Реформа системи інституційного догляду та виховання дітей, розвиток сімейних форм опіки, розбудова соціальних послуг для підтримки та допомоги сім'ї - це виклик для України та одна із найактуальніших тем на сьогодні.

Валентина Ведровська – засновник та Голова Правління Благодійного фонду «Українська Галицька Фундація». Пріоритетним завданням фонду на найближчий рік є запуск процесу деінституціалізації та розвитку якісних соціальних послуг для сімей та дітей Львівщини. В березні УГФ з партнерами провели Першу Львівську обласну конференцію «Разом для дітей! Деінституціалізація та розвиток соціальної політики на місцях», що відбулася в рамках кампанії «Відкриваємо двері дітям», а тепер активно лобіюють створення робочої групи для напрацювання регіональної стратегії реформи інституційного догляду та виховання дітей.

– Валентино, таке складне слово «деінституціалізація»… Що ж воно таке?

– Ви праві, слово складне, як і процес, котрий воно розкриває. Деінституціалізація, яку ще скорочено називають ДІ – це процес реформування системи інституційного догляду та виховання дітей. Часто причетні до цього процесу через брак інформації сприймають ДІ, виключно як «закриття інтернатів». Та це не так! ДІ – це насамперед, створення превентивних та підтримуючих послуг для сімей та дітей, це пошук кращого рішення для конкретної дитини задля максимального захисту її прав та інтересів. Вивести дітей з інституції – це лише половина справи. Ключове завдання – зробити так, аби дітям не було потреби туди потрапляти.

– А чому це так важливо? Система інтернатів та дитячих будинків існує вже дуже давно. Вона вважається кращою послугою для забезпечення доглядом та вихованням дітей-сиріт.

– Поширені стереотипи! Зізнаюсь, ще кілька років тому, доки не занурилась в цю тему, також мала схожі думки. Що інтернат – це заклад, в якому держава забезпечує належний догляд за дітками, у яких з тої чи іншої причини немає батьків. Та реальна картина інша! На сьогодні в Україні в закладах перебуває менше 9 000 дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування, а це всього 8% від загальної кількості. Натомість – 97 000 дітей мають батьків. По Львівщині ця цифра крутиться в районі – 5200 дітей в закладах, з них 290 – статусні діти, що складає всього 6% від загальної кількості.

В Україні за останні роки набуло великих обертів всиновлення, створення ДБСТ та інших форм сімейної опіки за дітьми-сиротами та дітьми позбавленими батьківського піклування. Натомість, кількість дітей в закладах не зменшується. Статусних діток там заміняють сімейні, яких батьки віддають в заклад через матеріальні труднощі чи неспроможність виховувати їх, внаслідок порушення розвитку дітей або особливі освітні потреби.

Численними дослідженнями доведено, що інтернатна форма опіки згубно впливає на дітей. Лише 10% з них соціалізуються та реалізовуються в житті, інші ж поповнюють ряди знедолених, стають батьками дітей, яких відправляють в інтернат, мають схильність до залежностей, стають жертвами та винуватцями злочинів…

Та дослідження – то одне. А от коли ти бачиш це на власні очі, тільки тоді розумієш всі масштаби проблеми. Я знаю кількох дітей-випускників закладів, з якими зараз працює фонд. Одна дівчина 19-ти років вже чекає другу дитину від другого чоловіка. Під час вагітності вона палить, вживає алкоголь, а поводження зі старшим сином воліє бажати кращого. Один хлопчина є постійним гостем в райвідділках та лікарнях. Він не вміє вирішувати питання словами і в «будь-якій незрозумілій ситуації» просто затіває бійку. Вони та інші – живуть в страшній бідності, поняття не мають, що таке гроші, як їх заробляти та заощаджувати… Та це не заважає їм вживати алкоголь та інші речовини. Такого є багато, прикладів тисячі.

Висновок: інтернат з його колективним підходом, відсутністю прикладу сімейної поведінки, без розвитку самостійності, комунікативних навичок, відповідальності та фінансової грамотності – це, мабуть, найгірша форма догляду та виховання дітей.

– З цим зрозуміло. А що стосується дітей з особливими освітніми потребами, спеціальний заклад – це хіба не краще рішення? Наша освіта ще не готова до інклюзивності.

– І знову стереотип! Так, освіта, школи, садочки не готові. Але спроможність та результат спеціальних закладів також викликає певні сумніви.

І знову досвід та логічні умовиводи зі спостережень: уявімо заклад для дітей з вадами слуху. Діти там живуть, вчаться, сплять, їдять, граються, відпочивають… Вони 24 години на добу перебувають в середовищі 120 таких самих дітей, як вони і не мають жодної потреби «виходити в світ». Вони спілкуються між собою мовою жестів, вихователі та педагоги роблять те ж. В них нема потреби вчитися говорити, читати по губах чи правильно писати… (Саме письмо викликало в мене особливі емоції. Коли без кількох днів випускники не можуть сформулювати свою думку в речення і написати його. Про яке ЗНО чи вступи може йти мова?!) І тут причина не стільки в педколективі та вихователях. Знаю досить людей, які працюють ДЛЯ дітей і прагнуть їм добра. Та це природно і закономірно – для чого напружуватися, якщо в цьому середовищі нема такої потреби. Але є одне але: настає день виходу з інтернату в самостійне доросле життя!

Додамо до цього сказане раніше.

А ще, не варто забувати про такий момент: часто діти в закладах мають кращі матеріальні умови, ніж могли б мати в своїй сім’ї. Благодійники та меценати купують телефони, комп’ютери, одяг та все необхідне. Дітям привозяться подарунки, вони їздять на екскурсії та «оздоровлення»… І це все без особливих зусиль з їх сторони, а просто тому, що «це дитина з інтернату». При цьому мало хто дає дітям просто дружбу, спілкування та безпечну прив’язаність. На жаль, матеріальний подарунок не здатний їх замінити, а без них – тільки спотворює сприйняття світу дитиною. А потім ця дитина виростає в дорослого, який не знає ціни грошам і має впевненість, що йому всі щось повинні, адже він з інтернату. І це також закономірно – це поведінка, що формується умовами.

Інтернат – це не рік чи кілька років, це на все життя.

– В чому ви вбачаєте ключові виклики та перешкоди у впровадженні реформи?

– Ой. Їх багато, як і в будь-якій реформі. По-перше – це зміна, а зміни це завжди важко. Система, що працює десятиліттями, в якій задіяно сотні тисяч людей – від працівників закладів та батьків дітей, до компаній, що постачають продукти та громадських організацій, які «працюють» з закладами. Сьогоднішній стан справ, яким би він не був – є злагодженим і зрозумілим. Порушити його – це знищити систему. Тому треба спершу чітко знати, що будуємо взамін і максимально це всім пояснити.

Що стосується працівників закладів, то їх острах можна зрозуміти. До них прийшла інформація, що «інтернати закривають». Їх логічні думки: а що ж буде з нами? Часто в малих населених пунктах інтернат – одне з ключових місць працевлаштування, з якого живе половина села. На Львівщині працівниками інтернатних закладів є майже 4000 осіб. Також не варто забувати про приміщення. Часто це величезні будівлі, розраховані на 300 і більше дітей. Що з ними робити?

Не дарма також згадала і про громадські організації. Насправді, є дуже багато справді щирих людей, які роблять все для дітей, за що їм величезна шана і подяка! Та я особисто зіткнулася з розумінням того, що є люди, які не зацікавлені у вирішенні проблеми. Адже якщо не буде «діток в інтернатах», то на що брати гранти і гроші в благодійників? Інші ж – часто працюють несистемно та без комунікації між собою чи з органами влади. Працюють без довготривалої стратегії та співпраці, що значно знижує їх потенційну продуктивність.

Також проблемою є фінансування. Адже інтернатні заклади утримуються з державного бюджету, а всі соціальні послуги з підтримки сімей та дітей мають фінансуватися місцевими бюджетами. Зараз громади не зацікавлені в цих послугах. Їм легше відправити дитину в інтернат, ніж витрачати ресурси на сім’ю.

Це тільки вершина айсбергу. Та ключові виклики, як на мене, – це люди та гроші. Добре, що і одне, і друге можна вирішити. Людей – залучити, перекваліфікувати, продемонструвати альтернативу. Кошти – як мінімум, перенаправити.

– Що саме може замінити інтернати? До чого прагнути і чого чекати?

– Для початку – ми маємо прийняти та зафіксувати рішення, що все, що ми робимо має бути в інтересах дітей!

По своїй донці та з купи прикладів бачу, що для дитини найважливіше – це сім’я, люди, котрі за неї дбають, підтримують та сприяють розвитку. Відповідно, наше завдання в контексті реформи інституційного догляду та виховання дітей – це створення таких послуг на місцях, щоб максимально підтримувати біологічну сім’ю чи забезпечувати різноманітні сімейні форми виховання для діток, які не мають батьків чи не можуть з ними залишатись.

Що це може бути? Однозначно – дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім’ї, їх створення, супровід та підтримка. Далі – патронатні сім’ї, для тимчасового проживання дітей, доки не вирішиться проблема в їх біологічній сім’ї чи не знайдеться їм «нових батьків».

Також необхідно створювати в громадах центри соціальної підтримки сімей та дітей, які працюють на те, щоб попередити розпад сім’ї та запобігти потраплянню дитини в інтернат. При такому центрі може діяти відділення термінового вилучення (для дітей, яких необхідно забрати від батьків, котрі потерпіли від насильства чи втратили батьків). Малий груповий будинок – тут проживає до 10-ти дітей з вихователями, де діти самі готують їжу, та самостійно ведуть побут до моменту, поки їм не знайдуть сім’ю чи не попрацюють з поверненням в біологічну. Також тут передбачено відділення профілактичної роботи, яке включає службу підтримки матерів з дітьми (кімнати для жінок з дітьми, їх підтримка і допомога стати на ноги) та служба підтримки сім’ї, що проводить роботу з сім’ями, консультування, навчання, розвиток батьківських навичок, тощо. В Україні вже діє два такі центри – в Дніпропетровській та Київській областях, нам треба просто перейняти досвід. В Дніпровському центрі, до речі, майже вся команда – це колишні працівники інтернату, що пройшли перекваліфікацію.

Також за потреб в громаді можна створювати відділення раннього втручання та денного перебування, де фахівці працюють з дітками що мають особливі потреби та навчають батьків, як за ними доглядати. Сюди ж просяться інклюзивні групи та класи, в яких, до речі, колишні працівники спеціальних інтернатів будуть просто незамінними асистентами та педагогами!

Є ще багато інструментів! Від спільнот підтриманого проживання до наставництва над кризовими сім’ями. Та головне – захотіти і почати шукати альтернативу!

– Валентино, останнє питання: яким Ви бачите алгоритм дій для впровадження таких нелегких і колосальних змін?

– Повторюсь: насамперед – прийняти рішення!

Дуже тішуся з того, що якраз зараз готується план дій до реалізації Національної стратегії реформи інституційного догляду та виховання дітей 2017-2026, яку напрацювала робоча група на чолі з Уповноваженим Президента з прав дитини Миколою Кулебою. Це вперше в Україні «дитяче питання» винесено на такий високий рівень і так активно працюють над його вирішенням. Також особливо надихає готовність та бажання діяти від керівних органів Львівщини. Наразі, активну підтримку та сприяння висловлює Служба у справах дітей ЛОДА, Львівський обласний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, Департамент освіти та науки.

Так от. Перший крок ми вже зробили – налагоджено комунікацію та спільно викристалізовуємо рішення. Ключове тут – СПІЛЬНО! Адже тільки за умови напрацювання комплексної стратегії зміни будуть якісними та дієвими.

Наступне наше завдання – донести інформацію на місця та залучити якомога більше причетних – від керівників та працівників інтернатних закладів і соцслужб, до освітян, громадських діячів та волонтерів. Адже саме вони будуть ці зміни впроваджувати. Саме вони можуть вже зараз створювати інші послуги, працювати з кризовими сім’ями та думати над перспективами закладів та їх працівників.

Тому, ми подали на конкурс в Департамент соцзахисту ЛОДА проект з «популяризації» деінституціалізації, що втілюватиметься в рамках кампанії «Відкриваємо двері дітям». Ним передбачені практичні семінари в районах Львівщини, на яких буде розкрито ключові питання про ДІ, від розуміння «навіщо?» до «як це зробити?». Ці семінари мають стимулювати пілотні проекти в районах, котрі ми з партнерами будемо супроводжувати. А в листопаді відбудеться Друга Львівська обласна конференція «Разом для дітей!», на якій всі зацікавлені структури та організації підпишуть меморандум про співпрацю та ініціюють створення робочої групи, котра напрацює обласну стратегію реформи інституційного догляду та виховання дітей.

– Сподіваємось, що наша наступна розмова буде вже про запуск Вашого проекту та перші кроки в громадах!

– Дякую. Також вірю, що наш проект «пройде» і допоможе Львівщині стати провідною областю України у впровадженні якісних соціальних послуг для сімей та дітей.