Війна, що почалася в Україні вісім років тому, для громадських активістів означала одне: ще більше роботи, ще більше згуртованості і ще більше підтримки громадам. За час з 2014-го в Україні впровадили десятки реформ, в реалізації і підтримці яких безпосередню, а подекуди й провідну роль відіграли саме громадські організації. Попри скептичне ставлення до «грантоїдів» (здебільшого інспіроване саме московською пропагандою), сотні експертів у різних галузях – бюджеті, медицині, місцевому самоврядуванні, комунікаціях, економіці тощо – бралися до цілком практичної роботи в громадах. І разом з жителями впроваджували у життя сотні прогресивних ініціатив. Так у наших громадах почали з’являтися бюджети участі, електронні петиції, громадські слухання, наглядові ради в навчальних і медичних закладах, антикорупційні інструменти, громадський контроль і сотні варіантів просвітницької діяльності.

З початком широкомасштабного вторгнення російської армії вранці 24 лютого життя громадських активістів змінилося, хоча для більшості зміни не стали радикальними. Як і раніше, експерти продовжують допомагати громадам, однак ця допомога зазнала суттєвих видозмін. Та й громади стали іншими.

Хто вони нині – вчорашні активісти з фліпчартами? Читайте про це у розповідях представників і представниць Громадського Партнерства «За прозорі місцеві бюджети!», які нині в різних куточках України допомагають боронити рідну землю.

«Наше головне слово тепер – дякую»

Інга Дуднік, голова ГО «Територія успіху» з Кропивницького, розповідає, що напередодні повномасштабного вторгнення її команда активно працювала над завершенням проєкту, що полягав у проведенні масштабної інформаційної кампанії щодо використання застосунку «Дія».

«Ми традиційно багато зустрічей проводили у громадах, планували тренінг, дуже поспішали і мали вкрай напружений графік, бо попереду було таке знайоме всім громадським діячам поняття як дедлайн. Тому 23 лютого ми готувалися до чергової зустрічі. А 24 лютого вранці ми всі з нашої ГО зібралися в нашому офісі в Кропивницькому і вирішували, що маємо робити далі. Хтось терміново відвіз дітей у безпечне місце і повернувся. Хтось лишався вдома. У нас є волонтерський центр, який вже давно допомагає армії, тому перше завдання було зрозумілим: налагодити роботу, почати підтримувати територіальну оборону, організувати харчування і закривати гуманітарні потреби. Якось зразу було чітке уявлення, що і як треба робити, тому на паніку, страх, сльози не лишилося часу», - розповідає Інга.

Коли до міста почали приїздити перші переселенці, волонтери вже готувалися до другої хвилі, розуміючи, що надалі люди будуть приїздити все менш забезпечені і з величезними втратами. Так і вийшло:

«Ми швидко організували гуманітарний центр допомоги переселенцям і тепер працюємо в цьому режимі з 10 березня. Десь за тиждень роботи ми видали майже 500 продуктових наборів вартістю кожен в середньому 700 грн плюс дитяче харчування, засоби дитячої гігієні і тому подібне. За тиждень розподілили близько 10 тонн гуманітарної допомоги. Наше місто стало транзитним для тих, хто рятує своє життя».

Крім розвантаження допомоги і розвезення та роздачі, волонтери щохвилини зустрічаються з людським болем, відчаєм і надією. Але кажуть, що з людбми переживати страхіття війни все одно легше:

«Коли працюєш, набагато легше, інакше можна збожеволіти. Знаєте, я помітила, що найвживанішим словом серед волонтерів і тих, кому ми допомагаємо, є слово «дякую». Ми дякуємо один одному навіть коли прощаємося, замість «до побачення». А ще мене вражає, що люди прийшли, отримали допомогу, а завтра приходять і кажуть: «Давайте ми вам будемо допомагати». І так у нас уже створився міцний осередок з місцевих волонтерів, а також киян, харків’ян, жителів інших міст. У нас є серед волонтерів державні службовці, представники бізнесу, актори місцевого театру , бібліотекарі, журналісти, продюсери… Всі – різного віку й роду занять, команда дуже розмаїта, але нас об’єднують спільні цінності. І віра в перемогу», - каже Інга.

«Війна одночасно показує людську гідність і людську ницість»

Віктор Бобиренко, голова ГО «Бюро аналізу політики», місто Суми:

«24 лютого ми з дружиною і двома дітьми збиралися їхати в Трускавець на відпочинок. Я ще планував зранку сходити на телеефір і потім виїжджати. Але опів на шосту ранку дружина розбудила і сказала, що на нас напали орки. У нас були вже зібрані речі, ми про всяк випадок їх збирали, бо думали, що нападуть, але я не думав, що підуть на Суми. Я зателефонував в одну з наших громад, а голова каже: «Вони вже у нас в селі!». Рішення ухвалювалося швидко: вивезти родину в безпечне місце. Зараз вони в безпеці, і це дає сили рухатися далі. Я лишився в Сумах, зараз це – частково заблоковане місто, а перед тим ми фактично три тижні просиділи в повній блокаді. В перший день окупанти пройшли через Суми, сфотографувалися біля адміністрації і поїхали далі, залишивши свої блокпости. У нас активізувалася територіальна оборона, я теж записався до її лав. Раніше Суму бомбили кожного дня, зараз продовжуються то авіаудари, то артилерійські обстріли. За останні 26 днів, здається, лиш одна ніч була тиха. Зараз у нас війна по ночах. Вдень тихо, люди гуляють, а вночі – стрілянина. З міста поїхав кожен четвертий, в основному жінки з дітьми».

Зараз графік громадського активіста виглядає приблизно так: щодня – по кілька ефірів, постійна робота в інформаційному просторі, підготовка аналітичних матеріалів, статей тощо. Плюс допомога волонтерському штабу:

«Приймаю і розвантажую гуманітарку, коли вона іноді приходить, потім роздаємо тим, кому потрібно. Зараз хочеться до людей, як ніколи. У нас не працює громадський транспорт і я трошки схуд, бо доводиться пішки до центру іти 40-50 хвилин, а потім назад. Ну це так, жартам теж повинне бути місце в житті. У нас в місті працюють перукарні, пекарні, мобільні кав’ярні. Деякі ресторани працюють на виніс або для волонтерів. Дуже велика й класна комунікація в місті. Суми в облозі, час від часу «прилітає», є жертви, загиблі, поранені, налякані. Але загалом настрій у нас оптимістичний», - каже він.

Має й історії про людські й нелюдські вчинки:

«Є приклади як підлості, так і абсолютного добра. Під час «зеленого коридору», після того як вивезли іноземних студентів (до речі, їхати хотіли не всі, дехто ще й до нас в тероборону просився), дозволили виїздити жінкам з дітьми, людям похилого віку тощо. Я бачив, як у автівці їдуть дві мами і троє дітей позаду, ще й повно сумок. І коло дороги стоїть мама з двома дітьми й сумками. Вже вечір, транспорт не ходить, і ці жінки зупиняються, забирають цю жінку з дітьми, якимось неймовірним чином впихують всі  її сумки. І в машині уже п’ятеро дітей і  троє жінок. Могли б не брати, бо ж повна автівка вже була. Але взяли. І це до сліз. Але в той же день представники влади пообіцяли, що прийдуть автобуси за людьми. І тут проходять повз натовп людей автобуси з сидячими пасажирами, які невідомо де сіли, але не там, де оголосили чекати всім, стоячих не брали. Плюс деякі перевізники відмовилися їхати. А дехто брав по 3800 з людини за місце в автобусі! Як так? Але війна все розставляє на свої місця. Стоїмо ми, і Суми стоять».

«Цією весною я планувала побачити Париж. А побачила війну»

Тетяна Романова, виконавча директорка «Агенції міських ініціатив», м. Чернігів:

«Відвідати Париж мріяла давно. Квитки до Парижу були вже на руках ще з минулого року, залишалось забронювати житло. Вже навіть план екскурсій майже був складений. Але стався клятий сусід. Я обожнюю подорожі. А під час війни розумію, що подорожувала не стільки, скільки насправді мені хотілось. Мені хотілось більше, але я себе часто стримувала. Знаходила якісь причини, які зараз здаються, як мінімум, дивними. Обіцяю собі після перемоги жити на повну», - розповідає вона.

Тетяна вирішила лишатися в Чернігові попри постійні обстріли й допомагати всім, хто цього потребує.

«Лишитись у Чернігові, в місці, де проходять бойові дії, – мій особистий вибір. Мені здається, що саме тут я можу бути кориснішою, ніж десь в іншому місці. Так, мені теж страшно. А часом нестерпно страшно. Хоча більше страшно за рідних, за любих мені людей. Я не знаю, чи побачу завтрашній день. Але це мій вибір… Я розвожу разом з волонтерами людям їжу, займаюся гуманітарною допомогою, координую маршрути. Багато людей сплять у підвалах. Є такі, які вже кілька днів просто не виходять із бомбосховищ і підвалів, бо бояться. Їм лише підвозять продукти. Легше у нас не стає, ще більше почали бомбити. Більше жертв, захоплюють села, розстрілюють людей. Уночі та ввечері Чернігів здригається від авіаударів. Зв’язку нема, світла нема, води нема. У нас нічого немає… Нам всім важко. Хтось вже на межі своїх можливостей, хтось ще має трохи сил і тримається. Але ми стоїмо. І продовжуємо допомагати стояти іншим. Завдяки всім, хто нам допомагає, і часто це якраз люди з громадського сектору, мої друзі по Партнерству», - каже активістка.

Щодня вона бачить людей, які не мають води, тепла, нормальної їжі і потерпають від обстрілів:

«У мене постійний шок від того, що я щодня бачу багато болю і страху в очах людей. Бачу, як бабуся плаче, коли їй привезли хліб, бо у неї більше нічого нема. Я чула стогони людей у розбомбленому будинку. Ми розвозили продукти, а за 5 хвилин до нашого приїзду розбомбили будинок. І чули голоси людей під завалами. Це дуже страшно. Але ми тримаємося». 

«Я був юрист, а став логіст. І лишаюся на «бандерівській» Харківщині»

 Роман Лихачов, голова ГО «Чугуївська правозахисна група», Харківська область:

«Ранок 24 лютого застав мене на території Чугуївського району, де буквально через кілька годин після початку повномасштабного вторгнення почався бій з російськими військами. Наші Збройні Сили підірвали міст і я опинився на тимчасово захопленій території. Майже тиждень у нас була так звана «сіра» зона. Я займався охороною громадського порядку разом зі своєю командою однодумців, почали надавати гуманітарну допомогу тим, хто опинився в скрутному становищі. Ще ми брали участь в розукомплектуванні військової техніки. Ну ви розумієте, що це означає», - розповідає правозахисник.

Зараз він разом з такими ж активістами, як сам, допомагає з евакуацією мирного населення, забезпеченням людей продовольством, ліками, домагають родинам українських військових тощо.

«Нас постійно обстрілюють, поруч є окупована територія, але ми працюємо разом. Насправді нам не звикати. По суті ми займаємося тим самим, чим займалися у 2014 році. Дякую багатьом волонтерським організаціям, громадським фондам, які нам допомагають. Дуже підтримує громадський сектор, я так пишаюся всім нашими діячами. Тепер я вже освоїв логістику: знаю, скільки кубів в яку машину влізе, який транспорт потрібен, як проходити митницю тощо. Буває, що доводиться й застосувати свої знання як юриста. Круто, що  у нас є команда Громадського Партнерства «За прозорі місцеві бюджети!», я можу комусь зателефонувати і отримати інформацію, допомогти людям переїхати на Західну Україну завдяки друзям там і так далі. Зараз у більшості жителів наших населених пунктів минув перший шок, всі гуртуються. Найближчим часом ми сподіваємося, що переможемо, і все вирішиться на нашу користь. Знаєте, Харківщина, яку агресор вважав своєю, показала такий відпір, що я розумію, чому вони тепер нищать наші міста й села. Харків виявися справжнім «бандерівським» містом, тож вони нас ненавидять. Але ми вціліємо, не сумнівайтеся в нас».

«Ще вчора давав інтерв’ю журналістам, а сьогодні шукаєш пральні машини»

 Марія і Микола Орлови, ГО «ЗЕОН», Рівненська область

Зараз експерти Громадського Партнерства на Рівненщині займаються забезпеченням допомоги всім, хто цього потребує, створюючи, за словами Миколи й Марії Орлових, надійний тил.

«Зараз все відбувається зовсім по-іншому, за скороченими процедурами, з чудесами логістики, миттєвими знайомствами, що переростають у результативні домовленості, за якими стоять гуманітарна допомога, евакуація чи розселення людей. Наприклад, учорашні контакти із зарубіжними партнерами сьогодні виглядають так:

- Ало, як ви? Що вам потрібно? Ми чули. у вас там є вибухи?

- Дякуємо, що турбуєтеся, у нас порівняно зі сходом все тихо, приїжджайте в гості.

- Що привезти з собою?

- А давайте пожежно-рятувальну машину!

- Ого, зараз подумаємо.

Вечір, телефонує бурмістр:

- Все вирішено, віддаємо нашу найкращу машину зі старостинського округу, тільки дайте водія, який зможе з кордону забрати. 

ДСНС, ОДА, міськрада, водій з однієї сторони, з іншої – і за тиждень машина вже біля гаражів наших рятувальників. Дай Бог, щоб ніколи не згодилася, але в разі чого у нас вона вже є», - розказують активісти.

Або інша історія:

«Телефонує менеджер проєкту, в якому ми мали займатися профілактикою неінфекційних хвороб:

- Ало, ну як ви там? Чим допомогти?

- Невже цукор міряти будемо внутрішнім переселенцям?

- Цукор ні, а от чим їм допомогти із розміщенням та перебуванням, ми можемо разом із вами подумати.

- Вау, ми до вечора скинемо потреби.

- Круто, а ми допоможемо оформити документи».

У проміжках між телефонними розмовами і листуванням наші партнери проводять зустрічі з тими, хто прибув до їхньої громади з тих областей, де ведуться бойові дії.

«Важливо просто поспілкуватися. Потреби у людей є як специфічні, медичні, так і просто логістичні в незнайомій місцевості. І якщо ти  ще вчора роздавав інтерв’ю для телебачення, а сьогодні займаєшся пошуком пральних машин, якщо це вдається, значить, недаремно день минув», - розповідає Микола Орлов.

Щовечора громадські діячі проводять «перекличку» в месенджерах: як кому і чим допомогти? А на ранок вже збирається вантаж, залучаються логісти, водії, рятувальники…

І немає нічого милішого, ніж отримати фоточку за сотні кілометрів від людей, до яких допомога дійшла, почути, що людина в безпеці і вирушила у неплановане турне країною до свого тимчасового прихистку», - каже Марія Орлова.   

«Не втомлююсь дивуватися. Виявляється, твоїй 32-тисячній громаді машину подарувала громада, в якій мешкає в 16 раз менше жителів. Коли у польських партнерів не знайшлося того, що ти запитував, вони знайшли це у Франції і відправили тобі, а за кермом буса був сам мер, який зняв свій кожух і подарував справжнім українцям, бо окрім всього ще й сам мисливець. А ще ти розумієш, що після Перемоги потрібно буде поновити всі вказівники, зробити квести для всіх жителів і гостей міста, бо виявляється, те, що для тебе було очевидним, для когось – зовсім неймовірне. Тилова Здолбунівщина – справжній гуманітарний хаб та прихисток для тих, хто вже опікся по повній у пеклі війни».

 «З нами Бог. І правда завжди переможе»

Наталія Рибалко, голова ГО «Центр суспільних досліджень», Київщина

Громадська діячка розповідає, що, як і багато її друзів та колег, розуміла, що насувається війна. Тому намагалася готуватися, як могла:

«На вихідні того тижня я планувала поїхати на навчання з тактичної медицини, хотіла навчатися захищати й обороняти себе і свою родину. Я навіть встигла знайти дитині няню на вихідні. А ще в суботу планувала у своїй Борщагівській громаді, куди ми нещодавно переїхали з родиною, провести зустріч з місцевими активістами й депутатами і обговорити проблеми в громаді та шляхи їх вирішення. Я хотіла застосувати свої знання, які отримала за шість років у громадському секторі, саме там, де я живу. Якраз думала розказати про електронні петиції, як вони працюють і запропонувати депутатам їх запровадити. Але до нас прийшло повномасштабне вторгнення, і зараз все націлено на оборону наших громад і України загалом. Наш світ став іншим», - згадує Наталія.

Разом з сестрою і дітьми вона виїхала до однієї з громад на Західній Україні і тепер займається волонтерством:

«Я знаю від інших волонтерів, що здебільшого вони починали цим займатися після того, як зіштовхувалися з якоюсь проблемою. Ось і я, розуміючи, що мій чоловік пішов у тероборону Києва в тому, в чому ходив до офісу на роботу, мала терміново це виправити. Довелося підіймати всі свої зв’язки в громадському секторі, згадувати свої навички комунікації з різними людьми, починати непростий пошук. Мені вдалося це зробити і після цього я зрозуміла, що маю дуже багато знайомих волонтерів і військових. І тепер, як тільки у мене з’являється якась інформація про те, хто що поставляє або кому що потрібно, я намагаюся бути зв’язковою між цими ланками. Дуже круто бачити результат цих зусиль. Також я намагаюся налагоджувати відправку гуманітарних вантажів на Сумщину, звідки я родом. У деяких громадах дуже важко, окупанти поводяться жахливо, людям надскладно. Ми намагаємося робити, що можемо і навіть більше. Також, коли є час, працюю у соціальних мережах, поширюю контент для наших жителів громад. Стараюся, що він надихав і підтримував людей. І коли бачу «лайки» та коментарі, це таке відчуття… Знаєте, здавалося б: люди сидять під обстрілами, у них не вистачає води, їжі, часто нема електрики і тепла, але при цьому вони потребують інформаційної підтримки. Натхнення, сил, іноді – навіть гумору. Виявилося, що на війні соцмережі теж потрібні. Я не планую виїздити з України, бо чітко знаю, що тут я можу допомогти набагато більше. І тут всюди – свої. От я прийшла у громаді, де зупинилася, знайомитися з місцевою адміністрацією, представилася, а мене впізнали по спільній діяльності в інших громадах, бо добре знають про наші проєкти Громадського Партнерства. Це таке круте відчуття. Ти працюєш з усією Україною, і зараз наші громади на слуху у всього світу. Ще вчора ми з ними робили надихаючі мирні проєкти, а сьогодні вони танки захоплюють. Це вражає. І хочеться всіх любити. Я точно знаю: з нами Бог, і правда завжди переможе».

«Мене тримають люди. І їхня совість»

Олена Ніжельська, ГО «Кризовий Медіа Центр «Сіверський Донець», Луганщина

«23 лютого ми з чоловіком Сергієм були на роботі, разом з керівником місцевої територіальної оборони з’ясовували, чим можна допомогти, вирішували робочі питання. Ситуація була дуже напружена, але зовнішньо здавалося, що все ще нормально. Вранці 24-го, як і всі, ми прокинулися від вибухів. Ми розуміли, що агресія росії неминуча, але все одно відчували шок. Ми забрали дітей, онуків, кота і виїхали до Дніпра. Зараз наше місто – Сєвєродонецьк – обстрілюють кожен день, його просто руйнують. Ворог хотів захопити його дуже швидко, а не може вже місяць, наші люди роблять там просто чудеса героїзму. Я так пишаюся цим», - розповідає активістка.

Нині Олена та Сергій разом з друзями з Дніпропетровщини допомагають людям, які потребують медичних препаратів.

«Тут уже непогано спрацювали як наші зв’язкки з громадськими організаціями, так і мої навички фандрейзінгу. Ми змогли швидко зібрати потреби у ліках по області та відправити першу партію ліків. Також збираємо і доставляє предмети індивідуальної дитячої гігієни тощо. Дуже допомагають друзі з Громадського Партнерства, наприклад, завдяки підтримці Олексія Літвінова (ГО «Інститут Громадської Експертизи») ми змогли вирішити певні юридичні питання і тепер працюємо цілком повноцінно зокрема й з донорськими проєктами, спрямованими на гуманітарну допомогу українцям», - каже Олена.

Під час роботи найбільшою підтримкою для неї стали люди. У перерві між  пошуком ліків, транспорту, потреб, дзвінками й прочитанням новин, зустрічі зі справжніми людьми особливо важливі.

«Наприклад, сьогодні ми приїхали за інсуліном дітям, а нас питають: «А ви маєте контейнери?». Виявилося, що інсулін треба перевозити в спеціальних контейнерах за відповідної температури, а у нас їх не було. І буквально в лічені хвилини чужі люди принесли нам свої контейнери, прекрасно розуміючи, що вони можуть уже до них не повернутися. Хочеться обійняти всіх у такі миті».

Крім роботи з медичною допомогою, Олена також планує налагодити реалізацію проєкту  зі створення реєстру безхазяйного майна, щоб потім ним можна було оперувати для вирішення потреб внутрішньо переміщених осіб:

«У селах досить багато покинутих домівок, які б сьогодні могли стати прихистком для людей, котрі втратили свої оселі, однак громади їх не можуть прийняти на баланс, щоб передати людям. Тому працюватимемо системно над виробленням законодавчого ефективного механізму», - ділиться планами активістка.

«На лютий у мене були плани стати мамою і насолоджуватися родинним теплом. Але прийшла війна»

Олена Заворотченко, ГО «Агентство економічного розвитку», Миколаївщина

 У лютому громадська діячка завершувала кілька проєктів по роботі з громадами в різних областях України. Поспішала встигнути не лише до дедлайнів, а й до пологів.

«Я можу лиш сказати зараз, що не таким уявляла своє материнство і перший його місяць…18-го лютого я стала мамою, а 22-го нас виписали з пологового, і вдома ми переночували з чоловіком та синочком разом одну ніч, і все. Мій чоловік військовий. Після обстрілів мого населеного пункту ми з новонародженою дитиною мусіли терміново виїхати у безпечне місце. Нині я допомогаю, чим можу. Фінансами, організацією збору гуманітарної допомоги, інформаційно тощо. Стараюся триматися. Моя робота зараз, як каже мій чоловік, це ростити нашого сина».

«Працюємо, щоб Франківськ лишався надійним тиловим містом»

Михайло Джогола, ГО «Центр політичних студій», м. Івано-Франківськ

На ранок 24 лютого він не мав ніяких особливих планів:

«Я мав відвезти дружину на роботу, заїхати в майстерню і замінити паливний фільтр, піти в спортзал і вийти на скайп з колегами з Франківська і Сєвєродонецька - ми планували інтеграційний проєкт для молоді з цих громад. Натомість прокинувся від грюкоту. Перше, про шо подумав: «Чому сусід так рано відкрив гараж (він завжди їде на роботу о 6:45 і я чую, як відкриваються двері в його гаражі)?». Але побачив з вікна густу хмару чорного диму в районі, де знаходиться місцевий аеродром, зайшов у телеграм і…».

Нині Івано-Франківськ – фактично тилове місто, хоча окупанти вже наносили по ньому кілька ударів. Разом з однодумцями – громадськими діячами – Михайло почав працювати над тим, щоб воно так і залишилось тилом, а не стало лінією фронту.

«Почали робити те, шо вміємо найкраще - волонтерити в Інтернеті, долучились «рядовими» до ІТ-військ, допомагати волонтерам робити банери, постери, дружина перекладала тексти. Долучились також до кількох волонтерських ініціатив - переважно контактуємо з діаспорами і допомагаємо в логістиці доставки допомоги в Україну. Згодом почали «плавитись мізки», і ми зрозуміли, що треба працювати і фізично. Тож їздив засипати пісок у мішки, щоб укріпити сховища в лікарнях і школах,розвантажував фури з гуманітарною допомогою, ми також розчистили від сміття сховище в нашому мікрорайоні і розширили його, активно спілкуємся з різними волонтерськими ініціативами, беремо від них «підряди» на допомогу. А ввечері, після чергової повітряної тривоги, йдемо працювати в Інтернеті», - розповідає активіст про свої будні.