Показ документальної стрічки про історії з архівів КДБ СРСР нідерландського режисера Вальтера Стокмана відбувся в атмосфері книжок та вінтажу – в Мистецькій бібліотеці у Львові. Після перегляду говорили про сутність радянського тоталітаризму, збереження й пошук ідентичності.

Фільм «Київські файли» – це три історії різних людей, за якими більше 50 років тому стежили КДБісти. «У 2018 році я побачив новину, що в Україні відкрили архіви КДБ. Я подумав, що це може бути цікаво для фільму», – зазначає режисер Вальтер Стокман.

Герої та героїні цих справ дуже відрізняються: родина дисидентів міністра освіти та науки Оксена Лісового, нідерландські шпигуни-аматори і французька туристка українського походження. Фільм звертається до теми досліджень історії, зокрема через архіви. Він занурює в моторошну атмосферу часів, коли особисті життя людей пронизувала параноя радянського режиму, і показує, як на них впливала ця маніакальна недовіра.

Регіональна координаторка Мандрівного Docudays UA у Львові Віра Карпінська зазначила, що центральна концепція цьогорічного фестивалю – «10 років триденної війни, яка триває три сторіччя» – це протиріччя, яке формує новий український фольклор. 

Режисер фільму Вальтер Стокман вважає, що багато українців та українок не почуваються достатньо безпечно, щоб говорити про минуле. Зокрема через те, що в суспільстві радянського періоду панувала недовіра – всі були налаштовані одне проти одного. На його думку, багато хто досі переживає, що такі часи можуть повернутися. У фільмі також є кадри з пансіонату для людей похилого віку, під час перегляду яких дуже помітно, що його мешканці/-ки й досі мають цей страх, не довіряють одне одному, не розповідають нічого про своє минуле.

«Режисер дуже здивувався тому, що у нас ці архіви відкриті, а Москва досі їх не відкрила і тримає в себе важливі документи української історії, дисидентів і тодішнього культурного руху. У нас архіви СБУ як правонаступниці КДБ зараз доступні для всіх – кожен може прийти чи написати листа, будучи громадянином України», – розповідає про контекст переглянутого фільму модераторка дискусії Катерина Алексєєнко. Кадри обсягів архіву і кожної теки дійсно вражають – представники Державної архівної служби України та СБУ вважають, що для того, щоб оцифрувати всі справи і документи, потрібно приблизно 500 років.

«Фраза колишнього кадебіста з фільму про те, що вони працювали дуже “інтелєґєнтно”, звучить цинічно, брутально. Дуже багато офіцерів КДБ, даючи інтерв’ю в 1990-х роках, підкреслювали, що вони виконували свій обов’язок, бо від них цього вимагала держава», – коментує історик та директор Мистецької бібліотеки у Львові Василь Кметь. На його думку, у фільмі дуже добре представлений контекст, пов’язаний із вербуванням. Це було масовим явище. Багато студентів і студенток потрапляли в поле зору КДБ – мова йшла про психологію страху й жаху. Ніхто в такій системі не міг почуватися впевнено, адже відбувалося знищення будь-якого особистісного ставлення до себе, до суспільства і своїх обов'язків. Вимір особистої відповідальності викривлювався і підважувався як такий. 

Василь Кметь наголосив, що сьогодні українцям і українкам необхідно більше вивчати й досліджувати власну історію: «Та документація, те, що збережене в архівах й установах, – це унікальні свідчення, які потрібно не просто зберігати, а й досліджувати, відкривати, і з цим працювати». 

Важливо також не забувати, що за кожним і кожною, хто вижив або ні, стояв кат. Катерина Алексєєнко коментує: «Про найгучніші історії (наприклад, про Стуса чи Горську) ми зараз можемо прочитати – про те, хто стояв за винесенням того чи іншого вироку. Але як такого процесу люстрації не було. Одна служба перетікла в іншу, хтось мімікрував, хтось вважав себе “меншим” агентом. Після фраз цього пана із фільму я зрозуміла, що кадебешник до останнього залишається кадебешником. Ми не проговорили як суспільство, що є жертви, що це не якісь надзвичайні сили були катами – це машина, машина на десятки тисяч людей. Як суспільство ми маємо це проговорити, бо тепер існує ФСБ – ми чуємо, що відбувається на тимчасово окупованих територіях».

Розмовляли також про готовність пізнати власну історію: декілька глядачів/-ок поділилися власним досвідом дослідження минулого своїх предків. Василь Кметь коментує: «Коли суспільство у своїй народній масі говорить про те, що воно хоче правди – це не завжди про правду. Бо насправді часто воно прагне підтвердити свої очікування, сподівання – легалізувати їх шляхом документального підтвердження. Відкриття архівів і винесення правди назовні – це, як на мене, одна з найвищих форм самокритики й самоусвідомлення суспільства. Це має бути виявом готовності прочитати ту інформацію, яка не тільки сподобається, а й не сподобається. Тому що хтось прочитає про свого заарештованого діда, а хтось – про свого діда-агента». 

Є різні шляхи пошуку правди, власної ідентичності та інформації про своїх предків. Часом все може розкритися в дуже неочікуваному світлі. Та головне – не забувати, досліджувати й осмислювати, що допомагають робити такі документальні фільми та дискусії. 

Авторка: Анастасія Каднікова.

21 Мандрівний Docudays UA відбувається за підтримки Посольства Швеції в Україні, Посольства Королівства Нідерландів в Україні та International Media Support. Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відображають погляди урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть виключно її автор(к)и.