Будинок, якому більше ніж півстоліття, цілком міг стати непридатним для життя. Проте невеличка багатоповерхівка на Печерську за адресою бульвар Лесі Українки, 11А, – вдалий приклад, як хазяйнувати у будинку-довгожителю.

«Житлово-будівельний кооператив-29» та його голова, Людмила Макарівна Мишина, можуть пишатися не тільки охайним виглядом ззовні, а й термомодернізованим станом всередині будинку. Дбати про житло допомагають державні та місцеві програми підтримки населення для реалізації проектів з модернізації житла, так звані «теплі» кредити.

Про це та багато іншого Громадянській мережі ОПОРА погодилась розповісти пані Людмила.

Бути головою ЖБК – означає йти і самому все перевіряти

 «Житлово-будівельний кооператив-29» звели на прохання ініціативної групи полковників ще у 1955 році. Зі слів Людмили Макарівни, для того, щоб оформити правильно документацію, вони витратили три роки. Процедура була довгою, бо чоловіки не хотіли будувати популярні на той час «хрущовки». Зрештою за приклад взяли «сталінки». Причини цілком зрозумілі: під час спорудження «хрущовок» використовували менше цегли, кімнати, відповідно, також менші, низькі стелі. А за проектом для «ЖБК-29» висота стелі сягає три метри, зовнішні стіни вдвічі ширші. Нині це будинок на 30 квартир.

У 2010 розпочалась робота Людмили Макарівни на посаді голови ЖБК. Найперше, що зробила нова управителька, – сама полізла на горище. І не дарма. З’ясувалось, що згнила дерев’яна балка, яка тримала перекриття, і могла впасти тієї ж зими, якби її не замінили.

Наступного року у жахливому стані виявили комунікації, які постачають тепло до квартир. Труби майже згнили. Зайвих грошей не було, класти латку на гниле – невдячна справа і даремно викинуті кошти. А якщо завтра прорве поряд? Тому вирішили замінити все. Мова йшла майже про 50 м теплової лінії, тобто 100 м труб. П’ять місяців голова витратила на вмовляння керівників району поставити будинок у чергу до плану невідкладних ремонтних робіт. Там сказали, щоб пробували самі. Як стверджує Людмила Макарівна, кожен третій у будинку – пенсіонер, а вони ж думають, що, як за Радянського Союзу, все зробить партія. Натомість їм кажуть: «Самі, все самі».

«Я зробила розрахунок і з’ясувала, що потрібно 93 тис. Мені в Печерській районній державній адміністрації прямо сказали робити ремонт, бо лишимось у холоді, але грошей не було. Вони коштів для нас не знайшли, проте записали у план, і я насіла з цим планом на місто», – ділиться власним досвідом пані Людмила.

Державні та місцеві програми відшкодування тіла кредиту дозволяють термомодернізувати будинок, заощаджуючи чималі кошти

У місцевому бюджеті знайшлись гроші на встановлення нових ізольованих труб, які прокладені до сусіднього будинку, де є рамка та лічильник. Тепер у багатоповерхівці тепла вода, обладнання для її постачання у хорошому стані.

«Я була моторчиком, який рухав усю роботу. Можливо, якби кошти були в моїх руках, я б зробила все набагато дешевше або по-іншому придумала, – розмірковує Людмила Макарівна. –Але ніхто переді мною не звітував».

Удруге будинок скористався міською програмою, аби безкоштовно поставити лічильник. Єдине, що він стоїть у сусідньому будинку, це небезпечно: до лічильника мають доступ сторонні особи, а захистити своє майно на чужій території майже неможливо.

Наступний крок – встановлення світлопрозорих конструкцій з енергозберігаючим склом, заміна вікон та дверей в місцях загального користування за програмою, де 40% повернула держава і додатково 30% компенсувало місто. На мешканців припало 30% від загальної суми витрат. Роботи виконали в 2015 році.

«Коли мені повернули першу частину коштів, ми накупили матеріалів і зробили капітальний ремонт у під’їздах», – широко посміхаючись розповіла голова ЖБК.

Цього року багатоповерхівка також бере участь у державній програмі. Жителі хочуть замінити освітлення на нове енергозберігаюче і встановити реле напруги, аби досягти максимальної економії. Також пані Людмила наголосила, що обов’язково потрібно утеплити будинок ззовні та горище, перенести бойлерну.

Час та бажання – головні помічники у роботі з мешканцями

 «Якщо говорити про проблеми, з якими я зіштовхнулась під час роботи, то найперше – це небажання розуміти та слухати. Пам’ятаю свій перший місяць, я тоді збирала кошти і один чоловік сказав, що треба шукати інші шляхи і він не буде давати грошей. Наступного разу я прийшла до нього і принесла величезний список того, що нам потрібно зробити своїми силами. Тепер він мій найкращий помічник. Як на мене, час – найкращий учитель. Новій людині одразу не довіряєш, але згодом знайомишся ближче і все змінюється», – запевняє Любов Макарівна.

Також голова ЖБК переконана, що головне – це бажання. Бажання щось змінювати та рухатись вперед. Тоді й буде результат.