Тетяна Бондарівська вважає себе щасливою жінкою, адже вона – мама двох чудових дівчаток, кохана дружина, любляча донька і успішний професіонал своєї справи. Вже майже два роки Тетяна очолює галузь освіти у Борівському районі Харківської області і практично ніколи не згадує про свій статус внутрішньо переміщеної особи ВПО. Своїми секретами звичайного людського щастя вона поділилася з ГУРТом.

- Тетяно Юріївно, чим Ви займалися у мирний час? Яким було Ваше життя до війни?

- Моє життя було стабільним, розміреним, більш-менш налагодженим. Я народилася і виросла в місті Артемівськ (зараз – Бахмут) Донецької області. Там знаходилася моя родина, найближчі друзі. Там народилися мої донечки. Вчитель української мови та літератури за освітою, я близько 11 років працювала в місцевій школі, потім – в Артемівському міському управління освіти. Все йшло саме собою, і, як кажуть, ніщо не віщувало лиха.

- Але лихо прийшло… Розкажіть про події 2014 року у Вашому місті. Коли Ви зрозуміли, що це війна і треба виїжджати?

- 13 червня 2014 року ми святкували День народження молодшої доньки – їй виповнилося два роки. А в ніч з 13 на 14 червня відбувалося захоплення артемівської військової частини, яка знаходиться у спальному районі міста, дуже близько від нашого помешкання. Пролунали гучні вибухи. Звісно, ми злякалися, схопили дітей і до ранку переховувалися в підвалі. Наступного ж дня, наспіх зібравши необхідні речі, виїхали з міста. Спочатку поїхали в Одесу, сподівалися, що поки трохи відпочинемо з дітьми біля моря, все владнається, і ми повернемося в наш мирний Артемівськ. Та час ішов, а Донбас все більше затягувало у вир воєнних подій. Тож з Одеси ми вирушили на Харківщину, в Борову. Спочатку я залишила тут дітей із чоловіком та мамою, а сама повернулася в Бахмут. Та згодом, хоч місто і звільнили, але через близькість воєнних дій, щоб не травмувати психіку дітей і не наражати їх на небезпеку, я теж переїхала у Борову.

- Чому обрали для переїзду саме Борову? Адже це маленьке селище, життя в якому дуже відрізняється від міського.

- Це батьківщина моєї мами, де й зараз живе моя бабуся, я в дитинстві проводила тут свої шкільні канікули. Тож ми якось і не думали, куди їхати. Правда, родичі з Росії кликали нас до себе в Смоленськ, але по-перше, я все-таки вчитель української мови і літератури, а по-друге – відчуття патріотизму. Я вважаю, що у нас із росіянами все ж таки різний менталітет, ми вільніші.

- Чи швидко Ви облаштувалися на новому місці? З якими труднощами і проблемами зіштовхнулися?

- Одразу після переїзду я почала шукати роботу. Звернулася у відділ освіти і виявилося, що є вакансія. Пішла працювати в школу вчителем, тим часом в районній державній адміністрації мені запропонували пройти стажування на посаду начальника відділу освіти. Тож спочатку вчителювала і стажувалася до призначення. А щодо труднощів, то, напевне, найважче було призвичаїтися до деяких особливостей місцевого життя. Коли переїжджаєш з міста, одразу важкувато прижитися тут, тому що у маленькому містечку всі як під мікроскопом. Люди обговорюють твої дії і оцінюють зовсім не професійні якості. Це досить незвично і, м׳яко кажучи, неприємно. І ще одна особливість – люди бояться змін і вороже сприймають нововведення. Причому не просто не хочуть самі щось змінювати, а й здійснюють реальний супротив. Так було з опорною школою. Минулого року Борівська ЗОШ №1 стала однією з 24 загальноосвітніх навчальних закладів України, що увійшли до «пілотного» проекту опорних шкіл, завдяки чому у закладі за рахунок донорів почалися ремонтні роботи, закуплено 50 комп׳ютерів, нове обладнання для спеціалізованих кабінетів (хімії, фізики, біології), проводяться інші заходи з оновлення матеріально-технічної бази та оснащення. А люди – проти. Чомусь вважають, що зі створенням опорного закладу будуть закриті інші школи району. Тільки завдяки зусиллям райдержадміністрації вдалося переконати громаду, що опорна школа дійсно потрібна, адже діти навчатимуться в кращих умовах і якість знань буде вищою. Це той випадок, коли влада готова проводити реформи і щось змінювати, а громада – проти. На жаль.

- А що найбільше подобається в Боровій? Будуєте якісь плани на майбутнє на новому місці?

- Найкраще тут – це природа. І моя робота, яку я дуже люблю. Бо це дійсно покликання. Я організатор, лідер і вмію спонукати людей до дії. Мені дуже подобається працювати з директорами шкіл. Серед них є люди, з якими дійсно цікаво робити спільну справу. Ми беремо участь у грантових проектах, конкурсах, співпрацюємо з міжнародними організаціями. Зокрема, завдяки представникам Польської міжнародної допомоги, нещодавно замінили вікна на енергозберігаючі у двох школах району, поставили обладнання для кабінетів цих же шкіл. Ми плануємо працювати з ними й надалі. Вже підготовлені проекти по інших закладах освіти. Планів багато і енергії вистачає. Тож головне – не зупинятися на досягнутому. Хочу зробити все від мене залежне, щоб сільські школи Борівського району стали сучасними і комфортними для учнів і педагогів, а якість знань у них нічим не поступалася міським школам.

- Ви – щаслива жінка? Поділіться секретом, що Вам допомагає у житті рухатися вперед, не занепадати духом?

- Так, я дійсно щаслива – я щаслива дружина, щаслива мати, щаслива донька. І почуватися щасливою мені допомагає моя родина. У мене двоє донечок: молодшій всього 4 рочки, а старша вже навчається в коледжі Харківської гуманітарно-педагогічної академії. Завжди поруч мій чоловік, він також знайшов роботу у Боровій. Взагалі родина – це така віддушина, яка допомагає подолати всі перешкоди і негаразди, що трапляються на життєвому шляху.

- Що б Ви порадили тим, хто опинився в скрутному становищі, втратив дім, вимушений починати все з нуля?

- Я дуже співчуваю людям, які втратили житло і роботу. Я розумію, відчай може прийти в будь-яку хвилину, але не можна здаватися! Треба рухатися вперед, шукати вихід, і він обов’язково знайдеться. Наша сила у внутрішньому оптимізмі. Треба знайти роботу і наполегливо працювати, тоді можна жити у будь-якому місці. Я, наприклад, думала, що ніколи не зможу жити у маленькому селищі, але, як виявилося, нічого страшного в цьому немає. Взагалі я зрозуміла, що дім там, де знаходиться твоя родина.

Аудіо-версію матеріалу слухайте на ГУРТрадіо. 

Матеріал підготовлений у рамках спеціального медіа-проекту «Інформація для свідомих дій: почуй голос постраждалих внаслідок конфлікту на сході України», що  впроваджується Ресурсним центром ГУРТ за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США.