Серія випусків про військових та постраждалих через російську агресію цивільних і їх відновлення вийшли у програмі «Зі своїми по суті» на телеканалі Суспільне Культура. Програма стала платформою для відкритих, чесних розмов про реабілітацію після полону і після поранень, сексуальне здоров’я, переживання втрат і пошук взаєморозуміння. 

Ведуча й авторка проєкту Єлизавета Цареградська у кожному випуску зібрала експертів, ветеранів, психологів і митців. Вони представляють різні досвіди і через дискусії доходять до суті обговорюваних питань та шукають правильні рішення. 

Про що говорили?

Після полону: як допомогти та не нашкодити?

https://youtu.be/4x3cWnxYHqo?si=6hJjJBBV4vGJELfq

Випуск «Як підтримати людину після полону або війни?» зосереджено на складному процесі адаптації військових після повернення з полону: як відбувається реабілітація, і що відчуває військовий чи військова після повернення додому. 

У розмові взяли участь Максим Туркевич, директор програми «Неопалимі», та Максим Буткевич — ветеран, правозахисник і колишній військовополонений.

Максим Туркевич розказав, що досвід реабілітації військових після полону може бути дуже різним. Зазвичай він триває пів року до трьох років, особливо, якщо людина мала важкі поранення. Сам процес реабілітації відбувається поступово.

«Завжди йде пріоритизація. Тобто спочатку треба повернутися і зрозуміти, де ти взагалі знаходишся. Тоді треба полікувати печінку і вже потім розбиратися зі всім решта. Ми завжди говоримо про те, що навіть у контексті отримання медичної допомоги мусить бути готовність людини до отримання цієї медичної допомоги. І для отримання реабілітаційних послуг також потрібна спочатку готовність», — поділився Максим Туркевич. 

Максим Буткевич провів два роки у російському полоні, був звільнений з нього у жовтні 2024-го. У випуску він ділився зокрема і своїм досвідом перебування у полоні й реабілітації.

«Я розумію, що мені пощастило, порівняно з багатьма іншими побратимами і посестрами, бо насправді у мене не багато слідів на тілі лишилося, а серйозний тільки один, і це шрам на плечі. Я розповідав цю історію від побиття дерев’яним дрючком ще дорогою від Луганського СІЗО, коли таким чином російський офіцер “навчав” нас путінській версії історії України. Він цитував путіна і абзац за абзацом змушував військовополонених повторювати слово в слово те, що він цитував. Ми, полонені, стояли на колінах з руками, зв’язаними за спиною, звісно. І от він показував на полоненого, і той мусив повторювати слово в слово. І якщо він помилявся в слові, або запинався, або плутав слова, то я як офіцер… отримував удари цим дерев’яним дрючком», — розповів Максим Буткевич.

Крім цього, у студії розглянули:

• Який емоційний стан переживає людина після полону?
• Як родичі можуть підтримати, не тиснучи?
• Коли і як варто починати реабілітацію?
• Чому справедливість і сатисфакція є важливими складниками зцілення?
• Чи можлива повноцінна реабілітація ветеранів, доки ворог не покараний?

Сексуальне здоров’я — частина відновлення

https://youtu.be/qgkoVK04gzo?si=GnpIb2DAxM-3USYs

У випуску «Як повернути сексуальне здоровʼя після фронту?» мова йде не лише про інтимну близькість, а й про відновлення довіри, відчуття тіла і власної цінності. Своїм досвідом поділився актор і військовий Андрій Валенський, а лікарка-гінекологиня Наталія Лелюх наголосила: говорити про секс — не соромно, це частина повноцінного життя. 

«Ми всі втрачаємо флірт. І якщо лібідо у жінок працює у відповідь, то коли чоловіки втрачають лібідо, вони переживають, що стали не такими… ПТСР з’їдає нашу здатність до задоволення, нашу здатність до трансляції чогось доброго. І на жаль, з цим треба працювати буквально кожній людині в цій країні», — наголосила Наталія Лелюх.

Андрій Валевський отримав поранення під час виконання бойового завдання, лікарі зафіксували у нього відкриту мозково-черепну травму, роздроблену кістку в нозі, перелом та опіки рук.

«Коли я подивився на себе в дзеркало після поранення, я жахнувся через жахливі шрами. Але я про це не думав. Я знаю, що секс знаходиться в голові кожної людини. Тут справа не в зовнішності… Одного разу я пішов в стрип-клуб. І там є приватні кімнати, куди можна запросити дівчину. Ми зайшли, взяли напої і я її запитав: “Я урод? Який я? Красивий чи не красивий”? Вона сказала: “Ти прекрасний” і поцілувала мені всі мої шрами. Це не входило в суму за роботу, вона це щиро зробила», — поділився своїм досвідом Андрій Валенський.

Програма допомагає руйнувати табу навколо теми, яка довго залишалась у тіні — особливо у ветеранів та ветеранок. Зокрема:

• Як рідним говорити з ветеранами про секс?
• Чи працює державна система сексуальної реабілітації ветеранів?
• Чому в суспільстві важливо говорити про секс?

Чому важливо говорити про горе: досвід втрати і шлях до спільної пам’яті

https://youtu.be/_kbf8fgFhSs?si=iX9mMsOFrjUP8EDH

У випуску «Чому важливо говорити про горе» Єлизавета Цареградська разом з гостями торкається теми, яку українське суспільство досі часто обходить мовчанням — горе і втрати.

До розмови долучилися психологиня Тетяна Гришко, яка спеціалізується на роботі з втратою, та письменниця, членкиня PEN Ukraine й поетка Світлана Поваляєва, яка у 2022 році втратила на фронті молодшого сина Романа Ратушного. Після запису випуску стало відомо, що на війні загинув і її старший син — Василь Ратушний.

«Коли твоя дитина йде на війну, ти прекрасно розумієш, що може статися. Про саме це горе я не можу говорити з кимось. По-перше, мені це не потрібно. По-друге, це така невисловлювана річ, це такі переживання, які виходять за межі людського інструментарію, тобто будь-які слова — це палець, який вказує на місяць. Але я помітила страшну в наш час річ, що коли тіло мого сина (ред.) дістали з цієї посадки — це було таке щастя, що його привезли додому і ми можемо його поховати», — поділилася Світлана Поваляєва. 

Розмова про втрати стала спробою зруйнувати табу навколо горювання й переосмислити, як ми підтримуємо тих, хто пережив непоправну втрату. Гості підкреслюють: горе — це не хвороба, яку треба «вилікувати», це природний процес, який кожна людина переживає по-своєму. 

«Маленького горя точно не існує. І це настільки суб’єктивна оцінка, як хто переживає. Людина переживає горе настільки, наскільки у неї є об’єму для цього переживання. Бо горе переживати теж треба сили. І іноді ми так говоримо про скорботу, як про те, що автоматично включається, але так не завжди. Наприклад, якщо людина вже виснажена, то у неї взагалі може не включитися цей етап переживання скорботи. Вона може бути просто занімілою довгий час, поки не набереться фізичних сил хоча б», — розказала Тетяна Гришко.

Крім цього, у випуску говорять про: 

• Чи існують «правильні» способи горювати? 
• Чи треба намагатися «повернути до життя» того, хто втратив близьку людину? 
• Соціальна активність допомагає прожити втрату?
• Політика памʼяті: що має зробити держава та суспільство?
• Де знайти інформацію про втрату й горювання?

Про відновлення після поранень: чи діє система реабілітації цивільних в Україні?

У випуску (тут буде назва і лінк) говорили про реабілітацію після поранень і травм. Гостями студії стали співзасновниця, генеральна директорка центру військової травми «Superhumans» Ольга Руднєва і цивільний, який постраждав від російської агресії під час окупації Київської області, Віктор Нестерчук. Разом вони відповідали на питання: що проживає людина, яка зазнала травми? 

У розмові Віктор Нестерчук поділився тим, як отримав поранення, як йому надавали першу допомогу, і чому лікарі були змушені ампутувати ногу. Крім цього, він розказав історії порятунку людей в умовах, які були для цього непридатні (йдеться про пологовий будинок, який не спеціалізується на важких пораненнях). 

«Спочатку (ногу — ред.) відрізали трохи вище коліна, тобто у мене ще якась культя була. Але лікарня була ізольована, під обстрілами, там мали росіяни заходити, лікарі не розуміли, що і як, чи треба евакуювати всіх, то мені просто під джгут відрізали ногу і так залишили. Бо навіть не розуміли, чи я просто залишуся в живих, бо показники були мінімальні», — поділився своєю історією в окупації Віктор Нестерчук.

Ольга Руднєва розказала про реальні кейси порятунку людей і наслідків зволікання з наданням професійної допомоги. 

«На полі бою і в цивільному житті ми настільки вже приготовлені, що можемо першу домедичну допомогу надати всі. Накласти джгут в країні можуть майже всі… Наша найбільша проблема — що пацієнт із пораненням має бути доставлений в лікарню або стабілізаційний пункт протягом години — так званої “золотої” години. Середній час евакуації наших пацієнтів — це 5–6 годин. У нас нещодавно виписався чоловік, який мав турнікет на нозі 24 дні», — поділилася Ольга Руднєва. 

Гості студії також говорили про такі питання:

• Куди звертатися, якщо людина отримала поранення?
• Як влаштована медична система надання допомоги? 
• Які процеси реабілітації проходять поранені?
• Скільки коштує протезування? 

Нові випуски програми «Зі своїми по суті» дивіться щонеділі о 22:00 на телеканалі Суспільне Культура. 

Усі випуски програми можна переглянути на ютуб-каналі Суспільне Культура.