Про нього знає Google, Вікіпедія, він має персональний сайт. Але всі ці «знання» датуються до і 2005 роком, не дивлячись на те, що в Інтернеті можна зустріти чимало його блогів. Чому так і чим останнім часом займався Володимир Цибулько – український поет, перекладач, есеїст, громадський і політичний діяч, у нього поцікавився PRоГОн.

Я просто не акцентую увагу на цьому. З 2005 року діяльність була переважно пов’язана з політикою, а не з літературою. Хоча я організовував декілька вечорів, навіть книжки видавав, але це все відбувалося не так часто як хотілося. Адже після Майдану в Україні з’явився шанс і займатися самопросуванням не було жодного сенсу, потрібно було спробувати щось змінити в суспільстві. З мого боку це було дуже багато зусиль політичного характеру. Загалом я завжди був пов'язаний із націонал-демократичним середовищем. Це була робота і в Секретаріаті, і депутатська робота. Після депутатства завжди залишаються різні громадські зобов’язання, що, фактично, займали основний час.

А що приємніше літературна чи політична діяльність?

Так сталося, і це вже якийсь європейський феномен, що письменник – завжди громадський діяч. «Письменник кома громадський діяч» стало для України кліше. Навіть письменники-політики ставали політиками в силу громадського багажу, який вони напрацьовували завдяки роботі з громадою.

Для прикладу - Вацлав Гавал. Ціла купа письменників були президентами країн. Як тільки людина стає більш-менш помітною, громада починає її підштовхувати до громадських дій, заяв, декларацій. Це глибока й давня традиція і, гадаю, що від неї немає ніякого змісту відступати.

У чому полягає Ваша громадська діяльність?

Зі зміною влади в Україні минулого року відчувалося певне провисання, суспільство ніби заціпеніло перед новою владою і був такий шок, що майже всі опустили руки. Коли ми відчули цю паузу – ряд письменників, громадських діячів, то створили Народний комітет захисту України, який зібрав помітних лідерів партій, ОГС. Фактично, суспільство із заціпеніння на деякий час було виведено.

Звичайно, що партійна складова в цьому русі перемогла. Інтриги партійців зайшли так далеко, що стало зрозуміло, що такий формат комітету вичерпує себе, - політики не допускали того, щоби саме громадські організації зробили справу, яку не в силі зробити політики.

Це свідчення низької політичної культури, скажімо тваринних інстинктів у нашому політичному середовищі, тому що таку ініціативу розсмикали, розжували декілька політичних партій.

А є позитивні приклади?

Та є маса позитивних. Скільки я піднімав галасу про Музей Шевченка в Каневі, який ремонтувався майже 6 років. Прийшла нова влада і вона довела справу до кінця.

А Вам подобається оновлений музей?

Мені не подобається, бо я прихильник інтерактивної музейності. Я знаю західні музеї. Вони беруть кожного відвідувача в обійми і плекають комунікацію. Наші музейники схожі на наших традиційних церковників: тут я поставив церкву і ви ходіть до мене, носіть мені гроші та купуйте в мене свічки.

Це не правильний підхід. По-перше, потрібно йти до людей на зустріч, а по-друге, треба бути талановитим. Музейництво – це творчість.

Я мріяв, щоби Музей Шевченка був інтерактивний, щоби запрацював портал і по ньому можна було віртуально ходити. І, звичайно, щоб це був культурний наступ. Все, що вартісне, могло там звучати, читатися. Проводилися б зустрічі, семінари, вечори, концерти, презентації книг. До того ж там є всі можливості для цього – інфраструктура більш-менш добротна і можна було все це оживити.

У 2005 році я вигадав фестиваль «Кобзар forever» - фестиваль сучасної пісні на слова Шевченка. Це дуже захопило людей.

Роздуми

Наше суспільство залежне від суспільних «промоток». Наприклад, зі Львова на початку 90-х поїхало кілька тисяч (2-3 тисячі) осіб, але дуже активних. В якийсь момент Львів перетворився в таку глуху провінцію. Зараз це вирівнюється за рахунок інших компенсаторів – влада запрацювала в плані промоції міста, з’явилася інфраструктура. Можемо уявити, для прикладу, маленькі районні центри. Якщо звідти поїде 10 дуже активних, прогресивних, творчих людей, які постійно генерують ідеї, то для місцевої громади це буде повне заціпеніння.

Навіть Україна, яка в Радянському Союзі була центром генерації ідей, попри те, що тут було таке зачмирене, затюкане населення. Але потенціал українців був досить якісний. Після проголошення незалежності «Парта порад» реваншувався, зайняв ключові посади в державі, а частина людей поїхала за межі України і раптом ми побачили, що той народ, у який ми так вірили, що він талановитий та конкурентоздатний, виявився далеко не таким. А чому? От ми говоримо, що поїхали активні.

Отже, регрес сформували ті, хто лишився тут. Лідери регресу подавили ті очікування, які ми на початку 90-х вкладали в формат Незалежна Україна. А тому що «парта парад» живучіший від поодиноких, але надто креативних людей.

Вважаю, що суспільство, яке динамічне, яке розвивається, воно створює такі конкурентні умови, щоб не видавлювати за свої межі прогресивних людей. Кожна країна проходить свої цикли. Як на мене, Україна нинішня входить у цикл, схожий на цикл повоєнної Європи 60-х років, коли прийшло молоде покоління, воно побачило, що соціальна модель країн, особливо Франції, Німеччини, не та.

Як результат – захоплення Сорбонни (після чого її розшматували на багато університетів). Але ті нонконформісти кінця 60-х, 90-х років стали дуже респектабельними європейськими чиновниками – Хав’єр Солана, Йошка Фішер. Україна входить у подібну фазу.

Інша схожість – кінець комунізму, кінець 80-х, коли повстали шахтарі. Тоді шахтарі, тепер афганці-чорнобильці. Вони, фактично, не генерують жодних ідей, не продукують продукції, але їхня сила в організації. Якщо вони починають повставати, то такі масові рухи, гадаю, призводять до певних позитивних результатів, до зрушень, до нового витка суспільного діалогу. Коли громадські рухи ведуть за собою людей, то це є свідченням того, що політична система (так як вона будувалася) вже вичерпалася. На певний період вона вичерпалася як генератор ідей, як суспільний лідер.

А хто зараз в Україні є суспільним лідером?

Я вважаю, що на сьогоднішній день в Україні суспільним лідером є церква і церковні лідери. Якщо церковні лідери синхронізують свої дії, вони в стані звалити будь-яку владу.

А як ви ставитеся до церкви?

З одної сторони – як до консерви національної свідомості та національного духу. З іншого – це фінансова корпорація. Суспільні відносини вільного ринку якраз виштовхують дух із церкви, а надають їй все більшого значення фінансової корпорації. Але загалом як суспільна комунікація вона дуже впливова. Мені здається, чим розумнішу дистанцію церква займатиме від чиновника, державного апарату, тим вона буде важливішою.

А яка відстань має бути між ГО і владою в Україні?

Громадський рух, вважаю, основний комунікатор між громадою і владою. В чому потенціал всього громадського сектору? В тому, що, якщо політична партія генерує технологію приходу до влади, то третій сектор всі суспільні проблеми стратифікує на свої профільні проблеми. І в громадських організаціях більший потенціал. ГО, особливо вузькопрофільні, не просто генерують ідеї в своїй галузі, а й перевищують на порядок державний апарат у тій чи іншій сфері.

Був хороший період – кінець 90-х – поч. 2000 років, коли на хвилі привернення уваги до громадських рухів, я опинився в статусі радника прем’єр-міністра. Це було вперше,коли висуванець із ОГС став радником прем’єр-міністра. Ми тоді створили при Кабінеті Міністрів цілу систему мозкових центрів, які комунікували з владою, пропонували свої альтернативні рішення.

А вони враховувалися?

Вони враховувалися обов’язково. Зараз це відбувається не в формі діалогу, але загалом і нинішня влада сприйнятлива до ідей. Я понаписував чимало пропозицій по реформі державного преміювання в галузі культури, науки.. Очевидно, є невелике коло людей, до яких влада все-таки прислухається.

Як гадаєте, на якому витку розвитку перебуває громадянське суспільство України?

На пострадянському просторі українське громадянське суспільство є найбільш ідейно та технічно озброєне. У нас бізнес ділиться з суспільством і це не причина того, що вони самі зріли і їм хочеться виглядати пристойно в очах своїх закордонних колег – Пінчуку чи Ахметову. А це свідчення того, що суспільні проблеми, якщо вони стають зброєю для конкурентів, то вони можуть створювати і проблеми для бізнесу.

В Україні крупний бізнес вкладає або в освіту, або в охорону здоров’я досить пристойні кошти: програма «АнтиСНІД», пограма проти туберкульозу. Це ознаки сучасного ставлення до суспільних проблем. І ці відповіді з боку крупного бізнесу формуються тому, що є суспільний тиск. У порівнянні із сусідніми країнами – Молдовою, Росією, Білорусією, Польщею, Словаччиною.

Сам державний апарат у Польщі та Словаччині трансформується під тиском Євросоюзівських уніфікованих формул. А українську владу діяти аналогічно до європейської змушують власне громадські тиски.

Подивімося зараз! Вся опозиція вперлася в одну гіперідею – визволити із в’язниці Луценка та Тимошенко, півроку опозиція не генерує інших ідей. Але за цей час підприємці розгорнули свою лінію боротьби, студенські рухи – свій фронт боротьби, а ще – чорнобильці, афганці, медики, вчителі.

А що є основною ознакою громадянського суспільства?

Здатність самоорганізуватися. У нас є унікальна здатність самоорганізації громад – сільських, міських. Ми забуваємо про те, як відстоювалися політичні права громадою Кам’янця Подільська, коли перекривалися траси. Ця боротьба вщухла, але рівень самоорганізацї громади дуже великий. Він свого часу призвів до Майдану. Він нікуди й не зник.

У чому мотив чи спонука до дії такої низової громадської самоорганізації?

У відстоюванні власних прав і формуванні загальноприйнятних правил співіснування. Але, коли активність самоорганізації громадян починає бути для певних політиків інструментом для приходу до влади, це відразу громадою засікається й відсікається.

Якщо зараз ці всі протестні рухи скоординуються, буде зміна влади. Але політичне середовище на цій хвилі відразу ж почне пропонувати свої повалені фігури, щоби піднести знову на поверхню. Той закон про вибори, який є, не буде механізмом, який підніме нових лідерів. І це проблема.

На останок

Основним мотивом людського руху була формула завтра буде краще. Будь-якої хвилини, коли безвихідь починає тиснути, потрібно повертатися до цієї формули, сказати самому собі завтра буде краще і своїми руками зробити краще.

Матеріал підготовлено в рамках серії публікацій, присвячених висвітленню діяльності інститутів громадянського суспільства України проекту "Назустріч високим стандартам журналістики в громадському секторі України", який реалізується Ресурсним центром ГУРТ за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.