Волонтерство – можливість застосувати особисті та професійні навички для сприяння розвитку життя своєї країни чи світу. Починаючи з 1993 року, Програма Волонтери ООН допомагає поширювати волонтерство в Україні завдяки збільшенню рівня довіри, солідарності та взаємодії серед громадян, а також створюючи сприятливі умови для участі у волонтерських проектах. Про особливості волонтерської культури в Україні та можливості її розвитку завдяки Програмі Волонтери ООН ГУРТ дізнався у Войтека Хледіка, який обіймає волонтерську посаду Координатора Програми Волонтери ООН в Україні.

- Які стереотипи щодо волонтерства можуть виникати до першого волонтерського досвіду?

- Зазвичай, коли чують про волонтерство, думають про людей, які працюють безкоштовно.  На мою думку, це найперша асоціація, яка виникає в усьому світі серед тих, хто не знайомий з суттю волонтерства.

- До яких узагальнень схильні українці?

- Серед більшості українців зараз розуміння волонтерства пов’язане з нинішнім конфліктом в Україні. Кожного дня я чую формулювання «волонтерський батальйон», «бійці-волонтери», «волонтери, які допомагають українській армії». Такі асоціації не дуже сприяють усвідомленню користі волонтерства для майбутнього України. Перед нами та українськими волонтерськими організаціями стоїть завдання показувати людям ширше значення волонтерства.

- У чому суть концепції волонтерства, яку Ви просуваєте в Україні як Координатор Програми Волонтери ООН?

- ООН має дуже загальне визначення волонтерства. Неможливо завдяки чіткому визначенню обмежити дії людей, які волонтерують. ООН бачить волонтерство як справу, зроблену, в першу чергу, не заради фінансової винагороди, а задля блага. Це дуже широке визначення, оскільки існують різні форми волонтерства.

Є спроба наукової класифікації, згідно з якою розрізняють чотири групи волонтерства. Спершу йде самодопомога або взаємодопомога, що найбільш характерна для країн, що розвиваються. Люди підтримують власну громаду чи соціальну групу, допомагаючи таким чином і собі. Наприклад, якщо ви допомогли мені збудувати будинок, я допоможу вам, коли будуватимете свій. Така форма волонтерства поширена у країнах, де держава не забезпечує належну систему соціальної підтримки. У розвиненіших країнах волонтерство набирає інших форм. Це допомога навколишнім  – не лише своїй громаді чи соціальній групі, але й певній вразливій категорії населення за межами власної громади. Далі – громадська участь. І нарешті остання група – адвокаційні кампанії щодо проблемних питань. Перехід від самодопомоги до адвокаційних кампаній залежить від ступеня розвитку  країни. Я би сказав, що перелічені чотири групи є базовими категоріями волонтерства.

- Які принципи волонтерства об’єднують людей задля здійснення змін?

- Велике бажання бути корисним, служити іншим, зробити щось хороше. Це може звучати як кліше, ніби з фільму. Але це дуже важливо для багатьох людей у світі. Особливо якщо ви живете у достатку, не голодуєте, знаходитеся в безпеці, маєте певні знання та навички і хочете використати це все з користю для інших. Усі волонтери мають багато спільного – ентузіазм, енергія долати будь-які труднощі, впроваджувати зміни та покращувати чиєсь життя.

- Як Ви покращуєте чиєсь життя? Які головні обов’язки та труднощі Координатора програми Волонтери ООН в Україні?

- Чим далі знаходишся від безпосередньої діяльності волонтерів на місцях, сидячи в офісі і працюючи з документами, тим важче побачити реальний вплив своєї роботи. Загалом Програма Волонтери ООН має три головні завдання. Ми залучаємо волонтерів – національних, міжнародних та онлайн – до роботи агентств ООН, в першу чергу, та громадських організацій по всьому світу. Так ми сприяємо включенню волонтерів у роботу ООН. Друге завдання полягає у просуванні волонтерства як концепції. Це те, що можна робити за допомогою, наприклад, цього інтерв’ю, проведення інформаційних кампаній чи налагодження співробітництв із волонтерськими організаціями. Також  можна працювати з урядом: проводити адвокаційні кампанії для покращення законодавчого врегулювання волонтерської діяльності. ООН називає це створенням сприятливого для волонтерів середовища. Третьою складовою нашої  діяльності є підтримка проектів ООН із ключових напрямків, де внесок волонтерів є найбільш вагомим. Йдеться про такі галузі, як доступ до базових соціальних послуг, молодь, ліквідація наслідків надзвичайних ситуацій, побудова миру та підтримка волонтерської інфраструктури. Мені як Координатору Програми доводиться скеровувати усі ці процеси: шукати нових волонтерів, забезпечувати підтримку тих, хто вже перебуває на службі в ООН, та залучатися усіма можливими партнерствами з метою популяризації волонтерства в Україні.

- Хто може долучитися до команди волонтерів ООН? Чи існує типовий образ волонтера Програми ООН?

- Середньостатистичний волонтер ООН – 38-річна людина. Це може здивувати багатьох, оскільки люди очікують, що до волонтерської діяльності залучена лише молодь.  Проте більшість волонтерів є професіоналами своєї галузі, які вирішили перервати кар’єру на рік-два і взяти участь у міжнародній волонтерській програмі, часто у доволі важких умовах, наприклад, у миротворчих місіях. Це люди різних професій: медики, механіки, інженери тощо. В Узбекистані, де я працював раніше, у команді був 40-річний волонтер, спеціаліст з надання соціальних послуг. Він працював як соціальний працівник у своїй країні протягом 20 років, а потім вирішив поділитися своїми знаннями з іншими країнами, одночасно отримавши міжнародний досвід.

В ООН є більше ста різних напрямків роботи. Люди різних національностей можуть обрати будь-яку роботу, яку тільки можна уявити. Відповідно до звіту ООН 2014 року , загальна кількість волонтерів ООН становить 6325 осіб. 81% волонтерів – вихідці з Глобального Півдня – країн, що розвиваються. 59% – чоловіки. Ми старанно працювали, щоб зберегти гендерний баланс. Труднощі полягають у тому, що багато волонтерських вакансій ООН пов’язані з миротворчими операціями чи напрямками роботи, яка найчастіше виконується чоловіками. Я вже згадував про механіків. 72% були міжнародними волонтерами. Ця цифра завжди змінюється. З кожним роком кількість міжнародних волонтерів зменшується на користь національних волонтерів, які розбудовують власні країни. Вважаю це позитивною тенденцією. Третина волонтерів ООН працює у миротворчих операціях. Програма розвитку ООН є другою агенцією ООН за кількістю залучених волонтерів. Потім Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців та Дитячий фонд ООН.

Залежно від форми волонтерства є вікові обмеження. Щоб стати національним волонтером,  необхідно мати щонайменше 22 роки, міжнародним – 25. Зазвичай треба  мати вищу освіту та певний досвід роботи. Але зараз існує новий напрям – Молодіжна Програма волонтерів ООН. Генеральний Секретар ООН надав  можливість долучитися до роботи ООН молоді від 18 до 29 років. Для них немає вимог щодо завершеної університетської освіти та професійного досвіду. Хоча це доволі нова ініціатива, кількість волонтерів Молодіжної Програми стрімко зростає. Завдяки цій програмі ми намагаємося залучити більше молоді до системи ООН. Адже ООН – це не закостенілі бюрократи, які діють відповідно до встановлених шаблонів.  Це професіонали, які іноді все ж потребують зовнішнього імпульсу для впровадження інновацій і нового погляду на відомі речі. З іншого боку, ООН надає можливість молоді брати участь у процесі прийняття рішень. Молоді люди становлять значну частину населення та стоять перед проблемою безробіття.  Ми допомагаємо їм впливати на вирішення своїх проблем через залучення до ООН.

- Багато українців вважають, що волонтерство підміняє певні функції, за які відповідальна держава. Спираючись на досвід ООН, як волонтери можуть посилити співпрацю з державними інституціями?

- Українці мають негативне ставлення до того, що волонтери виконують функції, які мала б забезпечувати держава. Добре, якщо все відбувається належним чином. Проте жодна держава не має контролювати кожен аспект людського життя. Держава не може вирішити кожну проблему. Саме тому вона має залучати громадянське суспільство та працювати разом над подоланням викликів. Можна проілюструвати це на загальному прикладі громадської організації, яка працює з людьми з інвалідністю. Через інвалідність люди не можуть вільно пересуватися, ходити по магазинах, в урядові установи. Певна громадська організація надає необхідну підтримку цим людям. Можна заперечити, що це обов’язок держави підтримувати людей із інвалідністю як вразливу категорію населення. Але держава не може найняти тисячі асистентів, які б це зробили. Вона відповідальна, якщо так встановлено відповідним законодавством. Держава може надавати фінансову підтримку громадським організаціям, які самі виконають необхідну роботу.  Громадянське суспільство робить свою справу, і немає нічого поганого у тому, що волонтери підміняють певні функції держави. Те, чого дійсно бракує Україні, – це взаємної довіри держави і громадянського суспільства. Її розбудова є важливим завданням для обох сторін на найближче майбутнє задля розвитку України.

- Ви згадували, що були на волонтерській службі в Узбекистані, який, як і Україна, є пострадянською країною. Яким є Ваше бачення подальшої перспективи розвитку волонтерської культури в Україні?

- Ситуація лише  покращуватиметься.  Як я зазначав раніше, з розвитком країни зростає і змінюється громадянське суспільство і волонтерська участь. За національністю я чех. Моя країна також має на собі відбиток минулого, коли волонтерство було примусовим, і все ж називалося волонтерством. Традиція суботників, наприклад. Зміниться не одне покоління, поки у наших країнах виникне громадянське суспільство на такому рівні, як у Західній Європі. Знаю, що українці сподіваються на дуже швидкі зміни, але на все потрібен час. Я абсолютно переконаний, що Україні все вдасться. Коли я приїхав сюди півроку тому, був вражений уже наявним у вас гарним рівнем громадянського суспільства. Є багато організацій, значна кількість з яких діє з 1990-х років. Вони дуже професійні та абсолютно заслуговують на ту підтримку, яку можуть отримати. З цим в Україні все гаразд. Варто зосередитися на зміні мислення людей, що також приходить з часом та зі зміною поколінь, відкритістю до світу через подорожування. Вибір європейської інтеграції, а отже, відповідних правових стандартів, також може привести до позитивних змін. Але все залежить від людей. Вони вже активізувались і усвідомили значення своєї участі. Сидіти вдома та жалітись – не те ж саме, що вийти і робити щось. Спадок попередньої системи на пострадянському просторі полягає у тому, що люди звикли, що держава все має робити за нас і не треба бути активним, адже все відбудеться саме по собі. Однак жодна з країн світу не зробить все за нас. Якщо подивитися на успішні розвинені країни та їхній високий рівень громадської участі, можна зрозуміти, що успішність країни та волонтерство взаємопов’язані.