Люди, які змушені були залишити свої домівки і їхати в невідомість. Багато з них вважали, що це тимчасово. Але вже третій рік так звані вимушені переселенці освоюють нові місця, намагаючись адаптуватися до нових реалій. Одним із прикладів вдалої адаптації на новому місці є НГО «МАРТІН-клуб». Організація родом із Макіївки Донецької області. Займається здебільшого питаннями, які стосуються дітей. Війна змусила їх переїхати до Дніпра, де вони продовжили реалізовувати свою місію, розвиватися та знаходити нові можливості допомагати тим, хто цього потребує. Про дітей та мам Донбасу і Дніпра, про перші проекти, переїзд, проблеми переселенців, інтернатні заклади, які калічать, і нові перспективи ми говоримо з керівницею МАРТІН-клубу Вікторією Федотовою.

Про зустріч із Вікторією ми домовляємося легко. Але декілька разів доводиться її переносити. І ось я в офісі МАРТІН-клубу. Там тепло, навіть краще сказати, затишно. Відразу біля входу стоїть диван, на якому граються двоє дітлахів. На поличках – банки з варенням, яке виготовляли переселенці в рамках аукціону «Варенько-фест». Вікторія, вже чимось зайнята, зустрічає привітно й відразу до справ. Інтерв’ю відбувається в репетиційній кімнатці, де стоять музичні інструменти і де хочеться говорити про мистецтво. Та вже за 5 хвилин починаєш розуміти, наскільки глибоко Вікторія занурилася в соціальну сферу. І занурюєшся разом із нею.

- МАРТІН-клуб. Чому ви обрали саме таку назву для організації?

- Назва дивна (посміхається). Організацію назвали музиканти, художники, психологи, журналісти. Розшифровується як music art independents. Потім музиканти кудись поділися, залишилися психологи, соцпрацівники і назва теж. Зараз ми кажемо, що МАРТІН – це молодість, активність, рівність, творчість, ініціативність.

- Давайте поговоримо про місію клубу. На вашому сайті написано, що результатом роботи має бути те, що діти і молодь із незахищених верств населення набувають потенціалу для подолання труднощів у своєму житті й отримують для цього необхідну підтримку. Як ви прийшли до такого бачення?

- Ми відразу не мали ніякого бачення, просто намагалися виправити гостру біду щодо дітей. Про те, що треба ставати професійними і про менеджмент, почали думати пізніше. Я навіть отримала другу вищу за спеціальністю «Менеджмент НПО». А таке формулювання викристалізувалося вже в 2011-му, коли ми стабілізувалися.

- Як ви визначаєте, кому будете допомагати?

- У нас в філософії є залишати для молоді та дітей свободу обирати. Ми не допомагаємо людям, спроможним жити без нас. А беремося за ті випадки, коли бачимо, що дитина «не вирулює», не може подолати кризу чи певні життєві обставини. Якщо вже нікому її підтримати, тоді підтримуємо ми.

- Скільки зараз проектів реалізовує організація і скільки з них безпосередньо стосуються дітей?

- Усі проекти так чи інакше стосуються дітей. У нас є «Життя триває» – проект підтримки сімей переселенців із дітьми, які живуть у сільській місцевості. Проект «Дружня клініка» – сервісна допомога для громад і для переселенців, які проживають у 4-х районах Дніпропетровської області. У нас є недитячий проект, але все одно він дитячий (посміхається), називається «Брати по зброї» – це допомога сім’ям ветеранів, які мають дітей, перейти від війни до нормального життя. Проект «Рукавичка», спрямований на збереження «біологічної сім’ї». До речі, цей проект у межах нашої місії, який ми реалізовуємо вже 16 років.

-  А якщо до вас звернуться люди похилого віку?

- Це не пріоритет нашої роботи, але ми допомагаємо їм. Ми навіть прибрали з нашої назви «молодіжна громадська організація» і включили до цільової аудиторії людей, які постраждали внаслідок війни.

- Давайте поговоримо про донецький період. Яку подію ви б назвали відправною точкою соціальної роботи, моментом розуміння: «Я мушу це змінити»?

- Я колись проходила повз стовп, на якому було оголошення про набір до інституту психологів. Тоді в державі фактично не було ні психологів, ні соціальної роботи. І я туди вступила. Через два роки пішла працювати на півставки в щойно відкритий Центр соціальної допомоги молоді і сім’ї. На роботу ходила, як на свято. Потім отримала диплом. І якось йшла на нараду до виконкому й побачила біля вічного вогню босих дітей, які сиділи грілися. А був грудень, і сніг. Коли поверталися із колежанками, забрали їх до соціальної служби і наступні сім місяців займалися волонтерською роботою. Але така діяльність у свідомості держслужбовців не вкладалася. Тож усім колективом, яким годували дітей, ми пішли із соціальної служби і відкрили організацію. Точніше, художники відкрили, а ми на той момент були десь поряд (посміхається). В 2000 році ми отримали малесенький грантик від Британської ради й всю свою діяльність спрямували на подолання бездоглядності в Донецькій області. Бо таких дітей у нашому регіоні було дуже багато. Вони створювали свої клани та субкультури. Потім у державі змінилося законодавство, міліція почала працювати з соціальними службами, й діти зникли з вулиць: хтось помер, хтось сів за грати і лише з десяток лишилися.

- Розкажіть про першу перемогу, коли зрозуміли, що все правильно й усе вийде?

- Я в цьому ніколи не сумнівалася. Коли ми пішли із соціальної служби, у нас не було зарплатні, а був пакет італійського супу, але ми вже не могли зрадити дітей. Директорка соціальної служби поставила нам ультиматум: ніяких дітей тут не буде. І якби не ця подія, може, не було б ніякого МАРТІН-клубу. Потім ми зустрілися із активістом Робертом Червинські, у нього був ляльковий театр, і він їздив із виставами по колоніях. Він же і допоміг нам купити перший будинок, продавши свою спортивну машину в вересні 2000 року.

- Скільки дітей за весь час проживало там?

- Ми не планували брати багато дітей, хотіли, щоб це було сімейне середовище. Ця система мала відрізнятися від інтернатної, зокрема тим, що дитина обслуговує себе сама. У них не було навичок жити в сім’ї, бо їхні мами вже жили на вулицях, в люках, пиячили. Там люди, які працюють на шахті, не можуть робити нічого іншого. І, якщо зарплату не дають, нема за що їсти, але є за що пити. Якщо біда, вони не йдуть звідти, вони помирають там, на місці. І в них народжуються діти, які теж не йдуть працювати. Ми 10 років знімали кіно про цей андеграунд – це окрема сфера, інший світ. Тоді ми ще толком нічого не розуміли, але знали, що наша система має відрізнятися: ці діти вже знали, що таке воля, і в інтернатах утримати їх було неможливо.

- Чи є приклади досягнення вашими вихованцями успіху чи хоча б вдалої адаптації до, так би мовити, нормального життя?

- Успіх в нашому розумінні відмінний від того, що звикли вкладати в це слово. Для нас успіх – це коли в дитини покращилася якість життя. Так було тоді. І так є зараз. Ми не могли подолати того, що сталося з ними, але могли навчити чомусь маленькому. І ми навчали їх дуже простим речам: митися, їсти за столом, спати в ліжку, вивчали абетку. Ми не можемо сказати, що ми тоді були успішні. Багато з тих дітей померли. Але до нас приходили діти, які вперше за 14 років відсвяткували свій День народження, – то був успіх. Приходили діти, які не їли до цього гарячої їжі. Зовсім. Ніколи.

- Звідки ідея відкрити притулок «Маленька мама»? Як було влаштоване життя мам і дітей?

- Коли ми усвідомили, що найбільше дитині потрібна сім’я і рідна мама, зрозуміли, що мусимо брати маму й дитину і найбільш ризикований, кризовий період іти поряд. І в 2011 році відкрили «Маленьку маму» для вагітних і породіль. Це було дуже зрозуміло дітям. Якось на виступі в ліцеї я запитала учнів: «Як ви вважаєте, що потрібно дітям найбільше?», а вони хором відповіли: «Мама!». І ми шукали різні форми, мріяли про такий формат. А одного разу мені написав чоловік із Німеччини, Хагген Крейсінг: «Можна я до вас приїду у відпустку?». Ми погодилися, адже й до цього у нас бували волонтери. Він виявився топ-менеджером великої німецької компанії. І вирішив зробити у нашому сараї кімнату «Берлін». На наше зізнання, що немає грошей, він запевнив, що знайде. Познайомився з німецькою діаспорою, з власником будівельного гіпермаркету і просто змусив мене написати стратегію розвитку організації. Лише коли він поїхав, я зрозуміла, скільки цей коуч коштував. А потім разом із цим гіпермаркетом і друзями ми обладнали будиночок на дві кімнати. Одна маленька, інша розрахована на три мами. Це була наша перша мамська громада. Одна дівчинка була із секс-бізнесу. Вона вирішила зав’язати й народити дитину. Інша– з інтернату.

- І вдавалося їх якось соціалізувати, допомогти адаптуватися?

- Так, і це нормальний шлях до припинення сирітства в Україні. Є такий міф, що мами, хворі на алкоголічну залежність, покидають дітей. Коли я почала вести статистику, виявилося, що лише 20% мам із усіх, що в нас були, випивають. Залишають дітей здебільшого тому, що не бачать, як будуть їх ростити, коли немає хати, коштів і підтримки. Ми працювали з пологовими будинками, й коли там бачили, що мама хоче залишити дитину, але годує її груддю, нам телефонували, ми приїздили й забирали їх. Ми допомагали приблизно 400 клієнтам на рік. Це була різна допомога. Десь 70 осіб у нас жили, а до інших ми приїздили додому. Ми давали талони на товари та їжу і так підтримували.

- Як ви підбираєте персонал?

- Не знаю… (задумується). Бог для нас їх підбирає. Просто приходить людина, і ти розумієш, що вона може тягнути цю роботу, – і все. Якщо є вакансія, я пропоную, бо у нас немає волонтерської праці, ми вишукуємо можливість взяти працівників на зарплатню. Бо це дуже відповідально. Зараз нас в організації працює дев’ятеро.

- Чи працюєте Ви з волонтерами?

- Ні, ми маленька організація, а для цього потрібен ресурс. Раніше ми активно працювали з волонтерами через міжнародні організації. Для нас було класно, що діти бачать іноземців, чують іншу мову. З деякими іноземцями ми зберегли хороші стосунки. В Німеччині є організація, яка нас підтримує. Є донори, які нас фінансують давно і нам довіряють.

- Чи всі працівники погодилися на переїзд із Макіївки?

- Ні. Одна жінка залишилася через хвору маму, а інша назвала нас фашистами… У неї був телевізор… Не знаю, за яким принципом це сталося. Вона була прекрасним соцпрацівником, членом команди, ми дружили. Я досі жалкую.

- Чому Ви переїхали саме до Дніпра?

- Ми просто сіли в машину і поїхали. Ми не обирали. До останнього особисто я думала, що ми зараз відвеземо всіх, повернемося й будемо там допомагати людям. Але коли ми переїхали через ті блокпости, їхали в бік Дніпра і буквально в машині орендували житло – один будинок на всю організацію. 20 осіб там жило. Ми не знали, що ми залишимося. Але зрозуміли, що їхати назад для нас небезпечно. І тому ми дистанційно забирали звідти клієнтів, які хотіли виїхати. Того часу ми працювали на волонтерській лінії  евакуації з травня по серпень, цілодобово, усією командою. Ми пояснювали людині, як вона може виїхати з Донецька чи Луганська, і коли людина говорила «так, я хочу їхати», ми цей випадок доводили до кінця: знаходили, де їй жити, доки вона їхала. Це був марафон. Але саме він дав змогу зрозуміти, що трапилося в державі. В нас не було ніяких ілюзій, що це громадянська війна. Ми знали, що це агресія Росії. Я досі не можу читати спокійно звіти за той період, дивлюся на цифри, а вони говорять. Багато говорять про жертви серед військових і серед мирного населення

- Чим відрізняються потреби людей на Донбасі й тут?

- Мені здається, що мами Дніпра м’якші, проблеми їхні менші. В Донецьку 2013-14 років було моральне падіння. Потреби людей, які живуть тут і в Донецьку, – це небо і земля. Там сталінщина і радянський союз. Люди дуже збідніли. Навіть ті, хто ходив на «референдум», не задоволені. Але ніхто нічого не скаже. Збирають начальники й говорять : «Будете виказувати незадоволення, буду на вас «стукати» – сидітимете «на підвалі». А незадоволені всі. Всім. Банківська система не працює. Черги. Їсти нічого.

- До чого було найважче звикнути на новому місці?

- До війни. Коли ми їхали звідти, мені було шкода все залишати, оскільки була налагоджена інфраструктура, ми дуже ефективно працювали з усіма службами та відомствами. А з переїздом втратили соціальні зв’язки. Та нам було легше їх відновити. У нас є така філософія: якщо ми тут, ми маємо давати щось цій території, громаді. І сміття прибрати, й людям допомогти.

- У вересні цього року стартував простір адаптації «Кенгуру». В чому його особливість?

- Підхід той самий, що й у «Рукавички» і «Маленької мами». Але в простір ми переселяємо мам, в яких оформлені документи, в яких є за що жити, й ми менше здійснюємо контроль за ними, майже не втручаємось в життя. Раз на місяць приходимо, щоб допомогти сплатити оренду, бо це велика стаття витрат. Якщо мамі потрібна допомога, вона може приїхати в офіс, і, скажімо, зайняти грошей, які вона потім нам поверне.

- Розкажіть, будь ласка, детальніше про «Дружню клініку». Коли нарешті в лікарнях Дніпра мами з дітьми зможуть комфортно відвідувати лікарів?

- В чотирьох лікарнях ми робимо сервісні кімнати для мам із дітьми. Там же ми проводимо тренінги по травмі війни. Розповідаємо, як поведінка травмованої людини відрізняється від поведінки звичайної. Бо те, що ми зараз спостерігаємо, – сплески агресії, дивна поведінка демобілізованих чи переселенців – це все вплив травми. І лікарі знаходяться у першому колі травмованих. Тому в нас запроваджується травмоінформування для лікарів та персоналу стаціонару.

- Як допомогти дітям вулиць, жінкам, які опинилися в кризових ситуаціях? Звідки вони можуть дізнатися про МАРТІН-клуб і подібні організації, якщо вони не сидять у Фейсбуці та не є активними користувачами Інтернету?

- Жінки, які в кризі, рано чи пізно зіштовхуються зі Службою у справах дітей або міліцією. Треба інформувати через ці інстанції, донести спочатку до них, що ми є засобом допомоги, що співпраця – єдиний вихід. Якщо не буде співпраці між відомствами, не буде ніякого руху.

- Що робити звичайній людині, коли вона бачить дітей-безхатьків. Чи не вважаєте ви, що працювати потрібно не лише з вразливими категоріями населення, а й із суспільством взагалі?

- Якщо є телефон, людина набирає 102, а там вже мають знати, як реагувати на ситуацію. В законодавстві є все, щоб допомагати. Якщо людина бачить на вулиці одну дитину! До 9 років, я б сказала, не має значення, як вона одягнена, безхатченко вона чи ні, набирайте 102.

- Діти ВПО, з одного боку, краще адаптуються до нових умов, але з іншого – залежні від батьків. Якщо батьки не знаходять себе на новому місці, що робити дітям?

- Треба працювати з травмою війни. Бо це ілюзія, що можна приїхати і відразу зажити нормальним життям. Всі люди, які пройшли через війну, – і військові, і їхні сім’ї, і ВПО – травмовані. Так, діти залежні, і травма на дитячу психіку впливає набагато глибше, адже в дорослих є адаптаційні механізми, а у дітей їх немає. Найбільша проблема переселенців – втрата соціальних зв’язків. Для дітей – це, наприклад, зміна школи. Причому це може бути декілька змін за короткий час, пов’язаних зі зміною орендованого житла.

- Яким Ви бачите МАРТІН через п’ять років?

- Я не бачу, що ми стаємо більшими кількісно, але я бачу, що ми впливовіші, що ми є частиною інфраструктури, що осередків, де мамі з дітьми можуть допомогти, стає більше. Бачу, що маємо розвивати соціальний бізнес, щоб мами мали, де працювати, а ми були менш залежні від грантів та допомоги.

- У ваших дописах у фейсбуці часто піднімається тема ліквідації інтернатних закладів. Але як це реалізувати?

- Так, я бачу Україну через три роки без інтернатних закладів. Якщо зайнятися цим, то дітей, котрі зараз в інтернатах, можна влаштувати в сім’ї. Нам треба змінювати ставлення до цього. Люди часто думають, що прийомна сім’я наживається на дитині. Вибачте, але держава найняла цю сім’ю за гроші, щоб вона вирішила державну проблему сирітства. Адже утримання дитини в прийомній сім’ї значно дешевше і краще для дитини. Інтернати вбивають особистість.

- Але ж інтернати будуть чинити спротив…

- Так, але вони нікуди не дінуться. Бо реформа вже йде. У Європі немає інтернатів. Це винятково радянський пережиток. Катувальні для дітей. У 2015 році Служба у справах дітей звітувала, що вони влаштували майже усіх дітей, 80%, до сімейних форм виховання. Інтернати не поповнюються. Тож один із шляхів: не поповнювати інтернати. А другий – влаштовувати до сімей тих дітей, які зараз там. Соціальна сфера дуже серйозна. Діти гинуть і будуть гинути, бо немає спеціалістів. Не може один соціальний працівник охопити район Дніпра. А якщо немає допомоги, то є кримінал.

- Уявімо, що війна закінчилася, інтернатні заклади стали історією, діти вулиць прилаштовані. В якому напрямку і над якими проектами Ви б хотіли працювати?

- Над культурними. У нас паралельно з соціальними йде декілька маленьких ліній – музичні проекти, типу вуличної музики; екосадиби – місця для відпочинку від мегаполіса в маленькому хостелі в глибині села, але облаштованому і цивілізованому; зараз намагаємося відкрити кав’ярню. Ці проекти мають соціальний компонент, але хотілося б акцент робити не на ньому.

- Які б поради Ви дали людям, які змушені покинути все і почати життя спочатку?

Може, це прозвучить грубо, але один мій знайомий військовий каже: біжи, або здохнеш. Це єдина порада. Не можна зупинятися. Якщо ти вже став на цей шлях, то йди ним.

Матеріал підготовлений у рамках спеціального медіа-проекту «Інформація для свідомих дій: почуй голос постраждалих внаслідок конфлікту на сході України», що  впроваджується Ресурсним центром ГУРТ за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.