У межах Місяця соціального підприємництва ГУРТ поспілкувався з Василем Назаруком, керівником Програми соціального інвестування «Вестерн Ен-Ай-Ес Ентерпрайз Фонд» (WNISEF) та колишнім керівником Всеукраїнського ресурсного центру розвитку соціального підприємництва «Соціальні ініціативи». Діяльність експерта, який від проведення тренінгів перейшов до започаткування програми соціального інвестування, вказує на глибоке розуміння сучасного стану соціального підприємництва в Україні. Василь Назарук розповів ГУРТу про моделі соціального підприємництва в Україні, умови та сучасні тенденції його розвитку, а також особливості функціонування соціальних підприємств, які є особливо важливими на етапі започаткування власної справи.

- Як можна визначити соціальне підприємництво в Україні?

- Визначення, напевно, одне. Але є різні моделі того, як соціальне підприємництво працює у світі. В Україні ми здебільшого сповідуємо і популяризуємо так звану британську модель. Відповідно до неї, соціальне підприємництво має 4 чіткі критерії. По-перше, це бізнес. По-друге, соціальна мета – те, для чого працює цей бізнес. Третє – розподіл прибутку, де чітко визначено, скільки відсотків буде йти на соціальну мету або, наприклад, на реінвестування цього бізнесу. Четвертий критерій – демократичне управління. Якщо ми вирішуємо якусь соціальну проблему , то усі, кого вона стосується, мають бути залучені до прийняття рішень однаково.

Щодо інших моделей, вони так само можуть бути представлені в Україні. Оскільки йдеться про те, що, наприклад, у Сполучених Штатах Америки громадські організації можуть мати комерційну складову – тоді всі зароблені кошти йтимуть на їхню статутну діяльність. Звичайно у них є законодавство, яке регулює ці процеси, проте, тим не менш, у них це все давно працює. Їм непотрібно створювати якісь додаткові дочірні підприємства для заробітку грошей на статутну діяльність. У нас ніби вже є прийняте законодавство, яке дозволить громадським організаціям також мати комерційні проекти, але наскільки це буде відпрацьовано, поки важко сказати.

Нарешті ще однією моделлю, яка у світі широко пропагується, є так звана модель соціальних інноваторів. Йдеться про інноваторів-підприємців – конкретних особистостей, які придумують щось таке, що змінює життя людей на краще. Наприклад, Мохаммад Юнус, який отримав Нобелівську премію, створив Грамін Банк у Бангладеші, що дозволило бідним сім’ям отримати мікрокредитування, купити собі  худобу, забезпечивши собі більш-менш пристойний рівень життя.

- Наскільки українське суспільство готове приймати і розвивати соціальне підприємництво?

- Українське суспільство давно готове. Соціальне підприємництво не є чимось новим. Просто саме зараз це словосполучення набирає популярності. Завжди були підприємства, які намагалися вирішувати соціальні проблеми. І це нормально. Ще 1991 року , коли Україна стала незалежною, був прийнятий Закон «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», де чітко вказувалося, що громадські організації людей із інвалідністю можуть створювати господарські підприємства і заробляти на цьому гроші. Це можна вважати прототипом соціальних підприємств.  Якщо говорити про сучасний стан економіки, варто зазначити, що сподіватися від держави, що якісь проблеми будуть вирішуватися за рахунок бюджетних коштів фактично нереально – їх на це немає.  Тому багато хто з вразливих груп населення замислюється над тим, чи не створити їм свій бізнес, де б вони усі могли бути працевлаштованими і самостійно себе забезпечувати.  А це вже є, по суті, соціальне підприємництво. Хоча тут варто сказати, що є два типи соціальних підприємств, де перший тип – соціальні підприємства, які створюються спеціально для того, щоб працевлаштувати людей із вразливих груп населення. А другий – створення власного бізнесу з метою генерування прибутку, який витрачатиметься на статутні цілі громадських організацій.

- Чи спостерігається тенденція збільшення інтересу уряду до підтримки діяльності соціальних підприємців?

- Держава має бути у цьому зацікавлена. Соціальне підприємство – це те, що не вимагає від держави грошей. Як правило, це малий бізнес, який самостійно намагається здобути ресурси, завдяки яким підтримує свою життєдіяльність. Якщо говорити саме про підтримку держави, маємо чіткий приклад із тими ж підприємствами, заснованими організаціями людей із інвалідністю: вони звільнені від сплати ПДВ, можуть мати інші пільги, наприклад, на оренду. Крім того, держава зобов’язується купувати вироблену ними продукцію. Щодо інших соціальних підприємств, ніяких зобов’язань стосовно їхньої підтримки держава на себе не бере. Тобто вони більш вразливі порівняно з традиційним бізнесом, оскільки беруть на себе додаткову місію вирішувати певну соціальну проблему. Але, не зважаючи на це, в Україні вже достатньо прикладів, які показують, що соціальні підприємства здатні конкурувати і навіть показувати досить цікаві темпи зростання.

- Наскільки мені відомо, такі приклади фіксуються у єдиному каталозі. Для його укладання Всеукраїнський ресурсний центр розвитку соціального підприємництва «Соціальні ініціативи», яким Ви керували, починаючи з 2013 року, збирає інформацію про існуючі соціальні підприємства. Чи багато нових підприємств, які відповідають критеріям соціального підприємництва, заявило про себе за останній рік?

- Укладання першого каталогу у 2013 році було першою спробою зрозуміти, хто себе вважає соціальним підприємством, чим вони займаються, які саме проблеми вирішують та якими бізнесовими моделями користуються. Зрештою, добре показувати іншим такі успішні практики, які б вони могли повторювати.  З 2013 по 2015 рік зміни відбулися. За моїми оцінками, тих соціальних підприємств в Україні, які можуть абсолютно претендувати на це звання, може бути уже близько 1000. У першому каталозі їх було 40, до яких, до того ж, було важко достукатися. Не всі, напевно, розуміли, що таке соціальне підприємництво. Зараз це явище більше на слуху. Багато хто може ідентифікувати себе як соціальних підприємців, особливо у сільській місцевості. Так, різні фермерські господарства, заробляючи, наприклад, на тваринництві, паралельно все одно вирішують проблеми громади – латають дороги, замінюють вікна у школі тощо. Але вони ніколи себе не ідентифікували з соціальним підприємництвом. Зараз же, коли вони частіше чують про це явище, можуть спокійно говорити про свою приналежність до соціальних підприємців. Адже часто фермерські господарства є тими структурами, які створюють нові робочі місця, і від них може залежати вся громада. ГУРТ і сам розповідав про такі приклади завдяки своєму проекту  «Розвиток малого підприємництва у сільських громадах України».

- Чи є потреба та можливості отримувати нові знання або менторську підтримку разом із усвідомленням своєї приналежності до соціальних підприємців?

- Я насправді не є прихильником того, щоб когось «обзивати» соціальним підприємством. Байдуже, як вони називаються, але якщо вони вирішують соціальну проблему, честь їм і хвала. Якщо вони працюють у соціальній сфері і дійсно хочуть вдосконалюватися у цьому, то є, наприклад, портал socialbusinessinua – єдиний, напевно, інтернет-ресурс , спрямований винятково на популяризацію соціального підприємництва в Україні. Соціальне підприємництво має трохи іншу філософію,ніж традиційний бізнес. Якщо я хочу вирішити якусь проблему, я дивлюсь на неї і думаю, чи можна застосувати якісь підприємницькі підходи для її подолання. А традиційний бізнес розглядає ідею як джерело прибутку. Але у будь-якому випадку навчатися можна просто бізнесу. Курси з ведення бізнесу знайти неважко. Щодо освіти саме з соціального підприємництва, в Україні замало тренерів, які можуть цим займатися. По-друге, інформаційних ресурсів, які висвітлюють це питання, не так багато. І, напевно, тут варто подякувати, у тому числі, порталу ГУРТ, який регулярно висвітлює це питання, і більше людей саме у віддалених регіонах України мають змогу почерпнути хоч якусь інформацію, що насправді таке є. Оскільки в українському законодавстві поняття «соціальне підприємництво» не існує, те, що ми говоримо, що підприємство є соціальним, є суто умовним. Його можна вважати соціальним підприємством, якщо воно відповідає критеріям, які є в Європі.

- Як така умовність терміну «соціальне підприємництво» може впливати на розвиток цієї концепції в Україні?

- З досвіду своєї діяльності у Програмі соціального інвестування «Вестерн Ен-Ай-Ес Ентерпрайз Фонд» можу розповісти про одну проблему, з якою ми зіштовхнулися. Займаючись створенням механізму пільгового кредитування для соціальних підприємств, наша програма соціального інвестування отримує багато заявок від різних організацій, які умовно називають себе соціальними. У зв’язку з цим, ми задумалися, який відсоток прибутку має йти на соціальну мету, щоб підприємство могло називатися соціальним. Були випадки, коли певна організація була готова виділяти на соціальну мету лише 1%. З нашої точки зору, цього абсолютно недостатньо. Якщо, згідно з законодавством, підприємство може віддавати 4% від прибутку на  благодійність, які не оподатковуються, то у випадку з соціальним підприємством, на соціальну мету, на нашу думку, має йти принаймні 10% від прибутку. Але це стосується тих підприємств, які генерують прибуток. Стосовно підприємств, створених з метою працевлаштування вразливих груп населення, йтиметься про розширення діяльності. Ми тут не вимірюємо відсоток від прибутку, а зважаємо на кількість людей, які змогли отримати роботу і самі подбати про себе.

- Які ще особливості соціального підприємництва в Україні необхідно знати, наприклад, для започаткування власної справи?

- Тут варто продовжити про законодавчі аспекти. Той, хто планує зайнятися соціальним підприємництвом, має розуміти, що немає такої форми, як соціальне підприємство. Тому потрібно обирати ту організаційно-правову форму, яка буде найоптимальнішою з точки зору ведення бізнесу, оподаткування тощо. Дослідження під час укладання каталогу з 2013 року показало, що найпоширеніша форма соціальних підприємств полягала у тандемі громадська організація плюс фізична особа-підприємець. Такий вибір пояснюється  легкістю ведення бізнесу. ФОП  заплатила свій єдиний податок, а все інше вважається доходом цієї фізичної особи, і вже потім визначається, скільки грошей віддавати на громадську організацію і скільки потрібно для продовження ведення бізнесу. Отже, започатковуючи власну справу, по-перше, потрібно вирішити, яку з існуючих легальних організаційно-правових форм варто використати. По-друге, має бути чітко зрозуміло, для чого бізнес створюється, яку саме соціальну проблему він вирішуватиме. Третє, що мало хто з організацій робить, – це ретельний маркетинговий аналіз можливостей. Люди, які споживатимуть певну послугу чи продукт, все одно шукають співвідношення ціни та якості, і лише на третьому-п’ятому місцях для них важлива соціальна складова. Лише за умови якості товару та нормальної цінової категорії можна говорити про створення соціального підприємства. Тому не варто кидатися у бій, а потім кричати, щоб купували у нас, бо ми такі хороші, ми вирішуємо соціальну проблему.

- Ресурсний центр розвитку соціального підприємництва також організовував Форуми соціальних підприємств. Отже, Вам добре відомі потреби соціальних підприємців, які уже розвинули свій бізнес. Розкажіть детальніше про це.

- Є ТОП-3 великі проблеми, про які говорять усі підприємці. Це недосконалість законодавчої бази, відсутність фінансових ресурсів, а третій пункт може ранжуватися: інформація, навчальні програми, тусовки для підприємців, зрештою. На мою думку, найбільшою проблемою було те, що соціальні підприємці не могли конкурувати за фінансові ресурси з іншими підприємствами. У соціальних підприємств, які створюються для вирішення соціальної проблеми, як правило, немає стартової інвестиції. Якщо вони її десь здобули, бізнес може початися. Але дуже багато ідей, які виношуються роками, так і не стартують через відсутність ресурсів. Я, наприклад, з 2013 року думав про те, що ми як Ресурсний центр розвитку соціального підприємництва проводимо якісь тренінги, навчаємо соціальному підприємництву, але це все марно, тому що, попри бажання розпочати власну справу, наші слухачі не мають доступу до фінансових ресурсів. Зараз я працюю у Програмі соціального інвестування «Вестерн Ен-Ай-Ес Ентерпрайз Фонд», яка розробила механізм саме пільгових кредитів для соціальних підприємств, які стартують від 5% річних у гривні. Це означає, що якщо ідея комерційно цікава і банк побачить, що платоспроможність клієнта достатньо нормальна, то, в принципі, такий кредит є доступним, його можна брати і потроху виплачувати протягом 36 місяців, що є максимальним терміном надання. Це те, чого я прагнув і що вдалося зараз реалізувати. Уже цього місяця плануємо видати перший кредит.

- Що необхідно для подальшого розвитку соціального підприємництва в Україні?

- Соціальне підприємництво є зараз популярною темою. Тому можна буде побачити дуже багато різних «експертів-тренерів» та фейкових тлумачень соціального підприємництва. Це насправді пов’язано ще і з тим, що україномовної літератури з соціального підприємництва немає. Була видана лише одна книга українською, яка має більш-менш системний характер. Отже, варто працювати над публікаціями, навчальними курсами з соціального підприємництва. Ті курси, на яких я мав змогу побувати чи почути, більше стосуються соціальної складової. Часто вони представляють соціальний проект, кажучи, що це соціальне підприємство,  хоча воно є абсолютно збитковим, оскільки є лише соціальна мета без підприємницької складової. У цьому контексті, якраз важливо доносити правильне розуміння соціального підприємництва, яке полягає у тому, що, у першу чергу, це бізнес, а потім можна говорити про слово «соціальне». Тільки тоді це словосполучення буде співіснувати нормально. Щодо фінансових ресурсів, то навіть якщо не всі можуть отримати пільгове кредитування, є інші підходи для отримання першої інвестиції. Наприклад, через краудфандингові платформи. Є приклад Івано-Франківського громадського ресторану UrbanSpace100, у створення якого 100 людей внесли по 1000 у.о. , що було першою інвестицією у цей ресторан. Якщо люди вірять в ідею, яку ви пропонуєте, вони готові надати певний ресурс, тоді ці люди автоматично стають соціальними інвесторами. Вони не вимагають повернення коштів, а натомість, беруть активну участь у розподілі прибутків, тобто визначають, яким чином  та на які соціальні проекти витрачати ці гроші. Такий механізм демонструє ідеальну картину відповідності критеріям соціального підприємництва: бізнес, соціальна мета, розподіл прибутку і демократичне управління, тому що прибуток реально розподіляється демократично. Ми намагаємося популяризувати такі хороші приклади для того, щоб соціальних підприємств ставало більше і щоб вони могли самі себе забезпечувати, не чекаючи від держави якихось коштів.