У Музеї історії Києва стартувала інсталяція «Вмісти своє життя у валізу».

Близько 50 представників медіа та громадських організацій зібралися на відкритті інсталяції «Вмісти своє життя у валізу» – 10 травня в Музеї історії Києва.

Що відчувають люди, коли поспіхом збирають речі і тікають від війни? Як залишити рідний двір і сад, якщо можеш не повернутися ніколи? Як розпочати нове життя в іншому місті лише з однією валізою? Понад 1,5 млн вимушених переселенців з Криму та Донбасу пережили цей страшний досвід. Але чи усвідомили повною мірою ці події решта українців?

«Ми забуваємо, що в країні йде війна. Війна, яка вбиває людей, ламає долі, розділяє близьких людей, змушує їх залишати домівки, змінювати звичний спосіб життя та йти в невідомість. Ми хочемо цим проектом – через емоції, почуття та мистецтво – привернути увагу суспільства до проблем переселенців», – зазначив на відкритті Андрій Кулаков, програмний директор ГО «Інтерньюз-Україна».

«1 березня 2014 року, коли я побачила в новинах, що російська Дума дала дозвіл на введення військ до України, то одразу подумала: Донбас буде першим зустрічати ворога. І друга думка – у мене немає валізи. Майже вночі я поїхала в магазин і купила валізу, а скористалася нею вже 29 травня», – поділилась спогадами Олеся Цибулько з Донецька, яка тепер працює у Міністерстві соціальної політики.

За словами пані Цибулько, просувати ідеї допомоги переселенцям буває дуже складно. Бо нерідко стикаєшся з дискримінацією та висловами на кшталт «вони самі винні».

Інсталяція про вимушене #ЖиттяСпочатку має на меті сприяти подоланню стереотипів та упереджень, що існують стосовно переселенців, а також поглибити взаєморозуміння між жителями різних регіонів України.

У Музеї для проекту обладнані дві інтерактивні кімнати. Перша – відтворює атмосферу звичайної української квартири. У ній потрібно за обмежений проміжок часу зібрати речі за наданим списком. Після цього відвідувачі переходять у наступну кімнату, де одягають VR-окуляри. На 360-відео максимально реалістично представлені типові локації, через які довелося пройти переселенцям. Це і контрольно-пропускний пункт, і вокзал, і соціальне забезпечення, і пансіонат, і в кінці-кінців – орендована квартира.

«Часто людські історії перетворюються на статистику, якою складно викликати співпереживання. А коли через такі мистецькі підходи ви відчуваєте на собі, як воно – бути переселенцем, то це і є та глибинна річ, яка торкається людини та впливає на її ставлення до проблеми», – зауважив Алім Алієв з «Кримського дому».

Також пан Алієв наголосив, що переселенці чи внутрішньо переміщені особи (ВПО) не люблять, коли їх так називають. Краще говорити – нові сусіди. Саме ці люди стають місточками між вільними та окупованими територіями України. Нові сусіди є тими, хто наближає нашу перемогу і деокупацію на Сході та в Криму.

«Я збирала свою маленьку валізу і їхала на декілька днів, а вийшло, що вже на п’ять років», – згадує кримчанка Олександра Дворецька, виконавча директорка Благодійного фонду «Восток-SOS».

«Наша організація утворилася у природний спосіб. Ми переїхали і хотіли допомогти таким же, як ми. Люди брали з собою речі першої необхідності, але точно не брали постільну білизну, рушники, кастрюлю, чайник. А це перші побутові питання, які постають при оренді квартири. Всього цього там може просто не бути», – пояснила пані Дворецька.

І додала важливу деталь: «За увесь час до нас звернулися понад 500 тисяч переселенців. Їх об’єднує один факт – усі вони точно пам’ятають дату, коли покинули свій дім, час доби, погоду, одяг, у якому виїжджали».

Підтвердження цих слів можна знайти в історії Оксани Вітер з Донецька, яка у той час працювала журналісткою на місцевому телеканалі: «6 червня була прекрасна сонячна погода. Я була одягнена у рожеву сукню, а в руці – рожева валіза з літніми речима. Також там була турка. Виїхати з Донецька я була змушена після випадку, який стався 27 травня 2014 року. Цей день я вважаю своїм другим днем народження. Мене могли забрати ‘’на підвал’’ представники так званої ДНР. Я начитувала стендап, і в цей момент до нас з оператором підійшли автоматчики. Ми їх благали про те, щоб нас відпустили. Через 10 днів я залишила Донецьк і більше туди не поверталася».

Ілля Суздалєв, який нині очолює український офіс «Белсат», розповів, що не всі переселенці мали змогу усвідомлено пакувати валізи: «Я виїжджав з Донецька 12 серпня 2014 року у службове відрядження до Маріуполя – з невеликим рюкзаком і ноутбуком. Мав сподівання, що Донецьк скоро звільнять і я повернуся. Але, на жаль, цього не сталося. Поступово друзі привозили мені спочатку осінній, а потім вже зимовий одяг».

Але навіть якщо розумієш, що їдеш надовго, то не все можна вивезти, зазначила координаторка гарячої лінії «Донбас-SOS» Віолета Артемчук. Досі на гарячу лінію щодня надходить від 80 до 100 дзвінків. Люди і зараз пакують валізи: останнім часом до своїх дітей переселяються літні батьки.

«Нещодавно був дзвінок. Жінка питає: “Я збираюся їхати у Вінницьку область, діти купили будинок там, чи можу я вивезти 75 купорок? Я не хочу їх тут залишати”. – Я не одразу зрозуміла, що це. Мова йшла про 75 банок консервації. Ні, кажу, не можна. – Вона засмутилася і знову питає: “А двох котів?” – Двох котів можна», – розповіла Віолета Артемчук.

«Є речі, які не вмістиш у валізи, хоча вони визначають, ким ви були і хто ви є», – додала вона і згадала ще одну історію про літнього чоловіка. Він понад 30 років колекціонував жуків, а йому заборонили вивезти з окупованої території 40 коробок з ними. Такі речі складають частину нашої душі та ідентичності, і без них людині буде дуже складно адаптуватися на новому місці.

«А 30 кущів троянд як вивезти? Це те, що лишало мою маму там», – поділилась художниця Алевтина Кахідзе. Вона називає себе донькою «фейкової переселенки» або ж «пенсійної туристки».

«За ці п’ять років я постійно перебувала у ситуації поганої доньки. Мене звинувачували: чому ти не вивезеш свою маму? Я довго не знала, що відповісти. А потім зрозуміла: «Вона моя мама, але вона не меблі». І це варто усвідомити всім: на окупованих територіях є люди з проукраїнськими поглядами, які просто не змогли залишити свій двір, свою собаку, своїх сусідів», – наголосила мисткиня. Мати Алевтини Кахідзе померла в черзі на КПВВ, коли їхала на підконтрольну Україні територію у січні 2019 року.

Гід по інсталяції Ірина Лоюк (ГО «Простір можливостей») поділилася враженнями від перших днів роботи: «До нас заходили молоді люди, студенти, які просто гуляли центром весняного Києва і проходили повз. На вході вони знали мінімум про проблему, посміхалися і виявляли цікавість, але на виході я бачила їхні сльози. Думаю, нам вдалося достукатися до пересічних українців».

Повний фотозвіт з відкриття можна переглянути за посиланням: bit.ly/2VmYnwX.

Мешканці Києва можуть відвідати інсталяцію до 27 травня з 11:00 до 19:00 (13 та 20 травня – вихідні). Далі проект поїде в інші українські міста:

• Львів (4–23 червня, «Палац Мистецтв», вул. Коперника, 17);
• Одеса (11–31 липня, Impact Hub, вул. Грецька, 1а).

Ініціатива втілюється ГО «Інтерньюз-Україна» за кошти Чорноморського фонду регіонального співробітництва Німецького фонду Маршалла (BST).