13 квітня 2017 р. в Дніпрі в Арт-центрі «Квартира» показали виставу «Розарій». Вона відбулася в рамках проекту CSM / Фундації Центр Сучасного Мистецтва і Korydor «Точки наближення». Вистава цікава тим, що внутрішньо переміщені особи розповідають свої історії. І, хоч у них мало інформації безпосередньо про конфлікт на сході України, але дуже багато про відчуття та почуття людей із Донецької та Луганської областей, які змушені були залишити свої домівки та почати все спочатку на новому місці.

В креативному просторі «Квартира» стільці стоять хаотично. Глядачів небагато. Перед початком дівчина у білій сукні проводить квест. З його допомогою відстань між людьми скорочується. Згодом вона майже зникає за чашкою зеленого чаю. Троє акторів та режисер за допомогою лише світла, слів та емоцій розказують свої історії.

Це історії про сімейні свята. Про гостювання малих дітей у бабусі з дідусем. Про те, як потім ці бабуся й дідусь приїздять до дітей-внуків на нове місце проживання. І про те, як сильно хочеться бачити їх в звичних декораціях: в домі, що залишився по той бік лінії розмежування. 

Це історії про радянське крісло, в якому головний герой любив сидіти вдома. Про традицію пити зелений в’єтнамський чай. Про безкінечні пошуки такого чаю після вимушеного переселення. Про батьків, які стали ближче, хоча й живуть далеко. Про те, що дім – це не квартира в окупованому Донбасі й навіть не нове житло. Дім в тобі. І якщо це збагнути, не будеш відчувати себе переселенцем.

Це історія про відеокамеру. Про відзнятий нею «один день із життя сестри», в якому залишився той, ще не окупований Донецьк. Про драму кохання на фоні проблем, з якими зіштовхуються ті, хто пройшов через переселення. Про пошуки того, що  можеш зробити, аби закінчити війну. Про ефективність мови зброї та силу слів.

Це історії про ботанічний сад. Про випадкове знайомство. Про подорожі Україною, яка західніше. Про веселі пригоди в печері. Про стереотипи і штампи в мисленні. Про реакцію на кинуте тобі в спину «сепаратист». Про те, що воно наздоганяє: відчуття відчуження від тих, хто вимушено поруч.

Це різні історії з життя до та після. Звичайні історії звичайних людей. На перший погляд. Бо після перегляду вистави не полишає гірке відчуття А потім актори запрошують глядачів посадити квіти. З київського ботанічного саду. І ми разом прибираємо сміття на клумбі, розмовляємо про щось таке буденне. І садимо квіти. І гіркота зникає. А на її місці з’являється надія. На те, що квіти приживуться тут, в Дніпрі. І на те, що кожен переселенець знайде власний дім.

Про «Точки наближення» й місце «Розарія» в ньому розповіла координаторка проекту  Руслана Козієнко.

- Розкажіть про проект. Звідки виникла ідея? Чому «Точки наближення?»

- Для нас важливо те, що зараз немає якогось домінуючого досвіду, є множина цих досвідів: досвід вимушеного переселення, ветеранів АТО, волонтерів. Охопити їх одним проектом неможливо. Тож ми вибрали тактику хоча б точково наближатися до цих проблем. Важливо починати працювати з пам’яттю в той момент, коли вона створюється, а не чекати, доки вона стане далекою, не проробленою, замовчаною. З іншого боку, точки наближення – це застосування різної оптики до цієї проблематики. В нас були художники з України, художниця з Молдови Лючія Макарі, яка робила перформенс в Харкові. Двоє художників з Грузії Маріам Натрошвілі та Дету Джинчарадзе. Це представники країн, які в своєму досвіді мають війну. Для нас важливою була зміна дистанції.

Як з’явився проект? Це питання актуальності. Попри засилля інформації від медіа, яку ми отримуємо, не вистачає «голосу від першої особи». Саме за цим голосом ми приїхали у дві резиденції – в Харків і Дніпро. Був опенкол. Художники, журналісти та культурні менеджери з різних міст України могли подаватися. Ми їх привезли на ці дві резиденції і протягом п’яти днів, наскільки це було можливо, ми максимально концентровано намагалися познайомити їх із місцевим контекстом: вони зустрічалися із волонтерами, переселенцями, зокрема в Дніпрі ми їздили в модульне містечко, із психологами, які їздять на передову, говорили з журналістами із різних телеканалів, наскільки повно і всесторонньо висвітлюється проблематика війни, про потреби переселенців і військових та те, наскільки вони можуть дозволити собі бути чесними. Ми зустрічалися з людьми, які працюють в культурній сфері, з художниками, аби зрозуміти, як працюють із цією проблематикою в культурному середовищі. На жаль, у Дніпрі дуже мало культурних ініціатив, які цим займаються. Ми спочатку планували робити тут дискусію, але потім зрозуміли, що краще привезти виставу.

- Тобто мистецьких проектів такого формату не вистачає?

- За останні роки з’явилися цікаві проекти, наприклад, Театр переселенця, дослідження історії Донбасу, дослідження історії інших переселенців, які з’явилися після Чорнобиля. Подібних речей багато. Але в порівнянні з усім масштабом подій таких проектів дуже мало.

- Цікавий формат, театр незвичний для глядача.

- Сама вистава – це документальний театр. Півроку тому в Києві я бачила її. Це було в театральному просторі, вона інакше виглядала. Сьогодні ми приїхали сюди годин за п’ять до вистави. Кожен вибрав свій куток, подумав, де йому буде зручно. Віталій хотів посадити квітку, бо, по-перше, він пов'язаний із квітами (працює в ботанічному саду), а з іншого боку, для вистави квітка – це метафора заземлення, вкорінення. Наскільки ти, як людина на новому місці, можеш прижитися, наскільки тебе готові сприйняти.

- А чому, на Вашу думку, зала не була забита вщент? Адже тема дуже актуальна.

- У нас була можливість зробити цю виставу в класичному театрі. Учасники вирішили інакше. Їм не хотілося голого, холодного театрального простору. Їм сподобався цей. Можливо, тут проблема і на виставу в театрі прийшло б більше людей. Я, як могла, поширювала інформацію, але будучи в Києві, це робити незручно.

- Як сприйняли  виставу в Харкові?

- У Харкові у нас був перформенс художниці з Молдови. На жаль, сюди ми не могли її привезти. А ця вистава створена не в рамках нашого проекту. Просто ми подумали, яка публічна подія була б цікава саме Дніпру. Чого, можливо, не вистачає місту. Я не знаю тут прикладів театрів, які б працювали з подібними речами. Також завтра останній день роботи виставки. Це результат проекту «Точки наближення». Ми спочатку зробили її в Харкові, тепер тут. Власне, це проекти створені за результатами резиденцій, тобто учасники створили власні проекти-дослідження, інсталяції на основі тих вражень та інформації, яку вони отримали. Коли люди виходили звідти, хтось казав, що переселенців показали занадто райдужно, хтось – що навпаки – дуже чесно. Враження дуже різні.

Матеріал підготовлений у рамках спеціального медіа-проекту «Інформація для свідомих дій: почуй голос постраждалих внаслідок конфлікту на сході України», що  впроваджується Ресурсним центром ГУРТ за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США.