Інтерв'ю з письменницею, перекладачкою та громадською діячкою Лесею Мудрак. Цьому інтeрв'ю вжe кілька місяців, та самe зараз воно як ніколи вартe публікаціі на підтримку талановитого автора та громадського діяча у цeй нeпростий для нeї час.

- Ти - поетеса, письменниця, перекладач, критик, громадський діяч, і до того ж - природна актриса, ефектна жінка і мама чудової донечки. Як тобі вдається так ефектно виглядати і бути завжди різною? Тобі хтось допомагає із образами?

- Людина має бути красивою - як внутрішньо, так і в зоровій "обгортці". У юності не знала, як правильно вдягатися, чепуритися. Тому зараз, коли маю нагоду близько спілкуватися з фаховими дизайнерами Анною Сорель, Юлією Флаєр, Наталією Бойко, коли вони мене видозмінюють, експериментують, - я щаслива. Я їм вдячна за те, що, коли навіть не маю ні копійки грошей за ту, чи іншу вдяганку, вони, розуміючи ситуацію, завжди ідуть на поступки і готові річ дати в кредит. Бачити і відчувати себе щоразу іншою - це кайф.

- В чому твій секрет успіху? Як встигати все?

- Насправді я взагалі нічого не встигаю! Роблю десять справ водночас. Щось виходить краще, щось гірше – таке життя. До речі, і в житті, і в творчості я - надто емоційна. Чомусь беру на себе відповідальність зробити цей світ добрішим, світлішим... Думаю, що ще лишилися в ньому такі романтики, як я (хоч їх меншає). Ставлю для себе високі цілі. І рогами пробиваю стіни.

- Ти ще зовсім молода жінка, але той слід, який ти вже залишила в українській і світовій літературі, вражає: будучи секретарем по роботі з молоддю НСПУ ти втілила в життя велику кількість прекрасних проектів для підтримки творчої молоді. Розкажи про ті, що запам’яталися найбільше.

- Ну, я ще жива поки (сміється)! Так, правда, цікава робота була. Але я продовжую свою справу будучи «непричетною» до «великих чиновників» НСПУ. Уже за кінець 2016 і 2017 рік вдалося спільно з видавництвом «Самміт–книга» очолити оргкомітет, розробити положення, бути модератором конкурсу на сільську та аграрну тематику ім. Г.Тютюнника. Крім того, наприкінці року стала автором і модератором проекту «Вечеря на 12 персон» (спільно з класиками житомирської школи прози та прозовим літературним угрупуванням «Свідки слова»); у травні – автором  акції Фонду культури України, до Днів перепоховання Тараса Шевченка «Шевченко і сучасники», на якому найяскравіші представники політично-громадської еліти та молоді поети були нагороджені пам’ятними медалями «За вірність заповітам Кобзаря». А тими проектами, що були реалізовані попередньо – можна ознайомитися у Вікіпедії.

- Чому ти так багато уваги приділяєш саме роботі із молоддю?

- Бо сама тяжко входила в літературне середовище. Мені хочеться убезпечити талановитих авторів від бруду і негативу. А сильних – підтримати максимально.

- Чи отримала ти подібну підтримку свого часу?

- Якщо говорити про літературу, то моє входження в неї було непростим. Було страшенно тяжко: мегакруті молоді автори, різні літтусовки... Розуміла, що серед такого жанрового, стилістичного, виконавського розмаїття, головне - не загубитися. Шукала свій голос. І, якби не люди, які мене щиро підтримали, підставили своє дружнє плече, - мене могло би не бути, як письменника (доброго чи поганого - час покаже) і як суспільного діяча...

Я досі завдячую відомому прозаїку В'ячеславові Медвідю та його чудовій родині за те, що відкрили для мене зовсім ІНШЕ слово, його душу й тіло, вертикалі-горизонталі; вдячна покійному (світла пам'ять!) Петрові Осадчуку, за те, що опікувався. Петро Ілліч завжди залучав мене до виступів, вчив мистецтву донесення своїх творів публіці, модерації. Дякую і Миколі Семенюку, який редагував мої тексти, першу рецензію на які, у 2006 році, написав мій давній друг Дмитро Дроздовський. Вдячна Любові Голоті за щирість і материнське ставлення; Сергію Пантюку за «відкриття» мене, як мисткині, на смолоскпівському семінарі; Василю Клічаку за незабутнє видання «Оголеної самотності». Василеві Рубану за перший есей про мою нетиповість і відважність. А особливо - академіку Миколі Жулинському за багаторічну віру в мене. Можу говорити про багатьох. Але то були вже інші етапи, інші виміри. А все перше - воно - особливе. Скільки би мені не було років - завжди прихилятиму голову перед їхнім ДОБРОМ.

- Напевно, талановита людина завжди знайде підтримку. Як відомо, якщо учень перевершив свого учителя… - це плюсик до його карми.

- Ти знаєш, деякі молоді автори вважають, що їх, таких неповторних і геніальних, за щастя підтримати. Друзі мої, будьмо чесні: геніальні люди народжуються ой як рідко... А ми з вами, плюс-мінус, перебуваємо в єдиному небесному реєстрі. І Ніхто Нікому Нічого Не Зобов'язаний. Нагороди, премії, переклади на інші мови, насправді, нічого ще не означають. Це - справа випадку, фортуна. Самі знаєте, що тільки 50% з них - заслужені. Тому оці зашкалені АМБІЦІЇ деяких літераторів - показник зверхності, і не більше.

Особисто я, якщо я когось підтримую, - роблю це без будь-яких прагматичних міркувань. Важливо підтримати сильних. Бо слабких ми підтримуємо все своє свідоме життя. І кожен з нас має право обирати, кого вести за собою, а від кого відмовитися. Але це не означає, що "інші"- гірші від тих, хто - під твоїм крилом. Може і навпаки... Та ти повинна сама обирати - помилятися, розчаровуватися, але не відмовлятися. Бо творчі люди - егоцентристи, нарциси. Мало хто готовий простягнути руку допомоги. Тому цінуймо те, що маємо...

- Який зараз вектор діяльності Лесі Мудрак як суспільно-політичного діяча?

- Проектною діяльністю я продовжую займатися. Крім того, я є помічником-консультантом депутата ВРУ. Окрім проблем культури, доводиться цікавитися тим, що нині відбувається в освіті.

- Деякий час у твоїй творчості була пауза. Чому?

- Можна би було писати, але я не люблю графоманити. Вважаю, якщо письменник не здатен написати текст хоча би того рівня, як попередній - краще зупинитися взагалі або спробувати себе в іншому жанрі. Мені, чесно кажучи, зараз дуже прикро читати графоманські тексти тих людей, які для мене, юнки, були відкриттям, які нашу літературу вивели на світову арену. Я маю на увазі шістдесятників.

- Також помітно розширився твій жанровий діапазон. Наразі ти здебільшого працюєш в жанрі мікропрози. Як тобі зараз пишеться?

- Спокійніше, але надривніше. У прозі я намагаюсь викричатися на папері. Моя специфіка – своєрідний безсюжетний емоційний потік свідомості. Чи вийде із мене гарний прозаїк – не відаю. Історія літератури все врівноважить.

- Чи ведеш ти якісь рубрики, чи маєш власний блог?

- Час від часу дописую на Ресурсний центр ГУРТ. Але на Facebook маю величезну аудиторію, до 9 000 людей, тому моя сторінка там і є певною платформою для відпочинку і роботи.

- Ти є учасницею численних конференцій, фестивалів, літфорумів, теле- та радіоефірів, автором передмов, критичних статей і рецензій, організатором різноманітних літературно-культурних заходів… Навіщо ти це робиш? Чому не спиш, оббиваєш пороги інституцій, просиш, думаєш, переживаєш? Про що в кінцевому рахунку мріє Леся Мудрак? Що вона хоче змінити?

- Вважаю, що проблема культури не зводиться лише до літератури, на основі якої формувалася національна свідомість українців (варто пригадати значення творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Ольжича, В. Стуса та ін.). Вона стосується й інших сфер сучасного життя. Тому першорядне значення має культура політики, культура дипломатії, культура ідеології, культура економіки, культура виробництва і ринку, культура освіти і виховання, тощо.

Для прикладу: українські січові стрільці були унікальною армією, якої не було в жодній країні, складалися з інтелігенції (вчителі, студенти, поети, музиканти та ін.); вони не тільки перемагали противника на полі бою (варто згадати бій на г. Маківці), а й збагатили націю піснями, єднали її, відкривали школи, тощо. Засвоєння їхнього досвіду могло би бути корисним і для сучасників.

Не знаю, чи реально щось змінити. Але щось зробити - можливо. До цього і прагну…

Спілкувалася Галина Теличук