от зараз», - заявляє житель Санкт-Петербургу. Натомість, його сусід, молодий казах, захоплюється тисячею відтінків синього кольору другого за величиною міста Росії, осліплений такою неосяжністю горизонту, що її тільки в степу можна побачити.

Проте виникають перші спогади дитинства. Більшість опитаних розповідають про ефект постійної «присутності» держави і нестачу елементарних продовольчих товарів. «Коли я почала дорослішати, то зауважила, що люди навколо постійно задумуються про те, чому хтось вирішив все за них», - згадує жителька Вірменії.

Якоюсь мірою радянські

Із цих білих плям у спогадах інколи з’являються майже забуті слова: колгоспи, піонери, комсомольці. Разом з ними  - відчуття, в яких нема ні позитиву, ні ностальгії: самотність і безнадія (зі слів професора університету у Вільнюсі), страх, постійна нестача грошей, черги, відсутність перспектив (зі слів молодого підприємця зі Пскова), ізольована і мілітаризована держава (зі слів директора школи в Києві).

Кожна з колишніх країн-членів Союзу вже не вважає себе радянською. У 60-х роках Білорусію вважали «Силіконовою долиною» Радянського союзу, де працювали найкращі програмісти того часу. Зараз жителі країни визнають, що живуть краще, ніж решта населення, але немає білоруса, який був би абсолютно задоволеним сучасною владою.

Сьогодні у Грузії, яка ніколи не була радянською країною: одні організації сприяють дерадянізації суспільства, інші встановлюють монументи на честь уродженця Грузії Йосипа Сталіна.

Перемога чи поразка?

У світлі цієї кількості свідчень, залишилось відповісти на ключове запитання: «Розпад СРСР - це перемога чи поразка?»

Багато балтійців з патріотизмом відповідають, що для них, - це початок нового життя.

Натомість у центральній Азії один культ особи перевтілився в інший. Наприклад, в Азербайджані нетлінні монументи Леніна змінили не менш величні погруддя Алієва (спершу батька, а потім сина). Узбеки ж нарікають на прокляття монокультури, яка неодмінно веде до радянської корумпованості, а надмірне використання добрив розповсюджує серед населення численні хвороби і  виснажує Аральське море.

Отож, їхати чи ні до країни, яка існує лише в накладених один на одного спогадах? Підприємець з Киргизстану якнайкраще резюмує дуалістичність почуттів до всього пострадянського: «Якби були ринкова економіка, демократія і прозорість, я б охоче жив у Радянському Союзі».

Джерело: http://alternatives-economiques.fr/

Перекладач: Анастасія Перун

Редагування: Марія Чубата