Якщо є в українському календарі найдитячіше свято, то це 19 грудня – день святого Миколая. Чи не кожна сім’я готує подарунки власній малечі, а окрім цього, багато хто  – і дітям, які з різних причин знаходяться зараз в інтернатних закладах. Здебільшого це солодощі та іграшки, іноді – одяг, канцелярські товари, інші речі, яких ці заклади можуть потребувати. І лише зрідка – те, чого насправді бракує дітям, які упродовж майже усього свого життя спілкуються із обмеженим колом рідних, лікарів, вихователів.

Увага, щира зацікавленість, спілкування, поради – це ті безцінні дари не лише на свято Миколая, а й на щодень, які хотіли би отримати вихованці інтернатних закладів. І для того, щоб дарувати це, необов’язково ставати їхніми усиновлювачами, опікунами, наставниками. Кожний може стати їхнім старшим другом.

Знайомтеся: Віктор Дворецький. Старший науковий співробітник Білоцерківського краєзнавчого музею, пресвітер релігійної громади адвентистів сьомого дня, а головне – приятель вихованців Білоцерківського дитячого будинку-інтернату (Білоцерківського ДБІ). Віктор уже понад 11 років опікується дітьми та молоддю з інвалідністю. Майже кожний може долучитися до соціалізації та розширення можливостей дітей з інтернату, вважає Віктор, і ділиться власним досвідом.

- Народився я у Німеччині, в родині військового. А до Білої Церкви потрапив вже коли пішов до школи. Серед однокласників, однолітків були і товариші з інвалідністю. Діти бувають жорстокими: дехто з них сміявся, я – навпаки, підтримував з ними стосунки. І так сталося, що роки по тому відчув потребу допомагати тим, кому складно. Розпочав із обласного будинку дитини Білої Церкви. Уперше я туди прийшов 2005 року. З того часу із товаришами буваємо там – концерти проводимо, свята влаштовуємо, конкурси, допомагаємо ліками, іншими речами, в яких є потреба.

А через кілька років, 2007-го, можливо, згадуючи своїх шкільних друзів і пам’ятаючи, як вони потребували спілкування, Віктор та його однодумці прийшли до керівництва Білоцерківського ДБІ, де, зокрема, перебувають і діти зі складними формами інвалідності, та запитали, чи можуть бути чимось корисними.

- Спочатку я звернувся до Алли Георгіївни Верещак, директорки будинку-інтернату. І вона одразу поцікавилася нашим баченням та планами. «Якщо ви не маєте конкретної мети і хочете спробувати – це одне. – сказала Алла Георгіївна. – Можна разово зустрітися, ми тоді наших дітей попередимо і налаштуємо, що ось просто один концерт, просто одна зустріч. Якщо якась мета є – не одна-дві зустрічі, а постійне спілкування, то це зовсім інше!». І тоді я подумав, кажу, ми розраховуємо на тривале спілкування. «- Обдумайте! – знову попередила Алла Георгіївна. – І якщо справді так, то… Тоді можна почати». Дала нам кілька тижнів. І ми почали.

Окрім зовнішніх чинників, були ще й внутрішні.

- Коли чесно, були у мене певні побоювання – як я сам сприйму і відреагую на побачене. Адже знав: там виховуються діти та молодь з інвалідністю. Це вже цілком дорослі діти, і я розумів, яка це відповідальність. Я переживав за те, що ось познайомлюся, і якщо все піде добре, чи я зможу постійно, довгостроково з ними бути? А ще були побоювання і щодо іншого: доводилося спілкуватися і з пацієнтами психо-неврологічного диспансеру. У мене був певний досвід, я остерігався несподіваних реакцій.

І під час першого нашого візиту до Білоцерківського ДБІ ми з однодумцями попросили, щоб, по-перше, зустріч відбулася із старшими вихованцями – з ними простіше, усе ж таки вони стриманіші. А по-друге – щоб це була досить велика аудиторія. Нам запропонували актовий зал, він був майже повний – десь чоловік 80 глядачів було. І це був наш перший контакт – не просто один на один, а така ніби масова зустріч. І вже по завершенні концерту із конкурсами до нас підійшли кілька вихованців – самі, з власної ініціативи. І ми почали спілкуватися. Домовилися про наступну зустріч – уже вужчим колом. А за якийсь час – знову наш виступ в актовому залі. І ось таким чергуванням «виступ-вузьке коло» стало легше налагодити спілкування.

Згодом з’ясувалося, що в будинку-інтернаті є своя футбольна команда. Віктор став тренуватися разом із хлопцями, запрошував до цих тренувань своїх знайомих. І хоча команда існувала давно, але лише останнім часом з’явилася певна стабільність у розкладі тренувань – щонайменше раз на тиждень. Чи й кілька. Окрім змагань в Україні, хлопці-футболісти Білоцерківського ДБІ встигли побувати на змаганнях подібних команд у Польщі. І в тому актовому залі, де колись Віктор вперше виступав із своїми однодумцями перед вихованцями Білоцерківського ДБІ, сьогодні є ціла шафа із переможними кубками.

Звісно, далеко не усі можуть допомагати так довго – упродовж 11 років – і так наполегливо. Але кожний може зробити бодай невеликий, та свій внесок у добру справу. Вихованцям інтернатів, серед яких багато хто втратив контакт з родиною, важливо знати: є люди, які вислухають, порадять, чогось навчать.

Чому ця потреба стає такою гострою зараз? В Україні триває реформа інтернатних закладів, і громади усе активніше залучатимуться не лише до надання необхідних соціальних послуг дітям з інвалідністю та сім’ям з такими дітьми, які потребують підтримки та допомоги, а й до включення дітей та людей з інвалідністю в життя місцевих громад. Білоцерківський ДБІ став одним із 8 інтернатних закладів Київщини, трансформація якого відбувається зокрема в рамках проекту «Модернізація системи соціальної підтримки населення України» спільно з Міністерством соціальної політики України та Київською обласною державною адміністрацією за підтримки Світового банку. Один із напрямків роботи - цілеспрямована співпраця із людьми, які прагнуть підтримати вихованців з інвалідністю і активним спілкуванням теж. Наприклад, у форматі «приятель дитини з інвалідністю».

Від наставництва така форма взаємин відрізняється неофіційним статусом та можливістю організувати не одну дитину, а цілу групу вихованців інтернату. Один із головних принципів – приділяти дитині чи групі дітей не менше 1 зустрічі на місяць. І це – цілком можливо, переконаний Віктор.

- Наприклад, наші дівчата-волонтерки опікувалися вихованками однієї зі шкіл-інтернатів. Приїжджали, проводили зустрічі, під час яких спілкувалися із дівчатами, щось радили щодо догляду за собою, наприклад, особистої гігієни, чи навіть використання засобів декоративної косметики. Недовго – хвилин 30-40. Але я помічав, що, окрім загальної групи, у декого з волонтерок поступово з’являлися там друзі.

Є у мене кілька знайомих студентів. Приходимо разом із ними на футбольні тренування. Близько спілкуватися із вихованцями чи у програмах брати активну участь їм, я бачу, поки що складно, але безпосередньо під час тренувань вони розкриваються – спілкуються, жартують. Тобто, виділяють кілька годин на місяць, спілкуються із хлопцями з будинку-інтернату, і їм це подобається. Є навіть такі, які вже років 7 ходять. Тобто, навчання закінчили , але продовжують ходити до дітей, займаються разом футболом. Є такі молоді люди, які приходять і спільно із вихованцями займаються хенд-мейдом – тим, що ми називаємо «поробками». І вихованці інтернату не лише розвивають дрібну моторику рук, а й отримують корисні навички: дехто з них із задоволенням шиє чи вишиває. Кілька ваших годин на місяць – і чиєсь життя може змінитися на краще.

Дехто бере участь у наших концертних програмах, допомагає, наприклад, проводити конкурси. І вже по завершенні ці гості підходять, фотографуються разом із дітьми, спілкуються. Тобто, ці люди не готові постійно приїздити, але коли такі концерти – раз на місяць, раз на півтора місяці, - вони можуть саме таким чином допомогти.

Просто варто пам’ятати, коли вагаєшся – пропонувати свою підтримку чи ні: 100 відсотків є такі діти, які просто чекають на вас. Їм украй необхідно мати комусь – брата, комусь  друга, комусь – батька навіть або маму. Я вже переконався: діти цього потребують і на це чекають. І якщо у когось є можливість просто поспілкуватися, у парку прогулятися… Їм не так ці цукерки, чи подарунки, чи призи потрібні, як мати якусь людину, якій можна просто подзвонити. Мені досить часто телефонують, пишуть. Цим дітям бракує ось такого друга. Тому немає чого боятися: якщо є бажання чимось допомогти – зробіть цей крок, подаруйте їм трошки часу і тепла!