10 грудня щороку у світі відзначається Міжнародний день прав людини (Human Rights Day). Цього дня в 1948 році Генеральна асамблея ООН проголосила Загальну декларацію прав людини. Це був перший міжнародний документ, який задекларував основні права і свободи особистості. 

До цієї дати організовуються різноманітні заходи та акції на правозахисну тематику, які дають можливість дізнатися більше про свої права та шляхи їх захисту. Ми поспілкувалися з українським правозахисником, громадським діячем та головою Інституту «Республіка» Володимиром Чемерисом про те, що ж таке права людини і яке їхнє становище в нашій державі.

– Термін «права людини» чув кожен. Проте не завжди його значення розуміють коректно. Яке Ваше визначення терміну «права людини»? Що Ви вкладаєте в це поняття?

– Права людини – це вираження свободи людини. Коли з’явилися держави, правлячі класи встановили для людей обов’язки і заборони. Тобто можна говорити лише так, а не так. Вірити можна тільки у тих богів, а не у тих. Так робити не можна, а можна і треба працювати на пана. Усе це було потрібно, аби одні могли експлуатувати інших. А пригноблені не могли повстати.

Але у людини є прагнення свободи. І люди почали говорити, що вони мають право думати, говорити, вірити і діяти так, як вони бажають, а не так, як від них вимагають монархи та правляча аристократія. Говорити і повставати.

Концепція прав людини склалася в епоху Відродження. Права людини уявлялися як компроміс між вузькими рамками обов’язків і заборон та безмежною свободою. Тобто громадяни можуть користуватися своїми свободами, але у певних межах. Ці межі встановлюються державою. Але з іншого боку, держава забезпечує і охороняє ці свободи. Такі з одного боку обмежені, а з іншого боку забезпечені свободи, як правило, називають правами людини.

Уперше права людини були записані в законах під час американської та французької революцій, тобто повстань на захист свобод – Декларації незалежності США (1776) та Декларації прав людини і громадянина (1789). Ці декларації проголосили свободу совісті, слова, об’єднань, зібрань. Навіть – право на повстання.

Протягом ХІХ століття низка європейських країн записала у своїх законах соціальні права: на працю, освіту, охорону здоров’я, пенсії, відпочинок.

Зрештою, 10 грудня 1948 Генеральна асамблея ООН проголосила Загальну декларацію прав людини. Ця декларація – збірка основоположних прав (включаючи право на повстання), яке вибороло собі людство протягом тисячоліть. Але перелік прав, записаних там, не є вичерпним. У перебігу розвитку цивілізації з’являється необхідність захистити права, які раніше навіть не уявлялися правами. Наприклад, свого часу людство не уявляло собі, що жінки, ЛГБТ – спільнота, тварини можуть мати якісь права. 

– На законодавчому рівні які основні документи, міжнародні та в Україні, регламентують права людини?

– Найперше, ми маємо Конституцію, яку я мав честь ухвалювати 28 червня 1996. Другий розділ Конституції (статті 21-68) цілком присвячений правам, свободам та обов’язкам людини. Знову ж, перелік прав та свобод у Конституції не є вичерпний. Ваше право, якщо воно навіть не зазначене у законодавчих актах і документах, все одно має бути забезпечене державою.

Щодо низки конституційних прав Верховна Рада України ухвалила закони, які регламентують здійснення, захист або обмеження цих прав. Але Конституція – закон прямої дії. І навіть якщо немає спеціального закону, який регламентує якесь право, громадяни можуть його реалізувати, посилаючись на відповідну статтю Конституції. І якщо спеціальний закон якимось чином протирічить Конституції чи обмежує право порівняно з Конституцією, діє Конституція.

Важливо ще розуміти, що ст. 92 Конституції проголошує, що визначати права, свободи і обов’язки може лише закон (Конституція теж закон). Тобто органи місцевого самоврядування, місцеві адміністрації, Міністерство внутрішніх справ чи навіть президент своїми указами не можуть втручатися у ваші права.

Україна також ратифікувала (дала згоду на застосування) міжнародні документи з прав людини. Зокрема, європейська Конвенція про захист прав і основних свобод (1950), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966). Ці міжнародні угоди, таким чином, є частиною українського законодавства і мають пріоритет над законами України.

Загалом можна сказати, що на рівні законодавства права українських громадян добре захищені. Але попри це, треба сказати, що ми маємо систематичні порушення громадянських і соціальних прав в Україні. Порушень насамперед тому, що держава не поспішає виконувати ці закони.

У таких випадках порушення державою прав громадянина, той може звернутися до Європейського суду з прав людини. Рішення цього суду є обов’язковими для виконання державою. Більше того, вони є джерелом права в Україні. Тобто українське законодавство і діяльність органів законодавчої влади та судів мають базуватися на рішеннях Євросуду.

– Які чинники можуть впливати на становище з правами людини в країні?

– Чинники зазвичай є зовнішніми і внутрішніми. Окрім Євросуду, є така суттєва річ – звернення міждержавних організацій (ООН, ЄС, Рада Європи), урядів демократичних країн та міжнародних правозахисних організацій (передусім таких авторитетних, як Human Rights Watch) до української влади. Саме такі звернення дозволили звільнити з в’язниці івано-франківського журналіста Руслана Коцабу, звинуваченого у державній зраді лише за те, що оприлюднив свою думку у мережі Інтернет щодо війни на Донбасі. Саме ці зовнішні чинники постійно говорять про тиск на журналістів, ЗМІ та загрозу нацизму в сучасній Україні.

Але найбільш дієвий чинник – це внутрішній. І це – не звернення до судів чи правоохоронних органів. Найдієвіший чинник – самоорганізація громадян у боротьбі за свої права. Наприклад, у 2010-13 роках коаліція громадських організацій «За мирний протест!», створена за ініціативою Інституту «Республіка», не дала ухвалити закон, який би обмежував в Україні свободу мирних зібрань.

– Якщо звернутися до українського контексту, які права людини зараз у нашій країні потребують захисту найбільше?

– Усі. Після Майдану 2013-14 ситуація з правами людини в Україні значно погіршилась. Про це свідчить і те, що Україна займає одне з перших місць за зверненнями до Євросуду, і те, що в абсолютній більшості за результатами цих звернень Євросуд констатує порушення державою Україна прав своїх громадян.

Найбільші проблеми:

• Свобода слова і права журналістів (побиття, ув’язнення та судові процеси над журналістами: Коцаба, Муравицький, Василець, Тимонін, Гліщинська, Будило та багато-багато інших), блокування і підпали телеканалів, обшуки і позбавлення ліцензій низки ЗМІ, які ретранслюють різні точки зору. Фактично, в Україні встановлена цензура, яка контролює зміст журналістських матеріалів та забороняє фільми і книжки.
• Свобода вираження поглядів, об’єднань та мирних зібрань. Головну роль тут зіграв ухвалений 2015 так званий закон про «декомунізацію», який фактично заборонив в Україні погляди, що підтримуються значною часткою українців, та політичні організації, які висловлюють ці погляди. Нині в Україні практично неможливо провести мирні зібрання з наступною тематикою: антивоєнною, лівою, зібрання соціального протесту. Неможливо, бо такі зібрання піддаються насильницьким нападам з боку ультраправих та відверто нацистських угруповань при бездіяльності або навіть сприянні поліції. Цього року вперше до 5 років ув’язнення засуджено громадянина (Е. Коваленко, Херсон) за зміст виступу на мітингу.
• Права національних меншин. Закон про освіту, який значно обмежує представникам меншин отримувати освіту рідною мовою, нещодавно був розкритикований Венеціанською комісією.
• Трудові та соціальні права. Ухвалення парламентом цього року низки «реформ»  –пенсійної, медичної, освітньої, плани найближчим часом ухвалити новий Трудовий кодекс, є обмеженням цих прав і фактичним демонтажем соціальної держави в Україні.

– Що робити, якщо людина опинилася в ситуації, коли її права порушені? Куди чи до кого слід звертатися?

– Найпопулярніша відповідь на це питання – звертайтеся до суду. І я не буду оригінальним. Звичайно, звертайтеся до суду. Але поряд з цим додам: шанси відновити своє право або добитися компенсації за порушене право у нас, за оптимістичними прогнозами, 50 на 50. Шанси різко зростають, якщо ми звернемося до Євросуду. Але для цього треба пройти усі національні судові інстанції аж до Верховного Суду. І почекати років 5, поки Євросуд розгляне справу (Євросуд насправді дуже завантажений, зокрема, справами з України).

Тому найефективніший шлях – самоорганізація у боротьбі за свої права. Боротьбі, зокрема, засобом мирних зібрань та виборів.

– На Вашу думку, чи достатньо обізнані українці зі своїми правами та шляхами їх захисту в разі необхідності? Що потрібно робити, аби громадськість зналася на цьому питанні краще?

– Обізнаність на дуже низькому рівні передусім тому, що в Україні досі не було якихось державних навчальних програм з прав людини. А правозахисні організації, навіть при підтримці міжнародних донорів, не можуть охопити своїми зусиллями значну частину українців.

Особливо перешкоджає обізнаності в галузі прав людини пропаганда, яка домінує у ЗМІ протягом останніх років. Ця пропаганда базується на «патріотичній» та «ринковій» ідеології і постійно переконує нас, що правами та свободами можуть користуватися не всі, а лише правильні патріоти. Що для процвітання країни необхідно обмежити свої соціальні права і лише працювати на «ефективних менеджерів», яким має належати основний капітал України.