Люди, чиї професійні обов’язки пов’язані з допомогою іншим, часто залишаються поза увагою суспільства. Ми можемо говорити про гострі соціальні проблеми, котрі формують ті чи інші тенденції в суспільстві. Дискутувати щодо ставлення до ключових груп, яким потрібна допомога. Висвітлювати історії тих, хто потребував та отримав допомогу. Але, на жаль, майже нічого не знаємо про тих, хто кожного дня працює на цій передовій — людських емоцій, страхів, розчарувань та надії. Тому наш проєкт пропонує придивитися до хелперів впритул, розгледіти нюанси їхньої роботи, відчути важливість та складність цієї діяльності.  

Ольга Ольшанська  працює координаторкою напрямку Регіональний розвиток та волонтеркою в інших проєктах громадської організації “Інсайт”. Організація має гасло - “Обери свій власний сценарій”. І Ольга вважає, що вже має важливу життєву ціль - допомагати людям з ЛГБТ-спільноти почуватися більш впевнено та безпечно у сучасному суспільстві. Але так було не завжди: на початку своєї трудової діяльності вона відчувала ненависть… до папірців та цифр.

Історія п’ята. Оля.

Не можу розчаруватися у тому, що роблю з задоволенням

Оля на хвилину замислюється, коли питаю, чи може вона назвати свою діяльність не просто роботою. Але відповідає щиро та з посмішкою, як говорять про щось давно вирішене та усвідомлене: 

- Для мене в таких професіях важливо, що в них насамперед суттю роботи є не гроші, а люди. Знаєте, у мене є досвід роботи в бізнесі: кілька років працювала в ІТ-компанії в фінансовому відділі. Батьки наполягали, що потрібно шукати роботу в теплому офісі, з папірцями. Але папірці та цифри я просто ненавиділа. Ось не було у такій діяльності нічого такого, що б я могла назвати своєї місією, від чого б залишився слід від мого існування, - згадує Ольга. - А у громадському секторі я вже сім років. І точно можу сказати, що допомагати людям та відчувати свою причетність до цього - важливіше. Це й про внутрішню благодійність, й про обмін енергії у всесвіті. Бо тільки тоді можна отримати внутрішній баланс та гармонію.

А після звільнення з престижної компанії Ольга на 3 місяці поїхала в іншу країну, щоб дати собі час подумати про шляхи та цінності. Згадує, що відчула Ізраїль дуже контрастним, якщо порівняти з Україною, бо там люди навіть комунікують один з одним по-іншому. 

- Досвід був дуже корисний. Повернувшись до Києва, я, фактично, почала все з нуля. Вирішила, що не буду більше працювати на когось. І знайшла всередині себе ту ідею, що в подальшому стало моїм бізнесом. Я відкрила студію, де втілювала в життя арт-об’єкти й успішно реалізовувала себе в цьому  майже 4 роки…

А потім в Україні почалася війна. Оля була однією з тих 13 активістів, хто у 2007 році ініціював організацію “Інсайт”, яка працює з людьми з ЛГБТ-спільноти. Увесь цей час до всіх заходів долучалася як волонтер. Але новий виклик змусив її діяти більш активно та цілеспрямовано. 

- Люди з Криму та сходу країни хотіли переїхати на більш безпечну територію. Особливо складно було трансгендерним людям, які вже мали зміни в зовнішності, але  документи ще не були замінені. Мене запросили координувати проєкт Шелтер для ЛГБТКІ+ спільноти. Для тих людей, які хотіли переїхати на більш безпечне місце та соціалізуватися у новому місті, яким потрібна допомога при переїзді з зон окупації та бойових дій. Я зрозуміла, що свій досвід та знання можу реалізувати в цій сфері: продумала деталі та разом з командою ми реалізовували цей проєкт, який успішно працював протягом 5 років, - каже Ольга.

Шелтер, завдяки якому вдалося прихистити понад 120 людей, закрився через різні причини. Через кілька років з початку війни, зменшився потік тих, хто хотів виїхати, а шукати фінансування було все складніше. “31 серпня 2019 року проєкт був закритий у зв’язку з браком фінансування”, - це останній запис на сторінці проєкту на сайті “Інсайту”.

- Порадилися з колежанками та вирішили, що прийшов час закривати. Але якщо буде потреба, зробимо ще раз, бо маємо дуже важливий досвід. Ми розуміємо тенденції: наприклад, що чоловіки активніше просять про допомогу, а жіноча соціалізація набагато складніше через негативний досвід, бо у жінок в цілому мало прикладів безкорисної допомоги. Знаємо, як важливо більше фокусуватися на допомозі трансгендерним людям, бо ця категорія часто залишається поза увагою. А ще - у нас є багато історій, які залишилися в пам’яті, - говорить волонтерка. 

Наприклад, як людина з селища в Луганської області, про яку розповіли організації, що там допомагали переселенцям. Там був трансгендерний чоловік, що не міг виїхати з окупації. Він вже якийсь час приймав гормони, мав зовнішність чоловіка, а в документах все ще зазначена інша стать.

- Людину там побили, дивом вдалося врятувався. Але потім три місяці взагалі не виходив на вулицю. Ми намагалися вивезти його звідти у різний спосіб, шукали знайомих, які його супроводжували, коли кількома машинами через іншу область виїжджали, домовлялися з прикордонниками. Звісно, нам радили перевдягнути його в жінку, сукню там, перуку… Але просто уявіть, як цій людині було важко морально.

Також запам’яталася дівчинка з Луганська, яка виїжджала двічі. Вперше вона написала в організацію, що приїхала і вже буквально стоїть біля офісу. Була пізня осінь, і Ольга, яка  вийшла її зустріти, була вражена: дівчина була у літньому одязі…

- Бо виїжджала вона під час обстрілів, тікала, у чому була вдома. Побула у нас кілька днів і почала збиратися назад. Тому що дуже хвилювалася за рідних, які сиділи під обстрілами у сховищах. І навіть не знала, чи живі. А через пару місяців повернулася, тоді ми зрозуміли, що вона почала втрачати слух. Ми всі разом збирали кошти їй на слуховий апарат, бо навіть коли вона шукала роботу, на співбесідах просто не чула, що їй кажуть. Зараз в неї все нормально, - говорить Ольга. 

Напрямок регіонального розвитку Ольга координує з 2015 року. Цей проєкт спрямований на ресурсну підтримку в регіонах, відкриття  ком’юніті-центрів, де люди з ЛГБТ-спільноти проводять зустрічі, лекції, дискусії та просто можуть бути собою. Це важливо, тому що в Україні у невеликих містах мало таких безпечних місць для спілкування. Зараз “Інсайт” має головний офіс в столиці та 9 представництв у регіонах ( в деяких з них є КЦ), і туди також можуть приїздити на заходи люди з маленьких міст та селищ.

Довго вагаюсь, щоб коректно сформулювати питання, хоча розумію, що в цій сфері громадської діяльності зазвичай опиняються ті, хто на власному досвіді стикався з дискримінацією та необхідністю боротися за свої права.

- Так, я відкрита лесбійка. Наша команда та більшість  координаторів в регіонах - відкриті. Тому що впевнені, що важливо говорити про це, а не приховувати, - пояснює Ольга, здогадавшись про причину мого зніяковіння. - Ми бачили, що світ буває іншим. І хочемо розвивати нашу країну та робити її відкритою. ЛГБТ люди були, є і будуть завжди. І ми, як усі, живемо тут, працюємо, сплачуємо податки. Тому не бачу причин, щоб це приховувати.

У розповіді Ольги майже не зустрічаються дієслова на кшталт “втомилася”. Хоча вона погоджується: робота з людьми має неабиякий вплив на емоційний стан хелперів. А якщо мати на увазі той тиск, який завжди супроводжує тему ЛГБТ, то навряд чи можна вважати цю діяльність безпроблемною, легкою та виключно позитивною. Але Ольга ділиться власним досвідом щодо проблеми емоційного вигорання, який допомагає їй багато років не відчувати сильного дискомфорту: 

- Емоційне вигорання для мене дорівнює розчарування в чомусь. Але якщо мені щось дуже подобається робити, як це може втомлювати? Не можу розчаруватися у тому, що роблю з задоволенням!  - пояснює вона. - Це не ідеалізація, це таке ставлення до своєї діяльності. В проєкті Шелтер були різні люди, бо моральні якості не залежать від орієнтації, освіти чи віку. Навіть після дуже складних ситуацій я не розчарувалася, а ще більше впевнилася, що люблю людей. Просто не треба очікувати вдячності: щось роби та відпускай у воду. А мій девіз - я це роблю й отримую насолоду. Тому, можливо, не відчуваю тиску або вигорання.

Ольга зізнається, що інколи її засмучує, що зміни, на які можна було б розраховувати, не приходять швидко. Але те, що вони вже є, вартує зусиль, які вона та її колежанки в це вкладають.

- Ось, ми намагаємося гуртувати спільноту, але не завжди щось виходить одразу. Вона залишається дуже закритою, є величезна внутрішня гомофобія, на жаль. Не всі люди можуть про себе відкрито казати, бо бояться. Я думаю про ці свої почуття, але розумію, що маю робити свою справу, поки є ресурс. Бо хто ж це буде робити? Звісно, для когось це просто робота. А для когось — сенс життя. Для мене ось такий сенс — робити те, від чого в Україні, де я живу зі своєю сім’єю, зі своєю партнеркою, ставало б краще, а суспільство змінювалося б. Думаю, за 10-15 років у нас будуть такі права як в інших цивілізованих країнах. І в цих змінах буде моя частинка. Мій рецепт успішної роботи хелпера — дивитися вперед, помічати зміни, любити свою діяльність.