Чи потрібні гранти на психологічне відновлення? Історія сім’ї з Придніпровського, яка знайшла підтримку у Львові

“Чи справді потрібні ці гранти на психологічне відновлення? Чи воно комусь допомагає? Можливо, це лише марна трата донорських грошей?” – питання, яке, напевно, виникає у багатьох. 

У жовтні 2024 року ГО “СТИЛУС” почала реалізацію проєкту “Психосоціальне відновлення осіб, що постраждали від російсько-української війн”. Проєкт реалізується в межах програми «Допомога ВПО в Західному регіоні через місцеві партнерства», яку впроваджує «Благодійний фонд «Крила надії»» за фінансової підтримки Міністерства внутрішніх справ Чехії та програми «Допомога на місці» MEDEVAC czech.

Одним із важливих аспектів програми є соціально-культурна адаптація ВПО, що включає організацію інтеграційних зустрічей, культурні заходи, семінари з національної свідомості та історії, вечори для ознайомлення з традиціями регіону. Чи дійсно це важливо? Чи справді це приносить користь людям, які втратили свої домівки?

Щоб відповісти на ці питання, ми поспілкувалися з пані Любов (прізвище просила не називати), 1986 року народження, мешканкою села Придніпровське Нікопольського району Дніпропетровської області, що знаходиться всього за 4 км від Енергодара. За фахом пані Любов – хімік-лаборант, працювала на птахофабриці в Нікополі.

“Як тільки почалась війна, я чоловіку кажу, що це таке… А він каже - просипайся. Це ж було якраз пол п’ятого ранку. Каже – війна. Я кажу, яка війна, що ти мелеш. А він каже мені, ти шо не чуєш, шо стріляють? Я вийшла на вулицю, дивлюся таке, Божечки, летить…” – згадує пані Любов.

Вдома родина жила у власному будинку, де після обстрілів не залишилось жодного вцілілого вікна. Місцева влада надала спеціальну плівку для оббивки вікон. У пані Люби з чоловіком семеро дітей: наймолодшому хлопчику 2 рочки, а дівчатам 4, 6, 12, 14, 18 і 20 років. Старша донька вагітна. “Молодші діти не до кінця розуміють… Старші бояться. І вночі не спиш, і зранку не спиш, бо вони стріляють і стріляють. То вже ото чоловік мені і каже – збираймося, Люба, їдемо во Львов”.

Люба з сім’єю переїхали до Львова в середині листопада. “Ми тільки з потяга вийшли, там була палатка. Ми туди підійшли, спитали де можна якось заселитися. Вони подзвонили в прихисток і нам сказали приїжджати”.

“Вдома обстріли кожного дня. Доньці кажу – доць, поїхали, але вона не хоче. Каже – мам, не хочу. Не то шо не хочу…Чоловік тут робить, я ж його не кину. Так і сидить там..” – з сумом розповідає жінка.

Вдома, через хату, залишились сусіди. Навіть якщо було пряме попадання, вони не виїжджають, а ремонтують. У батьків через хату зовсім знесло все. Перед виїздом Люба з чоловіком вирізали всіх качок і курей, яких тримали. Вдома залишились коти і собаки, яких приходять годувати.

Дядько Люби пішов добровольцем на початку війни, був поранений, підлікувався і знову пішов воювати. Вже пів року вважається безвісти зниклим.

Та попри всі труднощі, Люба знаходить розраду та підтримку у Львові: “Дітьми у прихистку займаються. З розповіді Люби, важко бути не вдома, але в Прихистку подобається, дітям дуже цікаво. Вони мали нагоду ознайомитися із традиціями та звичаями, які поширені у Львові. “Наприклад, вчора кутю варили, колядували. Тут свої звичаї показують, як тут. Потом, як ми це робимо. Так само, як ото з дітворою вчора борщ варили. Моя Софія прибігає, - мама, давай дві тарєлки, ми з Лєрай будем борщ їсти. Прибігла, каже – мам, я помила, ми все з’їли. Я кажу – Боже, які ви молодці. Сьогодні вареники збираються робити. Там кажуть, яку начинку дитина любить і дітям це цікаво. І печення вони пекли тоже там. Це вже більшим цікаво і їм це дуже подобається. Тут на кухні можна самому собі готувати. Пекли самі собі пироги до чаю, піцу…”.

“Тут, Слава Богу! То оце на Миколая повезли діток і батьків до резиденції Миколая. А ще, недавно ходили на виставу в Малевича. В дітей стільки емоцій. Діти справді відпочивають, у нас же ж все закрито. Ніяких ні вистав, ні садочків, ні шкіл. Сидиш вдома або бігом збігала до мами, поки тишина у нас. І то, прибігла до кута і вже чую – стріляють. І в дворі діти не погуляють толком, бо стріляють. Тут діти бігають, радіють, що можуть вийти”.

“Я вдячна Прихистку, що надали нам допомогу, забезпечили всім необхідним і дітям тут добре. Дітям дуже тут подобається і нам”.

“Дуже гарно і відношення гарне. Всюди де не прийдеш, всюди тобі посміхаються. В столову заходиш чи де. – Добрий день. Як справи? Тобою цікавляться. Не так, що тебе заселили і Бог з тобою, живи собі, ні”.

“Віримо в нашу перемогу. Вболіваємо, щоб тільки воно поскоріше закінчилось, щоб додому повернутись” – з надією в голосі каже Люба.

Історія Люби – це лише одна з тисяч історій людей, які потребують психологічної підтримки та адаптації в нових умовах. І саме такі проєкти, як “Психосоціальне відновлення осіб, що постраждали від українсько-російської війни”, що реалізується ГО “СТИЛУС”, доводять, що гранти на психологічне відновлення не є марною тратою коштів, а є інвестицією в майбутнє України, в підтримку тих, хто найбільше цього потребує. Це можливість для людей, які пережили жахіття війни, повернутися до нормального життя, знайти розраду та підтримку, відчути себе частиною громади.

Тож, чи потрібні гранти на психологічне відновлення? Однозначно – так! Вони потрібні для того, щоб дати надію та підтримку тим, хто цього потребує, щоб допомогти їм відновити своє життя та віру в майбутнє.