Саме суспільство на місцях може взяти на себе частку відповідальності за це. Цього принципу дотримуються і переможці конкурсу Варто+ГО від Українського ветеранського фонду Мінветеранів із Львівщини — громадська організація “Об’єднання Добровольців”. 

Їхня пріоритетна задача на сьогодні — допомогти ветеранам та ветеранкам, дорослим та дітям, які того потребують, адаптуватись до цивільного життя, соціалізуватись та прийняти нові умови та реальність.

“У Львівській області ця категорія людей налічує 200 000 осіб. Більшість з них проживає у територіальних громадах області, в малих містах та селах і  потребують допомоги  у вигляді найпростішого: поговорити зі своїми, дізнатися, як оформити документи та знати точно, що він «свій»”, — каже Олена Живко, голова громадської організації.

Пані Олена — ветеранка і на власному досвіді знає, які виклики стають перед ветеранами після повернення та як їм можна допомогти. Далі історія з її слів — історія війни й кропіткої роботи на перемогу та для тих, хто виборює її своїм потом та кров’ю.

Доброволиця

Рішення піти на фронт я ухвалила відразу після повномасштабного вторгнення, оскільки з 2014 року перебуваю у ветеранській організації. Їздила на фронт як волонтер, починаючи з 2014 року. У 2022 році я добровільно вступила до війська. Була в складі 80-ї бригади, яка пройшла одні з найважчих боїв на фронті. 

Моїм завданням була евакуація загиблих. Тобто, не ця евакуація, яка відбувається зараз – від моргу до моргу. Часто це було прямо з поля бою до моргу і потім вже до Львова.

То був період,  коли не було чітко визначеної лінії фронту. Інколи в містах, у які ми заїжджали, були прориви, їх захоплювали росіяни. Це були специфічні завдання. Непростий час, коли дуже активно змінювалась лінія фронту і дуже були небезпечними саме переїзди.

Але їздити на фронт у 2014-му, чути навіть роботу артилерії десь далеко і відчути на собі війну 2022-го року… Я зрозуміла, що до цього я війни не бачила. Я не кажу, що вона була легша, але повномасштабне вторгнення — дуже сильне, з потужним застосуванням усіх видів зброї. Тому це справді складно та  страшно. 

Найстрашнішим  було те, що коли ти їздив як волонтер, війна була десь там. Вона не зачіпала твою родину, твою доньку, твоїх батьків. А у 2022 році в мене не було хвилювання за себе, але в мене з’явилося страшенне хвилювання за рідних. Безпечних місць в Україні не існує. Ворог може атакувати будь-де.

Специфіка моєї роботи полягала в тому, що я регулярно поверталася до Львова. Тіла ми евакуйовували до Львівського моргу. Навіть тіла загиблих з  Житомира нам часто доводилось везти у Львів, бо у Житомирі на той момент була дуже невизначена ситуація. Тобто, ми їхали до Житомира, він був під сильним обстрілом, розпочиналися бої й нас просили поки що, наприклад, тіла не везти.

Коли ми приїжджали до Львова, рідні та  волонтери передавали допомогу хлопцям. На південь і схід ми повертались пустою машиною. Тому волонтерська діяльність не припинялася. До прикладу, в березні 2022-го ми активно привозили в Миколаїв дитяче харчування і памперси. Потім маленьких дітей у великій кількості евакуювали та вже такої потреби не було. Відтак, ми привозили вже більше для військових щось. 

У вересні 2022 року я повністю повернулася до звичайного цивільного життя. Згодом повернулася і до роботи адвоката, продовжуючи волонтерську допомогу, соціальну допомогу, допомогу у поверненні з фронту. 

“Об’єднання Добровольців” та велика війна

До війни ми готувалися всією організацією, для нас не було чогось нового. Я розумію, що немає людини, яка б була повністю готова до війни. Війна — це такі обставини, до яких ти не підготуєшся. Проте, ми розуміли, що на нас чекає.

Громадська організація “Об’єднання Добровольців” – всеукраїнська організація і напередодні повномасштабного вторгнення ми  проводили курс для цивільних. Розповідали їм, як поводитися під час повномасштабного вторгнення, про укриття і їхні види. Тобто, ми робили саме такий акцент. На відміну від інших вишколів, де люди вчили цивільних тримати зброю в руках, ми вчили, як правильно ховатися. 

Якщо цивільного навчиш тримати зброю, він не завжди адекватно може зорієнтуватися по ситуації, зрозуміти, де наші війська,  а де ворог. Цивільний з автоматом може стати жертвою. По ньому можуть почати стріляти: як свої військові, так і ворог. А знання про те, як сховатись можуть вберегти життя.

На наших вишколах військові рекомендували не виїжджати з великих міст до маленьких, і, як виявилися, вони мали рацію. Це показав приклад Ірпеня і Бучі. Все-таки великі міста – як фортеці, їх складніше взяти.

У своєму  внутрішньому колі ГО ми домовилися, як діяти в тих чи інших ситуаціях, що робити, якщо вимкнуть зв’язок.  Наша організація долучилася до патрулювання певних об’єктів у Львові, Києві та в інших містах.  А я долучилася до війська, тож усі соціальні проєкти відійшли на інший план.

Повернення з фронту: ветерани та громада

Я помітила таку тенденцію: у великих містах набагато краще налагоджена робота  з ветеранами та для ветеранів. У час повномасштабного вторгнення, наприклад, у  Львові, працює дуже багато міжнародних організацій. Відповідно у менших громадах – цього всього у рази менше. До прикладу, розповім  вам , що навіть групова робота з психологом в місті результативніша, аніж в селі чи маленькому містечку.  У Львові дружини загиблих приходять на зустрічі й в більшості випадків вони не знайомі одна з одною. В маленьких громадах це проблема: ти відкриваєш душу, а з боку люди, які тебе знають. Люди бояться осуду, бояться про те, що сусіди з  села будуть говорити, що, мовляв, “вона ходить до психолога”. У нас бували випадки, коли люди вперше чули, хто такі психологи. Часто вони сприймають психологів як людей, що лікують психічно хворих. І наші спеціалісти мусять це пояснювати.

Коли людина повертається з війни у великі міста (Львів, Київ), родина та саме місто спонукає більше працювати, бути в постійному русі, тому що так побудований світ. Скажу на власному прикладі:коли я повернулася з фронту, мені було дуже складно. На фронті я мало спілкувалася з живими, я постійно бачила загиблих. І мені було дуже складно повернутися в місто, де грає музика, де ходить багато людей, де немає вибухів. Моєю мотивацією була дитина й обов’язки. Ці речі спонукають повернутися до роботи. Навіть, якщо ти не хочеш.

Щодо маленьких сіл та міст.  Маленькі громади – це інший прожитковий мінімум та значно вужчий вибір для людини. Там людям важче, немає куди піти, немає кінотеатрів, спортзалів, немає якихось ветеранських середовищ – немає вибору. Банально – людям нудно. Звісно, люди й у великих містах часто впадають в депресії, розпочинають вживати спиртні напої. В маленьких містах, за моїми спостереженнями, іноді складається безвихідь – людина потрапляє в пастку. 

Вкрай важливо працювати з такими людьми й показувати, що вибір є, вихід є і що депресія – це нормально, безсоння – це нормально. Це все наслідки війни, які можна подолати. Часом ти думаєш, що з тобою щось не так, що в тебе просто “їде дах”, але насправді така історія є у кожного і треба навчитися з цим жити, скористатись допомогою і повертатися до нормального цивільного життя.

Якщо ми не навчимось працювати зараз із цими викликами, нам буде дуже складно — ще гірше, ніж зараз, навіть під час бойових дій.

З 2014 року наша ГО проводила безліч проєктів. Це було і відзначення Дня українського добровольця спільно з Міністерством оборони України, щорічні  заходи для діточок на зимові свята, виставки «Портрет добровольця на війні», презентація фронтового Кобзаря у Верховній Раді та багато інших соціальних заходів. Ми робили це за наші членські внески. Наразі усі внески,  донати, які в нас є, скеровані на підтримку війська. В планах є багато цікавого, але в пріоритеті – запити від військових частин.

Водночас соціальні проєкти – неймовірно важливі. Зараз дуже важливо вчитися, як повертатися з фронту, як жити з цим всім. Коли повернеться після перемоги велика кількість людей – чи справиться із цим суспільство? Якщо ми не навчимось працювати зараз із цими викликами, нам буде дуже складно, ще гірше, ніж зараз, навіть під час бойових дій.

Аби наші соціальні проєкти й надалі працювали, ми вирішили взяти участь у конкурсі “Варто+ГО” від Українського ветеранського фонду. Скажу відверто, було досить страшно, тому що я, як адвокатка, складаю багато документів, але проєктна заявка – це інша справа. У нас не було досвіду написання грантових заявок, але ми слідували інструкції, написали й наш проєкт набрав найбільшу кількість балів від експертів. Це надихає. Нам приємно, що добровольці не лише вміють воювати, а й ще класно і грамотно писати заявки та розвиватись.

Але найголовніше те, що ми отримали  фінансування на ті проєкти, які ми зазвичай робили.  Наприклад, Український ветеранський фонд оплатив нам паливо на доїзд до громад Львівщини (а це значна частина витрат), роботу психологів, юристів. Тобто, наша організація і надалі залишається на волонтерських засадах. Ми не отримуємо заробітної плати, але ми маємо змогу працювати. Коли ти маєш стале фінансування – це дуже класно. Навчитися жити цивільно можна, і це дуже важливо. Коли тебе підтримують – це просто супер. Наразі в нас прекрасно налагоджена робота з юристом.

Їздимо в громади, дуже активно приходять сім’ї загиблих. Вони мають дуже багато питань: по отриманні документів, по виплатах. Наші юристи допомагають у вирішенні цих запитів. У нас вже налагоджена робота з діточками полеглих героїв. Щопонеділка проводимо арттерапію з дитячим психологом. 

Найважча наша проблема зараз – це  залучити до роботи демобілізованих, тих, хто за станом здоров’я або за сімейними обставинами повернувся з фронту. Ми хочемо дійти до кожного ветерана, який знаходиться у громадах, аби він знав ті послуги, які ми можемо надати.

Зараз в громадах ми вже починаємо створювати групи роботи психолога з певними категоріями: , окремо сім’ї загиблих,  окремо демобілізовані. В одній з громад хлопці військові попросили нас зробити для дружин семінар та пояснити їм, що відбувається з їхніми чоловіками після повернення з війни. Зараз психолог працює над цим і ми будемо пояснювати дружинам, що їхні чоловіки повертаються іншими, бо на них так вплинула війна. Розуміння один одного допоможе уникнути конфліктів у сім’ях.

Також є запит від старост, керівників соцвідділів щодо того, як їм правильно спілкуватися з військовими та демобілізованими, яких фраз варто уникати. Це дуже важливий аспект, тому що не всі можновладці та люди, які працюють з цією категорією людей, до кінця розуміють, як спілкуватися. Ми розпочали роботу й у цьому напрямку.

Окрім того, ми проводимо ветеранські зустрічі з Христиною Панасюк. Це теплі та класні зустрічі. Наше головне завдання — не зібрати повні зали, а згуртувати саме ветеранів. Знаєте, вони тоді розкриваються, вони говорять, вони спілкуються всі однією мовою. Мені здається, що там, навіть якщо помовчати, то все одно, один одного буде розуміти. 

Ми будемо продовжувати проводити такі зустрічі вже в інших громадах. Комфортне коло побратимів, побути серед своїх – це також терапія. 

Загалом, роботи багато і ми продовжуємо працювати на спільну справу.

Нагадаємо, що незабаром стартує конкурс від Українського ветеранського фонду Мінветеранів, покликаний підтримати громадські організації, що працюють із ветеранською спільнотою.