Трохи більше, ніж пів року тому закінчився трирічний строк, протягом якого усі друковані ЗМІ публічних органів повинні були стати незалежними. 

Півроку потому

Трохи більше, ніж пів року тому закінчився трирічний строк, протягом якого усі друковані ЗМІ публічних органів повинні були стати незалежними. Ця реформа мала оздоровити медійний простір України, адже видання центральної та місцевої влади здебільшого озвучували позицію можновладців за кошти державного та місцевих бюджетів. І хоча формально роздержавлення вже офіційно назвали завершеним, частина державних видань досі існує. Намагання порахувати видання, що підпадають під Закон України “Про реформування державних і комунальних друкованих ЗМІ”, від самого початку було схоже на гру в хованки. Жоден реєстр не містить повної інформації про друковані ЗМІ. Жоден орган не взяв на себе ініціативу знайти остаточні цифри. Тому зараз, півроку після завершення роздержавлення, ми все ще не можемо підбити підсумки цієї реформи. 

Спроби стимулювати завершення реформи

У попередньому матеріалі ЦЕДЕМ було зазначено, що станом на 15 травня 2019 року чверть державних видань (38!), були зазначені у державному реєстрі, як друковані ЗМІ, засновані державними органами. З огляду на таку ситуацію, ЦЕДЕМ надіслав до Міністерства юстиції України звернення із проханням переглянути інформацію про ці видання і скасувати їхні свідоцтва про державну реєстрацію, якщо вони не були реформовані згідно з законом. На запити від ЦЕДЕМ Міністерство юстиції належним чином не реагувало, проте станом на 25 липня 2019 року, нереформованих державних видань у реєстрі залишилося 10. Цікаво, що замість того, щоб реформувати газету “Відомості приватизації” Фонд державного майна зареєстрував ще один ЗМІ з ідентичною назвою. Як це пройшло через руки Мін’юсту, відповідального за реформу, залишається загадкою.

Представникам Держкомтелерадіо вдалось отримати певну інформацію про долю нереформованих видань через власний запит. Відповідь Мін’юсту, як завжди, туманна: “прийняті рішення про перереєстрацію та визнання свідоцтв про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації недійсними”. Щоправда, незрозуміло, яких саме друкованих ЗМІ, адже вже очевидно, що не усіх, як цього вимагає закон.

Неофіційно офіційні друковані видання

Окрім цього, у відповіді Держкомтелерадіо Мін’юст повідомив, що 10 друкованих ЗМІ, відповідно до відомостей реєстру, є офіційними друкованими виданнями. Перевірити цю інформацію із відкритих даних неможливо, бо у параметрах пошуку немає такої категорії як “офіційне друковане видання”. Громадянам, які хочуть отримати офіційну інформацію доведеться самостійно перевірити чи це дійсно так. Більше того, навіть якщо ці видання названі офіційними друкованими, то у деяких випадках це незаконно. 

Наприклад, газета “Прикордонник України” та журнал “Кордон” належать Державній прикордонній службі України, яка, згідно з Законом, що регулює її діяльність, є центральним органом виконавчої влади. Згідно частиною 2 статті 10 Закону про реформування, на такі органи поширюється кількісне обмеження: перетворити на офіційне друковане видання можна лише один з друкованих ЗМІ такого органу. Відтак, Мін’юст мав би визнати свідоцтво одного з цих нереформованих видань недійсним. Натомість як орган, відповідальний за перереєстрацію, Мін’юст ігнорує пряму вимогу Закону про реформування. 

Більше того, ані на веб-сайті Державної прикордонної служби, ані на сторінках цих видань (“Прикордонник України”, “Кордон”) не зазначено, що вони є офіційними друкованими виданнями Державної прикордонної служби України.  При цьому, журнал “Кордон” названо “офіційним друкованим органом” служби. Обидва журнали порушують вимоги до наповнення видань, використовуючи творчу працю журналістів, замість опублікування лише офіційної інформації, як цього вимагає закон.

Верховний Суд України також називає свій журнал «Вісник Верховного Суду України» офіційним друкованим органом, згідно з окремим Положенням про це видання. Цікаво, що вже на сторінках цього журналу він має назву “офіційне науково-практичне видання”. Така термінологія не відповідає Закону України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”, згідно з яким органи влади можуть видавати саме офіційні друковані видання. Використання різних назв заплутує читача і не забезпечує належної правової визначеності для громадян. 

Окремої уваги заслуговує і протилежна ситуація, коли видання “Вісник. Офіційно про податки” назване на веб-сайті Державної фіскальної служби офіційним друкованим виданням цього органу, а, згідно з реєстром, воно засноване державним підприємством “Сервісно-видавничий центр”. Це також вводить в оману громадян, які можуть пов’язувати “офіційність” видання із гарантіями щодо змісту опублікованої інформації. 

Щодо змісту названих Мін’юстом видань, то 4 з них не відповідають вимогам до офіційних друкованих видань: 100% офіційної інформації. Водночас, ще 4 видання можуть стати прикладом для інших. Це 2 видання Державного підприємства “Український інститут інтелектуальної власності” (вже реформовані), видання Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації та Фонду державного майна.

Таємниці Книжкової палати або Де заховалися нереформовані видання?

Цікаво, що Мін’юст володіє інформацією про юридичне існування друкованих ЗМІ, але не про їхній фактичний випуск, як це може побачити Книжкова палата, що отримує обов’язкові примірники друкованих ЗМІ. 10 липня 2019 року на сайті Держкомтелерадіо було опубліковано Статистичні дані про випуск друкованих ЗМІ у 1 півріччі 2019 року, зібрані Книжковою палатою. Згідно з цим документом, за шість місяців після реформування в Україні видавалися 60 державних і 28 комунальних друкованих ЗМІ. 

Це дивує, адже з 1 січня 2019 року такі видання повинні були припинити свою роботу. Надіславши запит про доступ до публічної інформації до Книжкової палати, яка уповноважена збирати цю інформацію, ми отримали відмову. Спочатку ця інформація здалася заступниці директора цієї установи конфіденційною, потім – вона посилалася на те, що цієї інформації немає, як такої, бо її збирають “знеособлено” через кодування. Звернувшись до начальниці відділу видавничої справи Держкомтелерадіо, якому підпорядкована Книжкова палата, ми виявили, що хоча ця інформація і має бути надана на запит, але вона, скоріше за все, не наблизить нас до відповіді на питання: скільки державних і комунальних друкованих ЗМІ ще досі видаються. І є дві основні причини, чому. 

По-перше, для Книжкової палати не існує різниці між виданнями, заснованими державними підприємствами та органами державної влади. Лише останні підпадали під Закон про реформування, а тому цифра 60 не відображає кількості нереформованих державних видань. По-друге, редактори друкованих ЗМІ не завжди відповідально ставляться до формування вихідних даних. Наприклад, на сторінках колишньої комунальної газети можна знайти інформацію про те, що її засновником є райрада, хоча, якщо перевірити цю інформацію в реєстрі, то виявиться, що вона успішно пройшла реформування і, відповідно, не має потрапити в категорію видань, заснованих органами місцевого самоврядування. І навпаки: може існувати державне чи комунальне видання, засновники яких не надсилають обов’язкові примірники до Книжкової палати.

Тобто, так чи інакше, для того, щоб отримати справжню інформацію про результати реформування нам потрібно звести інформацію з Державного реєстру і дані Книжкової палати. Реєстр покаже, скільки видань існують юридично, а Книжкова палата – скільки з них насправді видаються. Порівняння дозволить “почистити” реєстр від неіснуючих видань і виявити ті, які виходять в світ без державної реєстрації. 

Яка відповідальність? 

Сподіватися, що реформування державних і комунальних ЗМІ завершиться саме по собі, не випадає. Відтак, у пошуку способів стимулювати гравців діяти ми доходимо до покарань. Наприклад, стаття 186-6 КУпАП передбачає відповідальність за таке порушення законодавства про друковані ЗМІ якухилення від перереєстрації друкованого ЗМІ у передбачених законом випадках. Цю норму можна застосувати до засновників видань, що підпадали під роздержавлення, але не здійснили перереєстрацію. За недотримання цих вимог передбачено накладення штрафу від 170 до 510 гривень. Повноваження скласти протокол про таке правопорушення щодо державних видань має Міністерство юстиції. Однак не схоже, що воно зацікавлене в тому, щоб стимулювати органи державної влади виконувати вимоги законодавства про пресу чи виконувати їх самостійно. 

Висновки 

Роздержавлення потрібно завершити. Існування державних і комунальних ЗМІ заборонене, і виконання цієї вимоги Закону про пресу залежить лише від Мін’юсту. Водночас, якщо реформа державних і комунальних ЗМІ і буде завершена, то вона не буде повною. По-перше, багато видань знайшли винахідливі способи залишитись під опікою органів влади. По-друге, перелік видань, які підпадали під сферу дії Закону про реформування, не охоплює друкованих ЗМІ,  заснованих державними і комунальними підприємствами. Для прикладу, Єдиний реєстр об‘єктів державної власності містить інформацію про 3272 державні підприємства. Зараз, згідно із законом, усі вони можуть мати власні друковані ЗМІ. Отож після формального завершення Мін’юстом усіх процедур з перереєстрації, можна розпочинати роботу над:

• Розробкою єдиних стандартів для офіційних друкованих видань та єдиного відкритого електронного бюлетеня офіційної інформації,

• Роздержавленням (extended version), яке охопить державні та комунальні підприємства і встановить чіткі правила використання коштів для інформування з боку органів влади.

  Катерина Кулина, Центр демократії та верховенства права