— Прочани? — питає нашого водія озброєний поліціянт на блокпосту при в’їзді на Донеччину, неподалік від повороту на Святогірську лавру.

— Поети, письменники, музиканти, журналісти, — сухо перераховує той. — Проїжджайте, — поліціянт виглядає здивованим, бо автобус рясно обвішаний зображеннями Діви Марії. Це був початок жовтня.

Автобус їхав на Нью-Йоркський літературний фестиваль. На зупинках здивовані перехожі фотографувалися на тлі таблички «Львів — Нью-Йорк» і жартували про трансатлантичний автобус (у дорозі її знімали за правилами нерегулярних перевезень). Не всі знають про селище, яке в радянські часи було Новгородським і нещодавно повернуло собі історичну назву.

У Нью-Йорку, де мешкає близько десяти тисяч людей, зібралися 30 учасників фестивалю (якщо рахувати присутніх через телеміст, то трохи більше), з десяток журналістів та понад шістсот відвідувачів - здебільшого місцевих жителів та військових - за оцінками журналістів місцевого видання Нью-Йоркер.City, яке, до речі, й започаткували під час фестивалю.

Такого тут ще не було

«Це велика подія для маленького містечка, подія міжнародного масштабу, - сказала Любов Пилипенко, директорка однієї з трьох місцевих шкіл. — Такого дійства у місцевій громаді ще не було». І додала, що серед учасників - «найкращі представники інтелігенції України»: Сергій Жадан, Олена Стяжкіна, Тамара Горіха Зерня, Галина Крук, Галина Вдовиченко, Олексій Чупа, Світлана Поваляєва, Руслан Горовий, Сергій Гридін, Сашко Дерманський, Галина Вдовиченко та інші. З американського Нью-Йорка включалися співзасновниця українського книжкового клубу в Нью-Йорку Марія Генкін та поет і прозаїк Василь Махно, з Франції - Ірена Карпа та журналіст Себастьєн Гобер, з Польщі - поетка Ія Ківа.

Клуб культури фенольного заводу в Нью-Йорку, де відбувався фестиваль

Побував на фестивалі й кореспондент ТЕКСТІВ. Подія відбувалася у клубі місцевого фенольного заводу - пошарпаній, але міцній приземкуватій будівлі у стилі сталінського ампіру з шиферним дахом зовні і розписами та ліпниною всередині. Основна локація - у актовій залі, у фоє - дитяча зона.

Фоє клубу культури, де розмістили дитячу локацію фестивалю

Під потреби фестивалю прилаштували також технічні приміщення та гримерку.Учасники майже постійно тусуються у залі - всі, як на долоні. Сховатися тут ніде.Ось місцевий поет загнав у куток журналістку Ольгу Герасим’юк і читає їй свою гумореску про сало. Поруч у черзі до вбиральні стоїть Сергій Жадан. Ще довша черга стоїть за кавою.

Відбившись від поета, Ольга Герасим’юк поспішає на свою дискусію з колегою Гаяне Авакян про локальну журналістику.У фіналі розмови Гаяне як представниця української мережі локальних медіа оголошує про запуск місцевого журнала НьюЙоркер.City. Ольга Герасим’юк та Вікторія Амеліна теж обіцяють туди дописувати.

Олена Гусейнова з Українського радіо модерує виступ письменника Олексія Чупи на Нью-Йоркському літературному фестивалі

Жадан і аншлаги

Понад два десятки виступів та дискусій помістилося у два дні, які були заповнені з ранку до пізнього вечора. Найбільше охочих зібралося послухати поезію Сергія Жадана та його виступ з групою «Лінія Маннергейма».
Публіка насторожено слухала, коли Жадан читав свої переклади поезії Бертольда Брехта (чим обіграв німецьку спадщину селища) під музичний супровід Марка Токара на контрабасі. Коли закінчив, оплески було чутно надворі.
ого спільний репертуар з «Лінією Маннергейма» наче створений для виконання на Сході. Коли Жадан читав свій вірш «Їй 15» («Вона думає, стоячи зранку на своєму місці, що навіть ця територія, виявляється, може бути бажаною і дорогою…»), подекуди у глядачів блищали очі від сліз. Під пісню «Де твоя лінія?» вони позривалися з місць і побігли танцювати під сцену.

Артистів двічі викликали на біс. Потім ще раз вони виходили на прохання Амеліної співати гімн України — разом із солісткою торецького дуету Light Music.

Фестиваль у Нью-Йорку для Сергія Жадана далеко не перший у цих краях — письменник регулярно виступає в Авдіївці та інших прифронтових містечках. У нього є своя громадська організація, через яку він разом із друзями підтримує культурні ініціативи місцевих активістів: привозять музикантів, забезпечують культурну програму, допомагають з організацією і коштами.

Не всі місцеві раніше чули про гурт Лінія Маннергейма, але їхній виступ прийняли тепло

— На мою думку роль активістів та громади — ключова. Можна вкладати багато ресурсів і фінансів у подібні речі, але якщо місцеві не підтримують і їм не цікаво, то в цьому немає сенсу. Сергій пригадує багатьох людей із Донеччини та Луганщини, які роблять фантастичні речі, варті підтримки. З 2014 року, за його спостереженнями, культурна активність не спадає, навпаки - такі ініціативи стали більш структурованими і стабільними.

Як сперечаються письменниці

Чи не найгостріша літературна суперечка, хоча й у ґречно-химерній формі, відбулася між письменницями Тамарою Горіхою Зерня та Оленою Стяжкіною.
В основу творчости Стяжкіної, за її ж словами, лягають власні травми. Вона їх позбувається, виливаючи в книжку. «Якщо ми не будемо розказувати про себе іншим і про себе собі, то нічого не буде», — пояснює вона.

Коли слово взяла Тамара, вона безособово, ніби не чула щойно Олени, почала критикувати письменників, які паразитують на особистих трагедіях. «З точки зору автора некоректно перекладати власні проблеми на читача. Напиши листа, зачитай своєму психотерапевту, а потім спали», — зауважила вона.

Відповідь Стяжкіної не забарилася, але була витриманою: вона заявила, що не збирається виправдовуватися. Тут Тамара раптом схаменулася: почала пояснювати, що в жодному разі не мала на увазі Олену. Зійшлися на взаємних компліментах. Тут вам не українське телебачення, а літературний фестиваль все-таки.

Письменниці Тамара Горіха Зерня (посередині) та публіцистка Олена Стяжкіна (праворуч) наважилися писати про війну, яка триває, розповідати болючі історії інших - або власні. Модерує Галина Крук

Потім письменниці розповідали про героїв своїх романів. Тамара Горіха Зерня зауважила, що не бачить відмінностей між мешканцями різних областей України. Вона вважає, що відсоток думаючих людей рівномірно розподілений скрізь, як і відсоток тих, хто піддається пропаганді.

— Якби ті самі обіцянки, заклики та приманки дали моїм землякам із Сумщини, я не маю жодного сумніву — стільки само людей пішли б в «апалчєніє», - каже вона. І додає, що «міф про те, що західна Україна більш духовна та проукраїнська ще довго травмуватиме тих, хто в нього вірує».

Читачі її роману «Доця» про Донецьк, що живуть у східних областях, кажуть, що авторка пише так, ніби стояла у них під вікнами і записувала діалоги. А вона таки записувала, але під вікнами київських хрущовок.

Як і Тамара, Стяжкіна розповідає переважно про війну: «Всі знають, якщо хтось їде на Донеччину, я теж їду — це моє волонтерство». Вона дуже високої думки про громаду Нью-Йорка, яка домоглася, щоб їхнє селище перейменували.

— Радянщина вплинула на всіх, намагалася зробити нас компромісними, слабкими, але Донеччина стає іншою, змінюється», — вважає Стяжкіна.
 

«Ми зазвучали, Нью-Йорк відродиться»

Місцевий житель Юрій Рибак, як і багато односельчан, дізнався про майбутній фестиваль ще у травні з обговорення у місцевих фейсбук-групах. Тоді Амеліна приїздила знайомитися з місцевими активістами, запрошувала волонтерити.

— Я думаю, ми зазвучали, Нью-Йорк відродиться, — впевнено каже він після відвідин події.

— Дуже сподобалося, як хлопці співали, - ділиться враженнями Юрій. - Ніколи раніше про них не чув, хоча люблю рок.

— Сергій Жадан із групою? — уточнюю.

— Ага, вони. Ще купив книжку про фронтову лисичку.

— Це дитяча, військовослужбовиці Олени Мокренчук, — згадую, — теж купив на подарунок похресниці.

— Мені й самому подобається її читати, - сміється Юрій. - Приємно, що авторка підписала з подякою «військовому волонтеру Юрію Рибаку». Ще одна жінка там цікаво розповідала про історію Юзівки.

— Стяжкіна?

— Мабуть, вона.

Письменниця, історикиня Олена Стяжкіна

Розповідь історикині та публіцистки Олени Стяжкіної дійсно вражає і заслуговує екранізації. Вона знайшла в архівах матеріяли по справі Єлизавети Бірюкової, що під час Другої світової працювала старшою інженеркою на консервному заводі в Маріуполі - не встигла евакуюватися. Завод постачав консерви Вермахту.

Користуючись довірою начальства, Єлизавета наймала на роботу всіх, хто був у небезпеці: комуністів, євреїв, військовополонених. Таким чином, за приблизними підрахунками, їй вдалося врятувати від 100 до 200 людей. «Це наш Список Шиндлера», — каже Стяжкіна.
 

«Щось реальне на Донеччині»
 

Влаштувати це свято саме тут, у Нью-Йорку, що в кількох кілометрах від лінії розмежування, придумала львівська письменниця Вікторія Амеліна. — Я хочу, щоби люди побачили справжню Донеччину, пояснює вона. — Красиву, вразливу, сильну, страшенно вперту та запальну, як музика гурту Colors Trio з Торецька. Щоби Нью-Йоркський Літературний був як Каннський кінофестиваль і ніхто вже й не пам’ятав, хто його заснував, бо це так очевидно і традиційно — осінь у затишному Нью-Йорку, там, де колись давно була російсько-українська війна, в якій ми перемогли.

Вона витратила на фестиваль близько семи тисяч доларів з власної кишені. Каже, це кошти, які заощадила, відмовившись від навчання в Гарварді — «вирішила натомість зробити щось реальне на Донеччині».

У ці сім тисяч входять оплата проживання, харчування та частково проїзду учасників та волонтерів зі Львова і Києва в готелі в Краматорську, транспорт для гостей із Торецька та їхньої апаратури, гонорари музикантам, брендбук фестивалю, друк банерів та афіш, брендові сумки, блокноти, хустинки, різні дрібниці для дитячої локації — від гірлянд до фломастерів, листівки «Вітання з Нью-Йорка», які роздавали глядачам, бензин у машинах співорганізаторів (свою Амеліна навіть не рахує).

Донеччина TV забезпечила стріми та бус для місцевих журналістів. Апаратуру та світло дала місцева влада: Торецька міська військово-цивільна адміністрація та Донецька ОДА. 

З невідомими аспектами фестивальної організації (техрайдерами, дозволами військово-цивільною адміністрації тощо) їй допомогла впоратися культурна менеджерка Олександра Папіна. «Без неї я б не наважилася на цю авантюру», — зізнається Вікторія. Папіна родом з окупованого міста Ясинувата, її чоловік — з окупованої Горлівки. Коли почалася війна, вони разом із трьома дітьми виїхали до Краматорська. Думали на два тижні, ці два тижні тривають і досі.

Організаторка Вікторія Амеліна (посередині) дякує військовослужбовицям, які гарантували безпеку під час проведення фестивалю

Ініціативу Амеліної підтримали місцеві активісти та громадські організації, бібліотекарі, педагоги та чиновники, а головне — військові, які гарантували безпеку.

Організаторка фестивалю хоче, щоб її приклад мотивував мешканців містечок і селищ братися за зміни. А ще вона сподівається здобути грантову підтримку — щоб цей фестиваль став щорічним.
 

Чому саме Нью-Йорк?
 

Звідси походить родина чоловіка Вікторії Амеліної. Вона бувала тут і до війни, коли селище ще було Новгородським. Колись, ще до перейменування, старожили називали селище лагідно: Нью-Йорка. - У цьому слові багато ніжності і любові, - каже письменниця. Вона мріє відродити тут книжкову крамницю та втілювати інші культурні проєкти. - Довкола мене багато прекрасних людей, які давно хотіли зробити щось цікаве у цій прифронтовій зоні.

Завдяки фестивалю осередок потенційних партнерів уже сформувався з місцевих ГО «Ініціативна молодь українського Нью-Йорка», «Твоє нове місто», Історико-культурний центр «Український Нью-Йорк», ГО «Студія громадських жіночих ініціатив».Активісти провели інтернет до будинку культури — інакше не було б ніяких етерів наживо. Вони ж розклеювали афіші, вішали банери, розважали дітей, збирали дрова для куліша і робили ще купу важливої роботи.
 

Маяк надії
 

Екскурсію селищем під час фестивалю проводила місцева активістка Крістіна Шевченко, очільниця ГО «Ініціативна молодь українського Нью-Йорка» і новоспечена авторка місцевого “НьюЙоркера”.

 

 

 

Клуб культури фенольного заводу збудований у 1950 році
 

Прогулянка починається на задньому дворі клубу, серед старих житлових будинків, збудованих німецькими військовополоненими після Другої Світової війни.До речі, селище у 1892 році заснували теж німці - громада менонітів (протестанська течія християнства) прибула сюди на запрошення царського уряду. З релігійних міркувань німецькі колоністи відкидали більшість технологічних здобутків, проте це не завадило їм відкрити в селищі кілька млинів, книгарню, цегельний завод і навіть жіночу гімназію.Книгарня належала братам Гамм.

Одного з них пізніше більшовики розстріляли через відмову знищити всі богословські книги. Також славився в окрузі німецький кооперативний магазин Аарона Тіссена.За місцевою легендою, назву Нью-йорк вигадав німецький підприємець, щоб якось розрадити дружину, пригнічену життям у богом забутому селищі. Якимось дивом ця назва збереглася аж до 1951 року. Лише тоді Нью-Йорк Дзержинського району Сталінської області перейменували на Новгородське.

-Пам’ятаю ще з дитинства, як бабусі питали у водія автобуса: до Нью-Йорка їде? - пригадує місцевий житель, що з цікавості приєднався дорогою до екскурсантів. Його звати Андрій Солодов, він ветеран російсько-української війни. Був поранений, має нагороди. Коли проминали фенольний завод, де працював раніше, він із захопленням пояснив мені технологічний процес переробки відходів коксохімічного виробництва.

Сьогодні, говорить він, завод працює, вакантних місць немає. Відтік молоді з селища припинився, але й повертатися ніхто не поспішає.«Ті, хто залишився, також їздять працювати в Костянтинівку та Краматорськ. О 4:25 на електричку, пізно увечері назад. Тут тільки ночують».

Андрій сподівається, що у селищі настануть кращі часи. Мріє створити тут бізнес, а ще — і побудувати монумент на найвищій точці Нью-Йорка, що випромінюватиме на всі боки світло. Своєрідний маяк надії.
 

На відстані ранкової пробіжки

— Це знакова локація, звідси видно наші пам’ятки культури. Ось, наприклад, млин Пітера Діка, — Крістіна вказує вдалечінь на якусь цегляницю вдалині.

З зарослого бур’яном пагорба відкривається мальовничий краєвид на селище. На обрії видніється місто — то вже окупована Горлівка.
— Раніше до неї було рукою подати навпрошки, а тепер звідти лише снаряди прилітають, - каже Крістіна. - А людям добиратися з Горлівки до Нью-Йорку треба в об’їзд, це десятки кілометрів. Це якось важко збагнути і майже неможливо змиритися, що ти не можеш просто взяти й поїхати в українську Горлівку. Адже ось вона — перед тобою, одна ранкова пробіжка…

Власне, й екскурсія на цей пагорб могла би не відбутися - військові довго зважували, наскільки це безпечно.З міркувань безпеки також довелося відмовитися від проведення фестивалю у приміщенні школи, як планувалося спочатку — надто близько до лінії розмежування.
 

Війна очима лисеняти

Організатори пообіцяли керівництву гірсько-штурмової бригади ЗСУ, яка тут стоїть, що учасники поводитимуться обачно і з розумінням ситуації. Обережність і перестороги виправдані: 11 вересня, у 20-ті роковини теракту в американському Нью-Йорку, російські окупаційні війська обстріляли український Нью-Йорк. За допомогою безпілотника скинули міну 82 калібру. Дивом ніхто не постраждав.

Уламки сильно пошкодили кілька автівок, припаркованих неподалік Історико-культурного центру «Український Нью-Йорк».

Історико-культурний центр “Український Нью-Йорк”, що неподалік місця нещодавнього обстрілу

— Саме в день обстрілу Свято-Духівський храм Московського патріархату у лічених метрах від місця атаки, “за збігом обставин” був зачинений, — зазначає Крістіна і показує місце на газоні, куди влучила міна. «Прильоти» були і раніше — 15 липня, 13 вересня. Згадуючи про ці обстріли, очільник Торецької військово-цивільної адміністрації, полковник СБУ Василь Чинчик у своєму виступі подякував військовослужбовцям, завдяки яким вдалося провести фестиваль у Нью-Йорку, та активістам, які не залишилися осторонь.

— Я впевнений, що перемога за нами, — звернувся він до гостей фестивалю. - Обстріли можливі кожен день, але в нас працюють гуртки, ось фестиваль проходить. Ми цілісна громада — і військовослужбовці, і пересічні громадяни. Гучніше, ніж йому, аплодували хіба що Сергію Жадану. 

— Якби серед місцевих не було патріотичних настроїв, тут давно була б інша “республіка”, — переконана підполковниця Катерина Корнієнко, яка несе службу в Нью-Йорку з червня цього року. Вона родом з Донеччини — з Мирнограду (до 2016 року — Димитров).

Олена Мокренчук розповідає про свою книжку

Пресофіцерка Олена Мокренчук, що разом з Катериною торгує книжками у вестибюлі, нарікає, що місцеві діти не знають мирного життя, натомість розрізняють зброю за звуками обстрілів.

Щоб хоч трохи це змінити, вона пише дитячі книжки. Наприклад, розповідає про війну очима лисеняти — того самого, який сподобався Юрію Рибаку. Їй також болить те, що відбувається у рідному нині окупованому Сніжному.«Ви ж розумієте, що вже виросло покоління, яке України не знає? Скільки вас (українську армію. — авт.) ще чекати?» - переповідає вона слова родича, що там залишився.

Зібралися, домовилися і зробили

В організації фестивалю багато вирішували особисті знайомства та ділові зв’язки. Наприклад, Тетяна Пилипець, директорка львівської бібліотеки імені Романа Іваничука, запропонувала Амеліній допомогу в перевезенні учасників і гостей фестивалю — той самий автобус за кошти гранту, виданого Львівською ОДА. Її концепція — літературно-культурний десант. На отримані гроші возить львівських і не тільки письменників і митців на різноманітні заходи в різних куточках країни. Цього разу обрала Нью-Йорк.

Директорка львівської бібліотеки Тетяна Пилипець біля автобуса ”Львів-Нью-Йорк”.

— Такі ініціативи тримаються на спільних зусиллях кількох організацій. Якщо немає трикутника “громада — влада — бізнес”, нічого не вийде, — переконана Пилипець.

— З Танею Пилипець ми, здається, познайомилися в Краматорську, хоча обидві львів’янки, пригадує Амеліна. - Тетяна вже привозила артистів автобусом на “Кальміюс” (східноукраїнський літературно-мистецький фестиваль, який має на меті культурну деокупацію Сходу України — авт.).

З Сергієм Жаданом вона й раніше була особисто знайома. Подзвонила йому, щоби розповісти про свою ідею “Брехт&Джаз” і порадитися щодо музики. Першим назвала ім’я Марка Токара, і Сергій одразу погодився: «з Марком все, що завгодно!»

Організаторки, волонтерки та гості фестивалю

Ці двоє справді подвійно геніальні разом, вважає Амеліна. У майбутньому вона хоче привезти на свій фестиваль ще піаніста Фіму Чупахіна, який також співпрацює з Сергієм і зараз мешкає в американському Нью-Йорку.

Гурт «Очеретяний Кіт» Вікторія запросила, бо їх уже знали і любили на Донеччині. Учасники гурту викладали у рок-школі в Авдіївці і заїжджали раніше і до Нью-Йорка зі своїми учнями.

А ще напередодні фестивалю організатори влаштували зробили “День вчительки(-ля)” для освітян з Донецької області — зустріч з Оленою Стяжкіною та Сергієм Жаданом, під час якої було читання поезії, були лекції з історії, було дружнє спілкування.

Прощаючись із українським Нью-Йорком, я подумав, що дружині німецького підприємця, про яку йдеться у місцевій легенді, ці кілька днів у жовтні точно сподобались би.

Сергій ОДАРЕНКО, Київ-Нью-Йорк-Київ

Цей матеріал створено журналістами Texty.org.ua за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ІСАР Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку.
Зміст статті не обов’язково відображає погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.