Олег Резанов: «Я забагато зробив заради незалежності, щоб аж так легко здатися»

Восени 2016 року Центр Зайнятості Вільних Людей запустив нову програму з працевлаштування людей із інвалідністю. Одним із її учасників став Олег Резанов. Цей текст про волю до життя, бо Олег зміг опанувати не одну мову, при цьому достатньо не чуючи звуків і слів, перевтілення «домашньої хворої дитини» на хлопця, здатного самостійно долати життєві труднощі. Це відверта розповідь про відносини в сім’ї, школі, виші, на роботі.

 ***

Колись у Донецьку я знав жінку, яка протягом свого життя встигла укласти фіктивний шлюб в Німеччині, аби створити там якесь підприємство  -  звідти походило її німецьке прізвище, за яким я її знав. По тому вона намагалася щось влаштувати в Ізраїлі. Її розповіді могли комусь видаватися дещо неправдивими, але я їй вірив. Я безпосередньо спостерігав той її стан, коли вона справляла враження людини у чомусь розумної, завзятої, натомість, загалом, як то мовиться, безталанної. Їй було близько сорока п’яти років і вона казала: «Мені здається, що усе в житті я робила неправильно».

“Зараз моя мати, з натяком на мої теперішні пригоди, може інколи сказати, що малечею я був достоту янголятком, але “виросло оце бозна-що”.

Що ж до мене, я не можу сказати, що усе в житті я робив неправильно. Принаймні, шкодувати про минуле, мабуть, не варто, натомість я свідомий того, що є й інші шляхи.

Я був надто спокійною дитиною. Зараз моя мати, з натяком на мої теперішні пригоди, може інколи сказати, що малечею я був достоту янголятком, але «виросло оце бозна-що». Власне, колись мене можна було лишити у кімнаті з конструктором і не перейматися протягом щонайменше кількох годин. Мабуть, це сприяло моїй відокремленості, яка підсилювалась тим, що в ті часи мою бабусю надзвичайно вражали кримінальні новини з газет, а «вулиця» вважалася за щось страшне і вороже.

Одного літа, у мій сьомий день народження раптом з’ясувалося, що я майже нічого не чую. Раніше, коли я був ще меншим, сестри моєї бабусі, що в них я інколи гостював, намагалися казати батькам про моє ліве вухо, яке зовсім не чує, коли я лягаю правим вухом на подушку. Власне, сестри бабусі вперше заходились розмовляти зі мною про це, але тоді інших явних проблем не було.

У сім років в той час йшлося про вступ до школи.

Я пішов до школи у вісім років  - майже рік мене обстежували, возили до Києва, навіть звертались до знахурок. Я вже дуже добре читав, у письмі мені, звісно, бракувало охайності, але загалом я не дуже розумів, навіщо потрібна та школа. Зрештою, на те вухо, де ще були якісь рештки слуху, мені почепили слухового апарата і скерували до звичайної загальноосвітньої школи біля нашого дому. Я цього не зрозумів.

“Тоді для мене це було вперше, ба навіть поруч зі мною чомусь ніхто не спромігся якось легко і корисно про це розмовляти, щось мені пояснювати”.

Слухові апарати тоді ще були дуже простими: вони брали усе, чого міг дістатись мікрофон, підсилювали те і давали до вуха разом із шерехом одягу, стукотом ліктів по столах тощо. Звук був дуже неприродний і плаский  -  не можна збагнути, звідки він лине, бо чує лише одне вухо. Я й досі деколи стикаюся з тим, що звук у певних приміщеннях якось розпорошується і я не можу його «вхопити». Тоді для мене це було вперше, ба навіть поруч зі мною чомусь ніхто не спромігся якось легко і корисно про це розмовляти, щось мені пояснювати. Напевно, лише тоді, коли мені було вже близько двадцяти років, я потроху починав розуміти, у чому саме мій світ відмінний від світу людини зі “стовідсотковим слухом”.

У школі раптом з’ясувалося, що читати краще за всіх у класі  - цього замало. Треба ще напружено дослухатися, намагатися збагнути, про що йдеться і, зрештою, писати диктанти, зокрема, з української мови. Моя ж родина суто російськомовна. Мені трапилась вчителька, якій була властива певна байдужість  -  зараз я сказав би, що їй, мабуть, було нецікаво з дітьми. За її сприяння моїх батьків викликали до школи, вони мали розмову з директоркою, яка пояснювала, що я мав би навчатися у спеціальному закладі, в інтернаті для дітей з вадами слуху.

“І нова вчителька раптом почала зі мою розмовляти”.

Моя мати відкинула таку пропозицію. На її думку директорка у такий спосіб вимагала хабар. Мати знала, що в інтернаті набагато гірша якість освіти. Водночас, мати уявляла, що інтернат  - це те місце, де я перетворюватимусь на людину, що спілкується переважно мовою жестів, на людину, яка великою мірою безпорадна у світі тих, що чують.

У третьому класі в нас змінилася викладачка. І нова вчителька раптом почала зі мою розмовляти. По тому я несподівано став відмінником, мене було залучено до участі в усіляких олімпіадах. Але ця вчителька не лише згодом пішла працювати до іншої школи, на іншім краї міста, вона також сказала моїй матері, що мій «потенціал» навряд чи можна «розгорнути» у цій звичайній школі, серед депресивного району, який, здається, якнайкраще пасував би до кримінальних новин у газетах, що вони так лякали мою бабусю.

Від п’ятого класу мене було переведено до приватного гуманітарного навчального закладу, де вивчали латину. А у нашому «п’ятому Б» було тільки двійко хлопчиків: я  -  «глухий», сором’язливий, якийсь ненормальний і з якоюсь дивною штукою на вусі та Едмон  - опецькуватий чорнявий хлопчина, який дуже непевно розмовляв російською з яскравим грузинським акцентом. Решта були дівчата. Почасти з дуже заможних родин. Напевно, є цілком природним, що я і Едмон були для них досконалими козлами відпущення, тож, мій грузинський «колега» пішов з тої школи трошки раніше за мене.

Далі я опинився у математичному класі дуже успішної великої школи, яку колись закінчувала моя мати. Спершу я намагався надолужити математику, по тому  - я переконався, що мені цікава хіба геометрія, проте алгебру я не сприймаю. Я був чи не єдиним учнем у класі, який добре давав собі раду зі стереометрією і завданнями з просторової уяви. Ще я там був чи не єдиним учнем, який брав участь у творчих конкурсах, писав оповідання, декламував вірші, згодом  - долучився до Малої Академії Наук з русистики. Мене оточували переможці математичних олімпіад, шахісти, комп’ютерні генії. Єдине математичне змагання, що в ньому я брав участь,  - це був конкурс «Кенгуру» зі Львова.

“Багато часу я змарнував, аби зрозуміти, що нема потреби чути кожне слово, що є люди, яких взагалі не варто слухати”.

Ще я й досі не знаю, до кого зверталась директорка того навчального закладу, коли пояснювала важливість «офісного стилю в одязі»: «Ви  -  майбутні менеджери компаній».

В цій школі я почав палити. Тоді, у школі мені здавалося, що паління якось сприятиме спілкуванню, натомість, я не спромігся порозумітися з кимось з мого тодішнього повсякденного оточення. Власне, я спілкувався переважно з дорослими, згодом  -  намагався уникати школи. Багато разів мені здавалося, що найкраща частина життя  - це сон. Прокидатися завжди було невимовно важко. Поза сном мене, приміром, дуже сварили, що я щось собі читаю у шкільній бібліотеці, замість чемно сидіти у класі на фізиці. І я щиро не розумів, чому це вважається за «злочин».

Колись у дитячому літньому таборі я багато спілкувався з чоловіком, який одного разу виснував: «Тож, якщо ти чогось не чуєш, тобі треба вчитись читати думки». Якщо я й досі пам’ятаю цей висновок, напевно, це справді була велика подія в моєму світогляді. Проте я не можу сказати, що «читати думки»  -  це велике щастя. Річ в тім, що я взагалі не можу беззастережно покладатись на звук, бо він у моєму випадку вкрай недосконалий, тому я змушений вдаватись до поєднань  -  зіставляти те, що чую, з тим, що бачу. Я мушу пильно придивлятись до роботи губ або артикуляції. Приміром, з викладачами це не завше зручно: дехто з них полюбляє походжати собі аудиторією, через що для мене почасти зникає робота губ, а звук розпорошується ще дужче.

“Там я мав змогу не соромитись себе, свого голосу, своїх емоцій”.

Багато часу я змарнував, аби зрозуміти, що нема потреби чути кожне слово (у книжці, приміром, я бачу кожне слово), що є викладачі і люди, яких взагалі не варто слухати. Що перепитувати  -  це не соромно, що, так, я не володію власним голосом так, як людина, яка добре чує, але мені не треба стидатися говорити.

Зрештою, колись в нас була викладачка, яка, здавалося, прискає отрутою. Деколи трапляються люди, що, промовляючи цілком пристойні слова, на виді унаочнюють якусь затамовану злість. Я ж навіть в цьому випадку змушений дивитись на людину, і намагатись налагодити якийсь надмірний зв’язок, щоби щось зрозуміти. І я уникав занять тієї викладачки, хоча в неї була дуже важлива для мене галузь. Одного разу я пив заспокійливі пігулки, аби змусити себе піти на цю лекцію, бо наближався іспит.

Ще у школі я побачив оголошення театральної студії. І пішов туди. По-перше, я потай мріяв бути актором, по-друге… це, зрештою, було одне з найкращих місць, де я перебував. Мені пощастило зустрітися з людьми, які з якогось дива заходились вчити мене добре розмовляти (люди з вадами слуху мають певні негаразди з мовленням), вчити скеровувати голос назовні, розмовляти як «диктор телебачення». Там я мав змогу не соромитись себе, свого голосу, своїх емоцій. Зрештою, я дуже захопився, адже лише там я почувався вільно й розкуто, але… мати заборонила мені відвідувати цю студію, бо школа і, зокрема, математика суттєво кульгали. Навіть зараз в мене викликає сором тодішнє зауваження: «Ти оце плануєш безкоштовно стрибати сценою, поки твоя жінка батрачить?». Згодом я однаково йшов до театру. Всупереч заборонам. Але я не наважився йти шляхом акторства.

Ще у школі я мав перші спроби працювати, бо грошей бракувало, а прохати у батьків мені було соромно. Коли я прохав грошей на нові ручки, отець міг обуритися, буцімто я забагато ними малюю. Прагнення працювати підсилювалося й тим, що у родині відбувалися такі собі баталії, зокрема, на мене впливало майже загальне переконання, буцімто мій отець  -  нікчема.

“Це було приголомшливе відкриття для мене: там було тепло взимку, там було безкоштовне харчування, кава і чай, там були цікавезні люди, там я вперше дізнався, що я можу розмовляти іноземною мовою”.

Оповідали, що батьки одружилися за рівних умов, але мати ставала успішною, а батько  -  ні. Звісно, показники «успішності» були доволі умовними. Отець не здобув вищої освіти, але він завжди працював: спершу на заводі, по тому  -  навіть в офісі, адже він добре знався на техніці і комп’ютерах. Батьки розлучилися, коли я закінчував школу, проте зараз легко помітити відлуння тієї історії: я соромлюся прізвища мого батька, тому, власне, у соцмережах, у скайпі надаю перевагу використанню прізвища моєї прабабусі за матір’ю.

І у той самий час мати, як то мовиться, прилаштувала мене працювати до великої іноземної компанії, де я попервах складав і копіював будівельні креслення. Це було приголомшливе відкриття для мене: там було тепло взимку, там було безкоштовне харчування, кава і чай, там були цікавезні люди, там я вперше дізнався, що я можу розмовляти іноземною мовою. І за це ще платили гроші. Насамкінець, з цією компанією пов’язаний мій перший запис у трудовій книжці і у моєму резюме: я був інспектором відділу кадрів і навіть заповзявся змагатись з купами паперу. Спочатку я таки створив єдину базу працівників у комп’ютері, хоча я не спромігся охопити усе на підприємстві, де була, звісно, плинність, де дехто працював кілька разів, а загалом було влаштовано до двох тисяч осіб. Звісно, я не мав жодних підлеглих, але до мене чомусь звертались по допомогу різнороби з будівельного майданчика, працівниці їдальні. Можливо, лише я уважно їх слухав і намагався щось робити зі скаргами, пояснювати щось іноземним керівникам, які не розмовляли російською.

Якщо підсумувати цей досвід, мені не завжди подобалося те, що я роблю. Це було вперше, коли в мене з’явилось стільки безпосереднього спілкування, і я збагнув, що воно мене надзвичайно виснажує. З іншого боку, я зовсім втратив розуміння вітчизняної освітньої системи. І зовсім не хотів до неї повертатись. Проте… мені довелося це зробити.

“Я знаю, що люди, які не чують від народження, мають силу-силенну проблем з мовою  - їм дуже важко зрозуміти принципи відмінювання, залежностей між словами. Я надавав великої ваги тому, щоб навчитися гарно розмовляти і писати”.

Вперше я, завдяки згаданій вище Малій Академії Наук, потрапив на бюджетне місце філологічного факультету Донецького вишу. Про платне навчання мови не було: «Ти ж розумник! Ти це можеш!». За підсумками першого семестру я навіть не намагався скласти іспити, мене було відраховано.

На загал, я обрав саме філологію, бо мене дуже цікавила можливість поглибити те, що я роблю майже щодня: досліджувати мову, як вона влаштована зсередини. Я знаю, що люди, які не чують від народження, мають силу-силенну проблем з мовою  - їм дуже важко зрозуміти принципи відмінювання, залежностей між словами. Я надавав великої ваги тому, щоб навчитися гарно розмовляти і писати. Той філфак мене дуже розчарував. Я й досі вважаю, що там робиться щось… несправжнє, неживе, а деколи й зайве.

Вдруге я потрапив до вишу, коли вже будівництво великої іноземної компанії закінчилося. Тоді я зрозумів, що, попри те, що я «хвора домашня дитина», я хочу бути самостійним, хочу жити окремо від матері і її батьків. Скидалося на те, що найбільш лагідний спосіб  -  поїхати навчатись до іншого міста. Так я опинився в Севастополі на філологічному факультеті. Я оселився в гуртожитку, де було чотири людини у кімнаті. І, зрештою, зазвичай мені було зле, внутрішнє напруження зростало, я не вмів давати собі раду з грошима, не вмів порозумітись з окремими викладачами і хворів.

“І у вересні 2012 року я опинився на вокзалі в Севастополі. Того дня я мав речі і щось близько трьохсот гривень”.

Першого ж року, коли ані в гуртожитку, ані у навчальних корпусах не було опалення, я одного разу зовсім втратив слух. Вперше в житті мені повідомили, що в мене отит, який поєднувався з гайморитом. А згодом дуже добра лікарка мені сказала, що, ймовірно, запалення спричинилося до незворотних змін, тож відтепер я не чутиму зовсім. Щоправда, по тому виявилося, що моєму слухові перешкоджала рідина у вусі, яка накопичується під час запалення, і «незворотних змін» насправді не було.

У Севастопольському університеті я витримав два роки, але цього разу батьки не дізналися про те, що я кинув навчання. І у вересні 2012 року я опинився на вокзалі в Севастополі. Того дня я мав речі і щось близько трьохсот гривень. Я не мав реєстрації у паспорті (мене було “виписано” з гуртожитку), не мав друзів, що мали б змогу тимчасово оселити мене в себе, і не мав жодних сподівань на добре помешкання. Так розпочиналося моє самостійне життя в Севастополі.

Я не почувався аж надто щасливим, але якось собі існував, хоча мені загалом є властивим впадати у розпач і перебільшувати усілякі негаразди. Я влаштувався касиром до супермаркету, проте за півтора місяці пішов звідти, бо чотирнадцятигодинний робочий день і старші касирки, які всякчас матюкаються, викликали в мене обурення. Тоді в мене було певне зачарування щодо набутих у великій іноземній компанії знань з трудового законодавства. Директорка супермаркету намагалася зі мною порозумітися, обіцяла вищу ставку через те, що хтось з відвідувачів написав про мене подяку до книги скарг і пропозицій. Але я тоді загалом не був надто витривалим  - для мене ті умови були суцільним жахом. Згодом, звісно, я зрозумію, що уся ця атмосфера є цілком звичайною, доволі поширеною і, зрештою, не найгіршою.

“Я замислився і зрозумів, що на думку спадає лише слово “незалежність”. І відповів, що я забагато зробив заради неї, щоб аж так легко здатися”.

По тому я влаштувався до крамниці тканин. Це було два заклади: на ринку і у торговельному центрі. Я мав забезпечувати вихідні двом працівницям, що робили там постійно. Це була не надто важка робота за тридцять гривень на день плюс відсоток від продажів. Але, по-перше, я був додатковим працівником і мої коліжанки не були зацікавлені у моєму зростанні, а, по-друге, багато жінок-відвідувачок вважали, що я некомпетентний, бо хіба ж чоловік може знатися на тканинах і оформленні фіранок, портьєр і ламбрекенів.

Коли в березні 2014 року у Криму стався референдум, мої батьки і родичі були переконані, що я отримаю російський диплом і паспорт, у Криму на мене чекають приголомшливі перспективи і, зрештою, все в мене буде добре.

Але я на початку квітня 2014 року поїхав до Львова. Знов майже без грошей, друзів і сподівань на помешкання. Я не одразу повідомив батьків і родичів, що я у Львові. Коли я мав чергову співбесіду в одному закладі громадського харчування, директор закладу після моєї розповіді спитав в мене: “А якщо батьки дізнаються і попросять повернутися до Донецька?”

Я не передбачав такого запитання. Я замислився і зрозумів, що на думку спадає лише слово “незалежність”. І відповів, що я забагато зробив заради неї, щоб аж так легко здатися.

Матеріал надано Громадською організацією Центр зайнятості вільних людей.

Матеріал опублікований у рамках спеціального медіа-проекту «Інформація для свідомих дій: почуй голос постраждалих внаслідок конфлікту на сході України», що  впроваджується Ресурсним центром ГУРТ за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США. 

Контакти

Share
Чи вважаєте цей матеріал корисним + Так 2  - Нi  

Коментарі

  •   Пiдписатися на новi

Мої активи

Нові можливості з ГУРТом!



Щоб розмістити свою новину, відкоментувати чи скопіювати потрібний текст, зареєструйтеся та на портал.