Волонтери діляться своїм часом, жертвують гроші, безкорисливо працюють задля досягнення мети, в яку вірять. Особливого значення в Україні волонтерство набуло під час Революції Гідності та від початку Антитерористичної операції. І до сьогодні волонтери відіграють одну з ключових ролей у суспільному житті нашої країни. ГУРТ поспілкувався з волонтеркою Оксаною Скрипнюк, яка активно займається допомогою армії.

- Коли Ви почали займатися допомогою для армії?

- Напевно, відразу після Майдану. І першими, кому ми почали допомагати, був «Марусин полігон», який тоді відносився до «Правого сектора». Чому саме їм? Тому що мій син почав тренуватися там. Він вважав за потрібне бути готовим у будь-який момент взяти зброю і захищати свою країну. Крім того, цей полігон був досить близько від того селища, де жили батьки. Я пам’ятаю, з чого це все починалося, які потреби були тоді, і знаю, як це все розвивається зараз. На жаль, потреби лишилися ті ж самі.

- Що для Вас означає слово «волонтер»?

- Перш за все, для мене волонтерство – це поклик душі. Це внутрішній стан, коли ти розумієш, що ти повинен це зробити, не отримуючи якихось матеріальних благ натомість. Тобто це допомога від серця, з надією та сподіванням, що в майбутньому це може покращити наше життя.

- Чим найчастіше Ви допомагаєте?

- Три роки тому найнеобхіднішими були харчі для військових. На той момент це було важливо. Зараз мої можливості трохи більші, оскільки збільшилося коло людей, які готові мені допомагати. Тому це вже масштабніша допомога – військовий одяг, взуття, оптичні прилади.

- Про тих, хто Вам допомагає. Як Ви їх знаходите, як вони зголошуються?

- Я почала з того, що ділилася цим зі своїми друзями, колегами, клієнтами, які співпрацюють зі мною вже тривалий час. На щастя, дуже багато з цих людей є моїми однодумцями. Це гріє душу, бо ти розумієш, що обертаєшся в колі адекватних людей. Зараз мені дуже велику допомогу надають мої клієнти, які самі є керівниками організацій і мають більше можливостей, ніж інші. І я їм дуже вдячна за це.

- Переважно Ви допомагаєте військовим, вірно? Біженцям рідше?

- Так. Ми вибрали один напрям, тому що допомагати всім одночасно немає можливості. На мою думку, краще вибрати один вектор і максимально на ньому зосередитися. Іноді допомагаємо сім’ям загиблих. Пораненим, але основне – це нульовка, безпосередньо зона бойових дій.

- Як багато Вашого часу займає волонтерство?

- Я думаю про це весь час. Я не можу про це забути, це частина мого життя.

- Який найяскравіший спогад із Вашого досвіду волонтерства?

- Із нещодавнього. Почалася зима, і дуже гостро стояло питання теплого одягу для військових. Мені зателефонував знайомий військовий і попросив одяг, тепле взуття. Я виконала його прохання. Наша команда волонтерів, що безпосередньо їздить на нульовку, доставила допомогу. Подзвонив цей військовий і подякував. Це був вир емоцій. Вони читали вірші, співали і майже танцювали. Це було щось неймовірне.

А ще є історія з генератором. Це була одна з перших таких дорогих допомог. Сталося це десь два з половиною роки тому. Під час робочої поїздки до Черкас я обмовилася, що беру участь у допомозі армії. Через деякий час мій колега передзвонив і каже: «Ти знаєш, у мене є подарунок для тебе і твоїх бійців. Ти мусиш приїхати і забрати. В мене генератор». Я просто не могла повірити своїм вухам. Це було дуже круто – ця людина повірила мені, а довіра багато важить.

- Як Вам найчастіше дякують і чи дякують взагалі?

- Я не очікую подяки, тому що для мене це нормально – підтримати тих, хто кожної миті ризикує своїм життям і здоров’ям задля того, щоб захистити мій спокій. Моя найбільша подяка, якщо хлопці там будуть живі і здорові, і з якими ми згодом зустрінемося, познайомимося в реалі. А взагалі я найбільше хочу перемоги.

- Які основні потреби хлопців зараз?

- Їхні потреби – це переважно їжа, одяг, генератори, оптичні прилади. Це майже все. Тому що держава забезпечує лише зброєю.

- Яким чином до волонтерства можна залучати більше людей?

- На мою думку, в нас немає національної ідеї. Ми не знаємо, куди ми рухаємося, не знаємо, задля чого це відбувається. Тому багато людей не вважають за необхідне долучатися до цього.

- Чи змінилося ставлення людей до АТО?

- Змін на краще я не бачу в плані ставлення людей до війни, до військових. На жаль, частіше я чую про втому людей, які навіть не напружувалися, скажімо так, для АТО. Покращення немає. Все важче і важче збирати допомогу. Досить часто чуєш неприємні речі, наприклад: «Досить випрошувати», «У нас немає ніякої війни, потрібне примирення». Це те, що мені дуже не подобається і емоційно виснажує. Якщо два роки тому ми бачили в усіх відомих мережах супермаркетів чи торговельних центрах кошики для збору харчів, то зараз цього немає. Тому що ці візочки стоять або порожні, або напівпорожні. Це яскравий приклад.

- Якій конкретно бригаді Ви допомагаєте і як Ви їх знайшли?

- Це 93-я, Сили спецоперацій, Морська піхота. Когось я знайшла, а хтось – мене. Наш екіпаж, який їздить на передову, бачить ці всі потреби і неохоплені волонтерами частини, на які ми переключаємося.

- Можна про Ваш екіпаж детальніше?

- Волонтер Борис Пенчук. Він на власному авто з водієм виїжджає на передову і завозить ці всі речі. І від нього розходиться інформація про потреби по нашій команді.

Підготувала Олена Гречанюк