Рената Балог є відомою в Закарпатті ромською юристкою та правозахисницею. Це факт, який існує зараз. До цього вона пройшла довгий шлях, який,  на жаль, не був простим. Про всі труднощі та успіхи, з якими Рената зіштовхнулася, вона розповіла в інтерв'ю. 

- Відомо, що в Мукачеві знаходиться найбільше місце компактного поселення ромів на Україні. Чи пов’язане Ваше життя з ромським табором?

- Так. І не лише моє життя. Мої рідні по материнській лінії дотепер проживають на території сучасного ромського поселення в Мукачеві. Ще моя прабабуся жила тут із моїм прадідусем. Відповідно і мої бабусі, і дідусі жили тут. В таборі народилася моя мама. Вона завжди прагнула переселитися із цього місця. Можливо це стало однією із причин, чому вона одружилася із моїм татом із Чопу. Проте, шлюб був недовгим, і вже через два роки вона повертається на рідні землі мукачівського табору.

- Тобто Ваше дитинство пройшло саме у згаданому вище поселенні?

- Саме так. Все моє дитинство пройшло у таборі. До 13 років я проживала там. Цікаво аналізувати свої спогади та відповідні емоції, які збереглися і наклали відбиток на моє життя. З однієї сторони, це життя веселе, безтурботне. На той момент, ми раділи один одному, святкували разом, співали, танцювали…Вся моя родина по маминій лінії там проживала, і проживає дотепер. Я хотіла наслідувати в якійсь мірі поведінку, прості дії, відношення, які репродукували мої рідні брати та сестри. Це стосується зокрема і мого бажання навчатися в ромській школі, яка знаходиться біля табору.

- Ви намагаєтеся сказати, що бажання так і залишилося бажанням?

- Раніше я би сказала на жаль. Тепер, я дякую за те, що моє бажання не здійснилося. Моя мама, як я вже згадувала, завжди хотіла змінити своє життя. Проте у неї були такі перешкоди, проти яких майже неможливо було змагатися. Після того, як вона закінчила 9 класів школи, вона почала працювати. Їй було 16 років, коли вона розпочала працювати прибиральницею у мукачівському залізничному вокзалі. Вона розуміла, що освіта є надзвичайно важливою для людини. Однак навчатися вона не могла через низку сімейних обставин. Проте люди, з якими вона працювала, побачили в ній потенціал для росту, і навіть поставили її батькам ультиматум: «Якщо Іда не піде навчатися, то ми її звільнимо». Уявіть собі, що моя мама стала студенткою Львівського вишу. де отримала спеціальність машиністки-крановщиці, на якій вона успішно дотепер працює вже 28 рік.

- Можна стверджувати, що саме Ваша мама наполягала на освіті для своїх дітей?

- Так, вона ще з дитинства мене привчала до так званої культури освіти. Мама дуже хотіла, аби я навчалася в українській школі. Однак, будучи ще маленькою дівчинкою, я чинила неабиякий супротив. Я хотіла навчатися в ромській школі, як мої брати та сестри. Моя мама зрозуміла, що є лише один вихід – компроміс. Тому я стала школяркою угорської школи №3. Ми продовжували жити в таборі, і на той момент у мене були надзвичайно суперечливі відчуття. Повертаючись зі школи, я, як і всі діти, проводила багато часу на вулиці, де я чула речі, що навчання в школі не потрібне: «Чим допомогла освіта нам? Чи хтось із нас працює на «посадах»?» І справді, думала я, вони праві. Я також вийду заміж і буду мамою-господинею. Проте моя мама не погоджувалася з цим і вкладала всі свої сили, як матеріальні, так і фізично-емоційні, аби я зрозуміла важливість освіти.

- Раз Ви отримали вищу освіту і працюєте за спеціальністю, можна стверджувати, що Ваше відношення до освіти змінилося?

- Воно змінилося тоді, коли ми переїхали жити в місто. Якщо в таборі, на той момент було соромно вчитися, то в місті було все навпаки. Всі сусідські дівчата та хлопці більшість часу проводили за уроками, хобі та позашкільними заходами. Тоді для мене відкрився паралельний світ, який може існувати в одному маленькому місті Мукачево. Я і повірити не могла, наскільки середовище впливає на формування людини. Перший час мені було надзвичайно важко звикнути до нового життя. Я хотіла назад у табір. Однак шляху назад вже не було. Я продовжувала навчатися у міській школі та будувати життя на інший кшталт.

- Ви насправді не хотіли йти в українську школу лише тому, що Ваші брати та сестри відвідували ромську школу? Чи були й інші причини цьому?

- Якщо бути до кінця відвертою, у мене було багато страхів, сучасними словами, щодо виходу із «зони свого комфорту». Я відчувала себе в безпеці в таборі, і «виходити у світ» я не дуже хотіла. В принципі, я отримала те, чого боялася. Образи, які летіли від школярів, звісно, неприємні, але не такі критичні, коли їх чуєш від вчителів. Пам’ятаю випадок у школі, який із часом зробив мене сильною жінкою, якою я є тепер. Вчителька української мови та літератури, одного разу сказала мені «Ти, як і всі цигани, ні на що не здатна, і претендуєш лише на те, щоб підмітати вулиці». Тепер уявіть, яке ставлення до мене було з боку інших школярів? Вчителів?

- Це дійсно жахає, що такі речі летять із уст педагогів. Однак саме це зробило Вас сильнішою?

- Це був, напевно, той момент, коли із негативу потрібно зробити правильний висновок. Звісно, я довго плакала. Однак і тут моя мудра мама допомогла мені побачити цю ситуацію з іншої сторони. Поговоривши із нею, я вирішила: «Я доведу не лише всім, а, в першу чергу собі, що я здатна на все, що мені забажається». І, знаєте, моє життя круто повернулося. Всі образи, які летіли в мене, я сприймала як заклик бути кращою.

Після закінчення школи, я хотіла вступити до університету, та отримати спеціальність лікарки. Нажаль, фінансових можливостей для цього було обмаль, і я не змогла навчатися.

- Однак Ви отримали вищу юридичну освіту. Розкажіть, як це відбулося?

- З часом, я переглянула свої пріоритети, і зрозуміла, що більше я допоможу людям, а особливо ромам не лікаркою, а саме юристкою право захисницею. Завдяки Ромському освітньому Фонду я отримала можливість навчатися у ВУЗі. І у 2006 році я закінчила юридичний факультет Міжрегіональної академії управління персоналом. Ось там я ні разу не відчула ромофобські дії…я завжди пишалась тим, що я ромка. І там мене цінували і поважали за те, яка я є.

- Після закінчення ВУЗу Ви одразу розпочали свою правозахисну діяльність?

- Не зовсім. Я стажувалася впродовж 3 місяців у мукачівському РАЦСі і справді хотіла там працювати. У мене, в принципі все вдало виходило. Однак відбулося повторення того, що було у школі. Коли мої співробітниці взнали, що я ромка – то почали перевіряти свої речі у нашій роздягальні, насторожено слідкувати за мною. Це було дуже образливо…але я пам’ятала те, що сказала в дитинстві «Я можу, я доведу». Проте мене спіткала інша невдача. Я була впевнена в собі, коли здавала екзамен на конкурсі, на посаду співробітниці РАЦСу після стажування. Успішно склавши іспит – мені відмовили в роботі, апелюючи до того, що у мене низький рівень української мови.
Звісно, це було не так. Більше того, я була незамінною співробітницею в установі. Адже багато людей, які зверталися до РАЦСу були роми, які переважно розмовляють на угорській мові.

Але як кажуть, що не робиться те до кращого. З 2012 року я почала нарешті почала займатися правозахисною діяльністю на посаді юристки Мукачівського правозахисного центру.

- Так що ж саме спонукало Вас займатися саме правозахисною діяльністю?

- На жаль, всі проблеми ромів, з якими вони стикаються майже щодня, нереально вирішити самотужки. Я знала, що роми будучи ізольованими своїм життям в таборі, з низьким рівнем довіри до державних інституцій, достойні того, аби отримувати правову допомогу.

За чотири роки правозахисної діяльності, вдалося зробити безліч речей, які змінили життя багатьох ромів. Основне це відчуття того, що ти повноправний громадянин країни. До нашого центру звертаються в основному ромки, в яких ситуація без паспортизації ставить і так без того важке становище.

- Що Ви маєте на увазі «без того важке становище ромської жінки»?

- Можу стверджувати, що сучасна роль ромки є фактичної такою, як і сто років тому. Це традиційна роль матері-домогосподарки. Звісно, я нічого не маю проти цього. Я сама хочу бути дружиною і мамою. Проте, в основному, ромська жінка виходячи рано заміж, залишаючись без документів, потрпаляє у безвихідне, безпорадне становище «нікого». Нею легко маніпулювати, вказувати що робити. Їй залишається лише мовчати. До цього всього додається ще й той факт, що ромки не бачать альтернативи, яку я побачила коли виїхала жити з табору. Розумієте, компактне проживання несе не завжди шлейф позитиву. Так, з одного боку це солідарність, підтримка традиційного укладу. З іншого – це повна ізольованість, «сліпота» та відчай.

- Ранній шлюб, в принципі, є традиційним для ромської громади. Чи справді він має більше негативні наслідки. чим позитивні для ромських дівчат?

- Справа тут не лише в тому, що роми рано одружуються. Потрібно дивитися глибше. Не буде новиною те, що при укладанні шлюбу, діти народжуються майже одразу. Підліткова вагітність та раннє материнство є результатом «дитячого» шлюбу, який має ряд незворотних наслідків не лише для дівчинки, але й хлопчика.

В-першу чергу, рання вагітність негативно, а іноді й руйнуюче відображається на здоров’ї дівчинки. По друге, раннє материнство фактично закриває двері, як для хлопчика, так і для дівчинки на отримання освіти та подальшого працевлаштування. Дівчина перетворюється на домогосподарку, яка повинна виконувати роль матері. Хлопець вже ніколи не піде навчатися, і буде неспроможний отримати бодай якусь освіту, аби мати високооплачувану роботу. Він одразу, ще з юнацьких років починає працювати на низькооплачуваній роботі. Вважаєте це все влаштовує молодь?

Ромська молодь така сама як і інша: перспективна та амбіціозна. Чим більше їх руки зв’язані, тим вищий рівень негативних тенденцій як всередині ромської общини, так і в українському суспільстві загалом.

Що більш дивує, так це те, що держава не бачить вражаючий потенціал людей, який можна використати в навіть економічно-ефективному руслі.

- Як, на Вашу думку, можливо вирішити проблеми ромської жінки?

- По-перше пояснити, що є проблема. Вікові традиції ранніх шлюбів, ґендерної дискримінації та тіньової ролі ромки – є теперішнім фактом. Так, світова спільнота визнає, що такі традиції на користь ні здоров’ю та самореалізації ромів, ні життєздатності суспільству користі не принесуть. Проте, самі ромки, будучи ізольованими в таборах проблеми не бачать. А якщо і бачать, то їх швидко «охолоджують» авторитетні думки дорослих жителів табору.

По-друге, про це варто говорити, це потрібно винести в публічний дискурс. Так, наші дитячі шлюби мають специфіку в порівнянні з іншими країнами, де така «процедура» присутня. Ромські шлюби є, в основному, добровільними. Дітям не пояснюють, що в пріоритеті має бути освіта, самореалізація. Вони закохались – їх одружили. А потім Ви вже самі знаєте, що відбувається. Навіть з часом, коли починаєш жалкувати, що доросле життя прийшло надзвичайно швидко – змінити вже нереально те.

Звісно, традиції ламати не потрібно. Їх потрібно лише адаптувати до здорових, адекватних норм, які збережуть здоров’я зокрема, та життя загалом для ромок.

- Ви сказали, що держава не використовує вражаючий потенціал ромів. Проте указом Президента була прийнята Стратегія захисту та інтеграції в українське суспільство ромської нацменшини до 2020 року. Вважаєте цього кроку з боку держави недостатньо для вирішення проблем ромів?

- Стратегія Президента була прийнята ще у 2013 році. Нажаль, реальних результатів не видно. Звісно, я та мої колеги й колежанки розуміємо, що процес, який закладений в Стратегію не є швидким. Проте, вважаю, що є інструменти, які можуть його прискорити.

Ініціатива «знизу» допоможе реально та ефективно вирішувати проблеми ромів. Хто, як не ми знаємо найкраще свої проблеми, й, відповідно, потреби. Тому, я стою на засадах того, що єдиним можливим шляхом вирішення наших проблем є розбудова сталого розвитку ромських громад посередництвом утворення Органів самоорганізації ромів.

На жаль, в Мукачеві, де знаходиться близько 10 тисяч ромів, які мають купу проблем у таборі, такий Орган створений не був. Більше того, мукачівська міська рада вже пів року блокує ініціативу ромів. Однак, мушу визнати, що я пишаюся проробленою роботою. Адже створення ініціативної групи, яка готова представляти та відстоювати свої інтереси вже в іншій площині та в іншій якості – є величезним позитивом. Вважаю, що після таких обґрунтованих та важливих речей ставлення до ромської громади кардинально зміниться.

- Відомо, що до ромської громади, зазвичай відношення не в край позитивне. Це можна прослідкувати й у використанні так званої «мови ворожнечі» у засобах масової інформації

Так, це надзвичайно прикро. Іноді мені здається, що ми живемо не у 21 столітті, де поняття ксенофобії, дискримінаційні дії вже давно не є нормою. Проте, це не так в українському суспільстві. Звісно, не всі люди негативно ставляться до ромів. Деякі люди негативно ставляться до деяких ромів. Доходить до абсурду, коли бачиш, які варіанти розвитку нашої громади пропонують нам деякі з українців: і обмежити табір вводячи візовий режим у місто, і стерилізувати чи просто фізично знищити.

Важко переконувати самих українців в тому, що ти така ж громадянка України, як і всі інші. Що ти так само живеш та працюєш як інші. А подеколи, важче переконати самих ромів в тому, що ми не другосортні, що ми такі ж люди. Опускаються руки, коли бачиш встановлений пам’ятник «рому-двірнику» в Мукачеві. Ще більше пригнічує неадекватна реакція українців та нашу ромську відповідь ромофобським закидам міської влади у вигляді флешмобу, який ми провели на початку вересня 2015 року.

Підсумувати хочу тим, що лише спільними діями, як ромів, так і українського суспільства можливо зруйнувати вікові традиції пригноблення та неповаги один до одного. Адже в цей складний для країни час, ми як ніколи повинні згуртуватися та жити в мирі.

Інтерв’ю записала Ірина Миронюк