Дмитро Шерембей — голова найбільшої в регіоні організації людей, які живуть з ВІЛ «100% Життя». Організація бореться з епідеміями ВІЛ і туберкульозу в Україні, об’єднує 25 регіональних організацій. Щорічно 190 тисяч людей отримують підтримку від «100% Життя».

Як сьогодні йдуть справи з фінансуванням програм з протидії епідеміям ВІЛ і туберкульозу в Украйні?

Більшість людей в Україні не замислюється про те, звідки беруться гроші на охорону здоров’я. Спектр думок коливається від «нам все повинні» до «даром лікуватися — лікуватися даром». Насправді, відкрию вам очі: безліч звичних всім програм, особливо з інфекційних захворювань — ВІЛ і туберкульозу — фінансується якраз небайдужими до наших внутрішніх проблем міжнародними донорами. Вони оплачують соціальні послуги і дотують ліки, в той час як державний бюджет виділяє гроші на лікування.

Гроші йдуть не тільки на ліки, хоча вони, зрозуміло, тягнуть на себе левову частку витрат. Міжнародні донори оплачують тренінги для лікарів та медпрацівників; соціальні послуги для пацієнтів з догляду та підтримки, які надають громадські організації, та багато інших речей, непомітних на перший погляд, але які цеглинка до цеглинки утворюють ту греблю, що стримує натиск епідемії.

Яка роль держави і який внесок держбюджету в програми з протидії ВІЛ та туберкульозу?

Більше 15 років донори тягнули цю лямку самі — Глобальний фонд по боротьбі з туберкульозом, СНІДом та малярією, USAID, PEPFAR (план президента США по боротьбі з епідемією СНІДу), CDC - американський центр по контролю за захворюваннями, та багато інших.

Але треба визнати, що терпіння і ресурси міжнародних донорів не безмежні та не готові виливатися на Україну нескінченним грошовим потоком. Знаменита аналогія з рибою і вудкою якомога краще підходить до опису цілей донорів. Підтримка соціальних та державних інститутів, розвиток їх до такого стану, що дозволить їм функціонувати стабільно — ось до чого прагнуть міжнародні організації. Деякі успіхи вже є — особисто віце-прем’єр-міністр України Павло Розенко взяв під контроль ситуацію з епідемією в країні, витрати на охорону здоров’я зросли на 5%, другий рік лікування пацієнтів з ВІЛ і туберкульозом переважно фінансується державою. Але, крім лікування, пацієнтам необхідно мати комплекс соціальних послуг з догляду та підтримки — механізм їх закупівлі, в тому числі в неурядових організацій, був розроблений зовсім нещодавно. А це найважливіша складова боротьби з епідемією: допомога пацієнтам, підтримка, що є запорукою утримання їх на лікуванні.

Що потрібно зробити для того, щоб фінансування повністю перейшло на держбюджет?

У 2017-му році Україна проходила черговий раунд заявки до Глобального фонду (ГФ) боротьби зі СНІДом і туберкульозом на отримання донорської допомоги. Була запропонована формула 20-50-80, так званий План Переходу, який передбачав поетапне скорочення грантового фінансування від Глобального Фонду та поступову заміну фінансових потоків. У перший рік грант ГФ покриває 80% витрат, а держбюджет — 20%, другий рік витрати діляться 50/50, а на третій вже 80% попереднього фінансування йде з бюджету України.

Але, як я вже згадував вище, питання Плану Переходу не тільки у фінансуванні. У першу чергу, це побудова стабільних державних і громадських структур, здатних функціонувати й після того, як донори підуть з України рятувати людей десь в іншому місті. Просто виділити гроші недостатньо: треба поміняти законодавство, навчити людей, побудувати життєздатні організації громадянського суспільства, здатні відстоювати свої права самостійно.

Ми доклали максимум зусиль, для того, щоб План Переходу почався саме зараз. Разом з партнерами — Центром громадського здоров’я (ЦГЗ) і Стратегічною групою впровадження Плану Переходу при ЦГЗ, Альянсом громадського здоров’я, «Делойт», фондом «Відродження», міністерствами охорони здоров’я та фінансів — ми підготували нормативну базу, прописали процедури, змінили фінансову політику, розробляємо національні програми з протидії епідеміям.

Зі сторони це виглядає так, як ніби ми рубаємо сук, на якому сидимо, махом відмовляючись від донорської допомоги. Але я впевнений, що Україна повинна стати на ноги і відмовитися від голки донорських фінансів.

Завдяки новим механізмам громадські організації можуть працювати з держструктурами, надаючи послуги з профілактики та підтримки у сфері ВІЛ уразливих груп.

Раніше в багатьох медичних установах вже були виділені ставки соціального працівника. Але практика показала, що в більшості випадків там працювали не кваліфіковані, дипломовані соцпрацівники, а ставку ділили між собою або медсестри чи родичі керівництва, або навіть співробітники реєстратури. Тобто за фактом, пацієнтам соцпослуги не надавалися, наші співвітчизники, які опинилися в складних життєвих обставинах, були за фактом нікому не потрібні. Гроші на ставки, які регулярно виділялися, були невеликими за мірками однієї зарплати. Але за мірками країни — зливалися в істотні фінансові потоки.

Що вже зроблено для впровадження Плану Переходу?

Насправді, План Переходу почався з громад, де люди зрозуміли, що соцпослуги для вразливих груп населення приносять користь реальну для громади. Піонерами стали Суми та Полтава, які першими стали фінансувати соціальні з місцевих бюджетом. І саме вони стали плацдармом для впровадження плану Плану Переходу, взявши на себе історичну роль змінити контекст. Парадигма змінюється, і якщо раніше ми ходили з протягнутою рукою, то зараз, завдяки ефективним державним закупівлям,  у нас є реальна економія коштів. Плюс, завдяки децентралізації, гроші з’явилися на місцях.

План Переходу став тим ключем, який відкрив двері для організацій громадянського суспільства до нових фінансових відносин з державою. Тепер люди будуть гарантовано отримувати якісну допомогу від держави на систематичній основі, а не від проекту до проекту. Адже послуга є ефективною, тільки її надавати на постійній основі. Наприклад, тестувати на ВІЛ необхідно регулярно, а не від випадку до випадку.

Ми вже заклали основу для стабільної співпраці неурядових організацій з державою, навчаючи організації і стимулюючи їх отримувати фінансування з місцевих бюджетів. Одним з найяскравіших прикладів є організація «Світло Надії» з Полтави. Спочатку на власному досвіді вони пройшли всі етапи і потім передали свої напрацювання безлічі НПО в Україні. Їх практики увійшли в основу Плану Переходу по всій країні.

Таким оглядом, вже багато неурядових організацій мають досвід роботи з державними грошима, вміють адмініструвати кошти, при цьому виконують важливу соціальну місію. Ми йдемо зі сфери активістів-волонтерів та нарешті дійшли до професійної соціальної роботи, за яку несуть відповідальність обидві сторони. Держава відповідає за добробут платників податків, а НПО - за результат роботи. Історично в Україні так складалися обставини, що між державою та неурядовими організаціями існувала конфронтація. Але зараз  вони стануть партнерами, як це й має бути.

Про які суми на соцпослуги йдеться?

Ціна питання — близько 300 млн. грн. щорічного держфінансування послуг громадського здоров’я для людей з ВІЛ і туберкульозом. За цими сухими цифрами стоять сотні тисячі людських доль, людей, які отримають шанс на гідне життя. А їхні близькі, врятовані від необхідності справлятися з бідою наодинці — на спокій, приватне життя й професійний розвиток.

 Цієї суми вистачить, щоб забезпечити мінімальний пакет послуг в сфері громадського здоров’я. Але я впевнений, що в Україні достатньо коштів, щоб розширювати цей список. Тільки треба правильно розподіляти кошти. Ми, «100% Життя» прикрили пару-трійку годівниць, на яких наживалися чиновники, обділяти стражденних. Тепер безліч людей отримають нові можливості, і епідемії ВІЛ і туберкульозу в Україні будуть ліквідовані. Адже життя і здоров’я людини має бути для держави пріоритетом номер один.