Легендарна людина, що весь час у бойових точках, рік просидів на передових позиціях у Щасті. Саме так відгукуються побратими про Салохіддіна Хаметовича Іскандарова.

Салохіддін потрапив до підрозділу самооборони Старобільська у середині липня 2014 року. До цього чоловік допомагав військовим як волонтер – возив бійцям воду, їжу. А потім пішов у самооборону.

«Я не люблю російську пропаганду, російську армію. З ними зіткнувся з 1992 по 1996 рік, коли була війна в Таджикистані. Я тепер вигнанець там, на батьківщину повернутись не можу» - каже ветеран.

Спочатку в Україну чоловік потрапив далекого 1986 року, коли приїхав вчитися на радіотелемастера. Але місць на потрібній спеціальності не було, і хлопець вступив до училища у Лисичанську на монтажника залізобетонних конструкцій. У 87-му році був призваний до армії, потім повернувся на навчання. У Лисичанську познайомився з дружиною Оленою, байдівчанкою, яку покликав жити до Таджикистану, до рідного міста Душанбе. 91-го року у пари народилася донька, а 92-го почалася війна.

«Я був супротивником тієї влади. Але нас було мало. У ході війни області та райони рознесли до фундаменту. З населенням у 5 мільйонів офіційно загинуло 167 тисяч» - згадує чоловік.

Салохіддін також брав участь у бойових діях, де отримав кульове поранення в живіт та в ногу. Після цього остаточно переїхав до Луганської області.

«Я ще тоді багатьом казав, що чекайте на війну. Не може бути такого, що майже всі республіки від’єдналися від СРСР із боєм, а Україна єдина пішла мирно. Тоді це було тому, що обороноздатність країни була висока, потенціал був сильний. Ось почекали, розбили всю армію» - каже Салохіддін.

На Старобільщині до АТО чоловік працював пилорамником, і водночас був діджеєм у Байдівському клубі. В АТО він також змінив кілька посад – був гранатометником-кулеметником у «Айдарі», кухарем, командиром опорного пункту 92-ї окремої механізованої бригади.

Про патріотизм та дружбу

«На службі я побачив справжніх людей, справжніх патріотів своєї землі. Настільки віддані, за спиною не ховалися. Бій так бій – іти брати, звільняти свою землю» - згадує ветеран.

Наразі герой статті підтримує спілкування з побратимами з 92-ї бригади – багатьма хлопцями із Західної України, з Полтави, Харкова. Та вдячний долі, що зіштовхнула з ними.

Негативних відгуків про себе Салохіддін не відчув, і докору ні від кого не чув. У свої 53 роки з молоддю, за його словами, навпаки, ще більше потоваришував. Знайшли спільну мову, якої до війни не було.

«Не всі взяли зброю і пішли, але всіх поспіль пхати не треба. Я мав досвід військовий. Свою місію зробив за три роки. Перший рік тяжко було, гинули люди. Але потім у підпорядкуванні були хлопці, про яких я з гордо піднятою головою можу говорити, що врятував їм життя. Жодного загиблого. Свою місію виконав, зберіг життя. Після «дембеля» дехто запитував, чому ми не дружили на службі. А я боявся зав’язувати серйозні дружні стосунки, бо ми сьогодні є, а завтра немає» - розмірковує чоловік.

Як приклад своїх слів Салохіддін наводить випадок із 2015 року. Тоді бійці увійшли до Мар’їнки і були оточені. Першої ж ночі їх атакували з усіх боків.

«І у першому бою хлопця, з яким 2 місяці служили, убили. А він завжди говорив фразу: «Ти свою кулю не почуєш, і міну не почуєш». І він не почув. Це для мене стало особистою втратою» - з жалем згадує ветеран.

Адаптація та підтримка

Демобілізувався Салохіддін у листопаді 2017 року. За його словами, місяці три він взагалі не міг знайти собі місця, його тягнуло до АТО. Як і до служби, він почав знову допомагати хлопцям як волонтер. І потихеньку, завдяки своєму командиру, завдяки підтримці родини та сусідів вийшов із цього стану. Наразі герой статті займається волонтерством не так часто, як у колишні роки, але по можливості допомагає бійцям.

«Але все одно важко, потяг туди все одно є. У душі відчуття чогось незакінченого» - каже він.

Якийсь час після служби чоловік працював майстром на деревообробному підприємстві, але потрапив під скорочення. Зараз займається сільським господарством - допомагає фермерам упорядковувати поля.

За його визнанням, не вдалося повноцінно адаптуватись. Ця війна дуже тяжко далася. Деякі сцени досі сняться ветерану, йому й досі важко. Особливо коли річниця загибелі побратимів.

Після служби герой статті почав уникати галасливої компанії, і почувається комфортно лише на зборах із побратимами.

«В інших місцях я в якійсь напрузі, постійно чекаю каверзи. Боюся зірватися та зіпсувати всім настрій» - зізнається чоловік.

Надійною опорою для Салохіддіна залишається його родина. Ще перед тим, як піти до АТО, він зібрав сім’ю за столом і сказав про свій намір. Новину прийняли зі сльозами на очах, але з гордістю в голосі.

«Рідні сказали, що пишаються мною. І зараз це кажуть і онуки, і діти. Мені приємно, що вони пишаються. Що я не відсидівся вдома і віддав борг. І тепер я мрію лише про те, щоб вигнали загарбників, і нарешті настав мир» - резюмує Салохіддін Іскандаров.

Матеріал створено в рамках Арт-терапевтичної програми “Блокпост”, що в рамках резиденції “Аура міста” реалізується громадською організацією “Центр спільного розвитку “Дієва громада” за дорученням Федерального уряду Німеччини.